Людмила Рогозян вчилась на юридичному у Бердянську. У вихідні виходила на площу Леніна в рідному Маріуполі продавати розписані баночки та шкатулки: свою ручну роботу. Нині вона співвласниця майстерні по шкірі у Прикарпатті: шиє гаманці, пенали, обкладинки на паспорти та УБД.
Ольга Бродська, спеціально для Реальної газети
З юридичного у хенд мейд
“Я виросла у Маріуполі. Навчатись на юристку поїхала до Бердянська, проте десь на другому курсі зрозуміла: не хочу бути юристкою за тих умов, які тоді були. Бо для того, щоб потрапити на хорошу посаду, мала заплатити кому треба. А просто носити папірці не хотілось”, — каже Людмила.
Тоді Людмила кардинально змінює вектор свого кар’єрного розвитку. Починає з… баночок:
“Почала розписували баночки. Малювати на них. Ємності від чаю, соєвого соусу, навіть шкатулки — все йшло в роботу. Потім на диво виявилось, що все це можна продавати онлайн. Є люди, які хочуть купити!”.
З юридичного майстриня пішла. Почала продавати свої вироби через платформи для творців, їздити на фестивалі та виходити торгувати в рідному місті:
“В Маріуполі продавала у вихідні на площі тоді ще Лєніна. Там збиралися різні майстрині. Нас стабільно було 10-12 майстринь. Від баночок я перейшла до розпису блокнотів, дерев’яних бусин та продовжила розписувати шкатулки”.
Працювати зі шкірою Людмила почала випадково: клієнтка захотіла розписану обкладинку для паспорта:
“Каже мені: “Йой, у вас все таке гарне, та мені б ще обкладинку, зможете?” Та певно що зможу! Пішла у торгівельний центр, купила готову обкладинку, розмалювала. Перед відправкою сфотографувала та опублікувала… Ще з’явилися клієнтки: “О, і нам таке. Можете з іншим малюнком?” А я можу! Так з’явились у мене перші шкіряні вироби: обкладинки, гаманці. Розписувала акрилом. Експериментувала з лаком, закріпленням. Це були 2010-2011 роки, інформації не вистачало. Пробувала.
З часом прийшло розуміння: шкіра — це оптимальний матеріал для роботи. Міцний, витривалий, легкий та не крихкий:
“Мама казала мені: “Ну що воно буде стояти без діла”. Якось мені так заклалось, що я маю робити щось красиве, але практичне”.
“Ти шо, будеш все життя рукодєлієм своїм займатись?”
У Косові Людмила опинилась задовго до початку повномасштабного вторгнення:
“Я збиралась з подругою подорожувати на захід України. Мали їхати до Львова, потім може до Франківська, а далі маршрут не планували. І тут замовниця пише: “Хочу ще одну шкатулку”. Пишу їй, що не встигаю, бо їду. Каже: “Я 20 років тому була в Косові, там такий чарівний край. Вам як майстрині точно сподобається”. Чому ні? Поїхала в Косів як туристка. Мені пощастило зустріти гіда, який не тільки показав мені красу краю, а і познайомив з місцевими майстрами. Для мене стало відкриттям те, що можна зробити своє хобі основною роботою та отримувати такі гроші, яких вистачає на життя. Бо я постійно чула: “Коли знайдеш нормальну роботу? Ти шо, будеш все життя рукодєлієм своїм займатись?”
У 2013 році Людмила вирішує переїжджати з Маріуполя. Обирає Одесу. Проте через три дні там питає себе: що я тут роблю?
“Я була нещасна. Де була щаслива? В Косові. Так і переїхала з наміром відкрити власну майстерню”.
Місцеві майстри по шкірі допомогли Людмилі адаптуватися та поділилися своїм досвідом. Тут вона зустріла Василя — свого майбутнього чоловіка:
“ Як я зрозуміла, що вийду за нього? Сказала йому якось: хочу прес для тиснення. Він сказав, що теж хоче такий прес. Ми зрозуміли, що маємо спільну мету. (Сміється) Василь вміє працювати зі шкірою, я — декорувати її та продавати вироби. У нас вийшов гарний союз.
Мама Людмили лишилась в Маріуполі. Доглядає бабусю, поховала рідних, сусідів, собак, котів:
“Каже, що поки вона потрібна — буде там. Ми підтримуємо зв’язок через соцмережі”.
Читайте також: “На шиї у мене символ Донецька та сталеві яйця”: як донеччанка створює унікальні прикраси-символи
Спали на дивані біля швейної машинки
Людмила з чоловіком вирішили працювати разом. Орендували стару хату, де не було гарячої води та каналізації. Так пройшло три роки:
“Спали прямо там, на дивані біля швейної машинки. Клеєм вночі дихали. Потім почали будувати свою майстерню. Тепер не тільки для нас є гарне обладнане приміщення на 90 кв. м. Ми називаємось “Шпак” і це дуже влучна назва. Ш — шкіра, п — практичні, ак — аксесуари. Під цим брендом — об’єднання майстрів. Нас троє співвласників: ми з Василем та майстер Назар”.
Саму шкіру майстри закуповують виченену та пофарбовану. В Україні є кілька виробництв, які цим займаються. Далі розкрій, пошиття, декорування та тиснення:
“Ми розробляємо орнаменти самі або замовляємо в інших майстрів. Якщо самі, то все починається з ідеї: хочу, наприклад, соняшник. Починаємо малювати сонях ззаду-спереду, всі його листочки та пелюстки. Потім думаємо, як перевести натуралістичний малюнок у декоративний. Як буде виглядати на довгому гаманці, як на короткому. Робимо замальовки, йдемо в музей чи в Пінтерест: збираємо матеріал. Далі малюнок робиться у векторній програмі і переноситься на кліше: сплав алюмінію з латунню. І все, нагріваємо та робимо тиснення, для якого і був потрібен той самий прес, який ми одночасно захотіли з Василем”.
На один виріб може піти від одного до кількох днів:
“Залежить від нашої зайнятості. Ми намагаємося робити замовлення одразу: прийшло — робимо, щоб нічого не лежало. Близько 30 відправок може бути на день. Наші клієнти — різні. Багато військових та дружин військових. Маємо обкладинки для УБД з тисненням, дуже багато виробів з тризубом. Назар робить індивідуальні тиснення, наприклад, гаманець з назвою бригади чи батальйону”.
Роботи багато, проте атмосфера у майстерні весела:
“Ми багато жартуємо, працюємо під музику. Любимо те, що робимо”.
Читайте також: Кава, книги та нове життя: як луганчанка знайшла себе у столиці
