Мешканці різних регіонів України популяризують свої говірки та діалекти. Деякі з них навіть “виходять” на національний рівень і потрапляють, зокрема, у Диктант національної єдності? А як Луганщина? Хіба там не було своїх слів та влучних виразів, з якими у багатьох асоціюється дитинство?
Насправді Луганщина — різноманітна! Її мова народилася на перетині говірок сільськогосподарських та промислових поселень. Її формували переселенці з центральної України, греки, євреї, лемки, білоруси, німці, росіяни, тюркські народи. Хтось привіз слово, хтось інтонацію, хтось манеру. Від німців — «тремпелі» й «гендель», від тюрків — «бакаї». І з цього вийшов говір, у якому впізнаєш дім.
Реальна газета зробила добірку слів та висловів, які використовували і досі вживають на Луганщині.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
“Їж, шо дали. Марципанів у нас нема!”
— Сідай уже, остигне! — сказала мама, знімаючи фартух і витираючи руки віхтиком.
— А шо там? — Тьомка встав у дверях кухні, вже знаючи, що не зрадіє.
— Суп з фрикадельками. І хліб.
— Та ну… Я ж казав, я таке не люблю.
— А що ти любиш?
— Окрошку. Я б її їв хоч кожен день.
— Ага. А зараз що? Грудень. Яку тобі окрошку? На чому її робити? На снігу?
Тьомка сів, насупившись. Потикати ложкою — потикав. Але не їв.
— Їж, шо дали. Марципанів у нас нема, — сказала мама. — Хочеш щось інше — сам готуй.
— А тормозок?
— Той же суп у банці й буде.
Тьомка встав, пішов у кімнату. Надягнув мастерку, сів на диван. На тремпелі в коридорі висіла його куртка, ще не зовсім висохла після вчорашньої зливи. За вікном крутилося кутеня, обнюхувало циберку, в якій мама вранці мила картоплю.
За кілька хвилин за дверима почувся знайомий голос:
— І шо це воно так тихо? Зранку ж шухер був такий, що аж собака злякався.
То прийшов батько. Постав щось на стіл, дістав із пакета.
— Тьомко, йди-но сюди. Подивися, шо є.
— А шо є?
— А минтуси є. Спеціально брав ті, що з вафлею.
— Ага. Ті нормальні.
— То шо, за минтуси з’їси суп?
Тьомка мовчав. Потім зітхнув.
— Ну… лааааадна. Але фрикадельки не всі.
Мама тільки головою похитала:
— Що його казать, як воно канєшна.
Якщо ви зрозуміли цю історію — вітаю, ви розмовляєте луганською. Якщо ні — не лякайтесь, зараз усе буде ясно. У Луганській області вживають чимало слів, яких не почуєш в інших регіонах. Це не суржик і не засмічення мови — це жива говірка, частинка культурної ДНК, яку люди несуть із собою, куди б не їхали.
Читайте також: “Прошита біографія трамвайним полотном”: як робітник маріупольського заводу став поетом
Дім, побут, двір і тварини
Лутка — дверна рама, косяк.
Та частина дверей, об яку всі б’ються мізинцем на нозі, коли поспішають. Дверна коробка, в яку вставляється саме полотно.
«Мама завжди казала: “Не облокочуйся на лутку, зламаєш!”. А я й досі кажу так своїм дітям, хоч вони вже сміються. Для мене це лутка, і крапка», — говорить Олена Звягінцева з Луганська.
Багет — карниз
Не французька булка і не рамка для картини — а карниз, на який вішають штори.
«Я в будмаркеті питаю: “А багети є?”. Мені кажуть: “Це в Епіцентрі, секція рамок”. Я кажу: “Та ні ж, для штор!”. Вони: “А-а-а, карнизи!” Ото я й зрозуміла, що приїхала», — каже Вікторія Дейко з Біловодщини.
Тремпель — вішалка для одягу
Слово походить від прізвища німецького підприємця, власника швейної фабрики. На Луганщині так кажуть на вішалку (вішак) — дерев’яну, пластикову, будь-яку.
«У мами в шафі завжди все на тремпелях висіло. Акуратно, рівненько. Я й зараз так само роблю, хоч чоловік, а він в мене з Кіровоградщини, сміється: “Яка вішалка, яка вішалка!” А мені звично — тремпель і є тремпель», — Ольга Коваленко зі Луганська.
Переноска — подовжувач, мережевий фільтр
Не спеціальний кошик для носіння котів, а довгий шнур із кількома розетками, подовжувач або мережевий фільтр.
«Коли ремонт робили, я постійно чоловіку казала: “Дай переноску”. А він: “Яку переноску? Це подовжувач!”. Ну так, подовжувач, тільки в нас це переноска завжди була», — говорить Ксенія Попова з Луганська.
Віхтик — ганчірка
Ганчірка для прибирання, для миття підлоги, посуду, витирання столу. Зазвичай такі робили зі старого одягу.
«Баба Аня завжди з віхтиком ходила. “Витри стіл віхтиком, бо липкий!” — кричала. Я потім у Києві сказала подрузі “дай віхтик”, вона мене не зрозуміла. Довелося сказати “ганчірку”», — Софія Потурайко з Алмазної.
Також з цим словом на Луганщині прислів’я було: “розсталася жопа з віхтем”. Так казали про закоханих, які тільки бачилися чи зідзвонювалися, а вже починають сумувати одне за одним. Принаймні, на показ.
«Прийшла з побачення, сидиш собі, думаєш про хлопця, позіхаєш. А мама заходить в кімнату і така — “Шо, розсталася жопа з віхтем?” — каже Анастасія Рижик з Артемівського району Луганська.
Циберка — відро
Відро для води, сміття, помиїв чи городу.
«Дід якось видав: “Принеси циберку води з колодязя”. Я маленька була, ледве тягла. Тепер живу в квартирі, води з крана, а слово залишилось. Іноді й сама не помічаю, як кажу», — Тетяна Богуслав з Новопскова.
Чувал — мішок (тканинний)
Великий тканинний мішок для зерна, борошна або старих речей, які ховають на горище.
«Склади в чувал на горищі», – каже бабуся про старі речі, які ще можуть піти на віхтики. Досі чую її голос», — пригадує Інна Бондаренко з Біловодського району.
Ослінчик або стулка — невисокий стільчик
Низенький стільчик, який використовують як сходинку або підставку для ніг.
«Оце мамине “Візьми ослінчика, не дотягнешся” й досі зі мною. Тільки в Києві кажуть — табурет. Я його підставляла під ноги, коли мила посуд. Зручна така штука була, маленька, легенька. На ОЛХ вже тут замовляла собі, тільки вже для своєї доні», — Дарина Підгорна з Біловодська.
У Луганську та його околицях маленький стілець називали ще “стулка”
«У студентські роки для мене стало відкриттям, що однокурсники з інших частин Луганщини не розуміють мене і питають “що це за вигадане слово?”, доводилося пояснювати», — Юлія Терещенко зі Станиці Луганської.
Баклажка — пляшка
Не плутати з баклажаном. Баклажка — це пляшка, частіше для води. Ймовірно, походить від старого слова «баклага» — дерев’яна посудина для рідини.
«Я жила в квартирі, тому за питною водою ходила з баклажками, коли “Голубий ключ” приїздив машиною у двір. Може ще пам’ятаєте таке?», — згадує Олена Звягінцева з Луганська.
Помийниця — відро для сміття, компостна яма.
У приватному секторі Луганщини так називали яму на городі, куди складали харчові рештки — на компост. Інші ж казали так і на кухонне відро.
Слово також вживалося під час сварок. Зокрема так казали на рот, з якого вилітали образливі слова чи плітки.
«Сусідки коли сварилися, одна іншій кричала: “Закрий свою помийницю! Не бреши!» — каже Анастасія Рижик.
Жужалка — згар вугілля, попіл.
“За радянських часів ми топили дровами та вугіллям. Дрова, звісно, згорали, а від вугілля залишалася жужолка. Російською — “зола”, а українською — “попіл”. Перед кожною новою розтопкою пічки жужолку треба було дістати, перебрати, бо там траплялося дуже цінне не згоріле вугілля – антрацит. Потім жужолку просіювали і посипали нею двір, щоб не послизнутися на багнюці чи на льоду, — розповідає Анастасія.
До речі, подібне відоме і в інших регіонах України. Наприклад, на Полтавщині вугільний попіл називали “жужалиця” або “жужелиця”.
Кутёнок/Кутеня — цуценя, маленьке щеня. М’яке, тепле слово, яке кажуть з ніжністю.
«Бабуся працювала то завскладом, то вахтером у гуртожитку, і всюди носила на роботу залишки зі столу — кутятам, казала. Не чув цього слова вже років 10», — згадує Дмитро Прядко з Луганська.
Лейба або лайба— велосипед.
«Всі пацани мали лейби. В кого нові, в кого старі, іржаві, скрипучі, але їздили. Ми на них до річки ганяли, до сусідніх сіл. “Поїхали на лейбах!” — це був клич. І всі збиралися», — говорить Олексій Гармаш з Рубіжного.
В Луганську подекуди казали не “лейба”, а “лайба”.
Тяпка — сапка, мотика.
Садовий інструмент для прополювання, розпушування землі.
«Мама в городі з сапою проводила більше часу, ніж вдома. Прополювала, розпушувала землю. “Подай тяпку!” — кричала мені. Я підлітком ненавиділа це слово, бо значило — працювати треба», — пригадує Юлія Терещенко зі Станиці Луганської.
Читайте також: “На шиї у мене символ Донецька та сталеві яйця”: як донеччанка створює унікальні прикраси-символи
Одяг і взуття
Педалі — взуття.
Повсякденне взуття, найчастіше кеди або кросівки. Те, в чому бігаєш, граєш у футбол, ходиш до школи.
«Якось пішов до школи в нових педалях і так отримав від мами потім на горіхи, що звіздець! Вона все казала, що то тухлі на вихід», — сміється Володимир Симоненко з Луганська. Він додає: «Я жив на третьому кілометрі, місцеві зрозуміють, тому дуже дивувався, коли дізнався, що не всі люди називають взуття педалями».
Змійка — застібка-блискавка.
Застібка на куртці, на джинсах, на сумці, бігунок, що “бігає” вгору-вниз зубчиками.
«Змійка — це так природно для мене, що я навіть не думала, що комусь треба пояснювати. “Поміняйте мені на курці змійку!” — кажу в ательє. А мене не розуміють… Кажуть “бігунок чи блискавку?”. Ну добре, блискавка, а для мене — змійка», — сміється Альона Луньова з Луганська.
Лопуцьки — капці (великі, незграбні).
Не просто капці, а саме великі, м’які, незграбні. Ті, в яких шурхаєш по дому, не підіймаючи ніг.
«Дідові лопуцьки були такі старі, що тріщали при кожному кроці. Він ходив у них по городу, по двору, навіть до сусідів міг піти. “Де мої лопуцьки?” — кричав, коли не міг знайти. Мама сварилася, що вони вже розвалюються, а він не міняв», — пригадує Юлія Терещенко зі Станиці Луганської.
Мастерка — спортивна куртка, вітровка, олімпійка, з застібкою спереду.
«У всіх пацанів у дворі були мастерки. Червоні, сині, сірі. Ми в них і в футбол грали, і на велосипедах їздили, і просто так тинялися. Мастерка — це як форма дворового пацана була», — згадує Олександр Добров з Кадіївки.
Лапсердак — довгий верхній одяг, старомодний піджак або пальто.
«Дід казав про свій старий піджак: “Лапсердак іще нічого, носити можна”. Мама сміялася, але він справді ходив у ньому. Темно-синій такий, довгий, з великими ґудзиками», — говорить Юлія Терещенко зі Станиці Луганської.
«А в нас так в родині називали довгий синій лабораторний халат. Дід його з роботи приніс», — пригадує Анастасія Рижик з Артемівського району Луганська.
Манатки — речі, пожитки.
Особисті речі, одяг, все, що береш із собою. «Збирай манатки», означає, збирай свої речі і забирайся геть.
Бурки — тепле грубе взуття на зиму, щось між валянками і чоботами.
Виглядали важко, носилися довго, ставилися в коридорі окремо — бо в них ішли по дрова, по воду або на базар у мороз.
Чуні — взуття, яке робили зі старих чобіт або бурок і носили взимку у дворі.
Читайте також: Луганськ, який ми любили і проклинали: старі фото міста до його 230-річчя
Їжа, город і смаколики
Синенькі (наголос на перший склад) — баклажани.
Овоч темно-фіолетового кольору, з якого зокрема робили ікру. На ринку так і питають: «Синенькі свіжі є?»
«Я завжди на базарі питала: “Синенькі по чому?”. І ніколи не думала, що десь по-іншому кажуть. Поки не переїхала. Тепер кажу “баклажани”, але в душі вони для мене — синенькі», — говорить Вікторія Дейко з Біловодщини.
Тютіна — шовковиця.
Ягода тутового дерева, темна, солодка, від якої руки стають фіолетовими. Іноді її також називали «жужалка».
«Ми дітьми лазили на тютіну, їли до пуття. Руки, обличчя — все фіолетове. Мама сварилася, бо футболки не відмивалися. А нам було все одно — смачна ж була!», — каже Максим Завгаль з Ровеньок.
Тормозок — перекус, їжа з собою.
Їжа, яку беруть із собою на роботу, в дорогу, в школу. Зазвичай бутерброди, що-небудь просте. Термін із шахтарського життя — те, що їли на «тормозі», під час перерви в шахті.
«Тато щоранку збирав собі тормозок на роботу: хліб, сало, цибуля, огірок. Загортав у газету, клав у сумку — і на шахту. Тормозок — це святе було. Без нього не йшов ніколи», — Оксана Макушина з Сокологірська.
Минтуси — солодощі, надлишки.
Щось зайве, необов’язкове, «на побаву». Частіше про солодощі, але може бути про будь-що, без чого можна обійтись.
«Баба завжди казала: “Нащо тобі ті минтуси? Їж нормальну їжу!”. А я все одно просила цукерки. Для неї це було баловство, зайве. А для мене — свято», — пригадує Альона Луньова з Луганська.
Марципани — делікатеси.
Щось надто вишукане, дороге, зайве. Вживається іронічно, коли хочуть сказати, що «нічого особливого, а роблять із себе».
«Дід приходив з генделя і казав: “Та якісь марципани там подають, ані смаку, ані запаху. Краще б вдома каші з’їв”. Для нього це було як “вигадки всякі”, не їжа», — додає Луньова.
Читайте також: Борги, занепад та закриття шахт: як живуть гірники на окупованій Луганщині
Робітниче та вуличне
Коногонка — шахтарський ліхтар.
Лампа, яку шахтарі брали з собою під землю. Важка, із скляною колбою, світила в темряві забою.
«Тато приходив із шахти, ставив коногонку біля порога. Вона така важка була, брудна, закопчена. Але без неї в шахті — смерть. Світло в темряві — це святе», — говорить Оксана Макушина з Сокологірська.
Ампула — стрижень для кулькової ручки.
Походить від латинського «ampulla» — бульбашка, посудина з чорнилом. Луганський школяр 80-90-х ходив у школу з кількома запасними ампулами на випадок, якщо ручка перестане писати на уроці.
Тьорка — канцелярська гумка, стирачка, ластик.
“Одна моя знайома з Донецька в 2014 році у Київ переїхала. І влаштувалася працювати в офіс. Одного разу дзвонить вона колезі, яка вийшла на перерву і просить: купи тьорку! Та перепитала здивовано, але сказала, що купить. Всі дуже здивувалися, що та дівчина принесла в офіс кухонну терку, замість стирачки. Посміялися”, — каже Анастасія Рижик з Луганська.
Гендель — дешевий заклад харчування, пивняк, забігайлівка.
Від німецького «Handel» — торгівля. Дешева їдальня, де швидко можна перекусити і випити сто грамів чи більше. Не ресторан, не кафе — гендель.
«Після роботи заходили в гендель — борщ, котлета, компот. Швидко, дешево, ситно. Не вишукано, але голодним не залишишся. “Сходимо в гендель?” — це було як ритуал після зміни», — Сергій Логвіненко з Сіверськодонецька.
Порожняк — дурниця, пусте.
Беззмістовна справа, марна витрата часу. Те, що нічого не дає. Як кажуть, “Донбас порожняк не гонить”.
Труба — кінець, провал, гаплик.
Коли все пішло не так. Коли справа провалилася, планам кінець.
«Тато прийшов із роботи похмурий: “Все, труба. Завод закривають”. Це слово означало, що гірше вже не буде. Труба — значить кінець, все пропало», — Олексій Гармаш з Рубіжного.
Анастасія Рижик згадує одну міську легенду: “Кажуть десь у кінці 80-х на трубному заводі імені Якубовського у Луганську повісили гасло: “Радянському Союзу — позапланова труба”.
Шухер — скандал.
Коли хтось підняв галас, коли сварка чи переполох.
«Баба могла накричати так, що сусіди чули: “Шухеру наробив, гультяй!”. Це означало, що я щось натворив, і тепер мені попаде», — ділиться спогадами Олексій Гармаш з Рубіжного.
Особливі традиції
Рисова кутя — ритуальна страва на Різдво з вишневим варенням або цукерками.
На Луганщині кутю часто варили не з пшениці, а з рису.
Ще однією традицією Луганська можна вважати святкування так званого Старого Нового року, 14 січня. В цей день так саме як і 31 грудня накривали святкові столи.
На кладовище — на Великдень або на Красну Горку.
У більшості регіонів України могили померлих родичів відвідують на наступний тиждень після Великодня — на Радоницю (Проводи, Гробки). На Луганщині ця поминальна неділя мала свою назву — Красна Горка.
Однак в цей день відвідувати могили масово почали пізніше, десь з початку 2000-х. В Луганську була традиція ходити на могили саме на Великдень, де накривали столи. Навести лад на могилах рідних також треба було встигнути до свята.
В Луганську фактично не вживалося слово” куліч”, а лише паска — солодка випічка з намазаною білковим кремом верхівкою та потрушеною фарбованим цукром чи пшоном. Звісно, на Луганщині були майстрині, які робили красиві писанки, але більшість людей фарбували яйця у цибулевому лушпинні.
Варто відзначити, що не лише луганчани мають традицію шанувати померлих не тільки на Радоницю. На Закарпатті, наприклад, відвідують могили на День всіх святих, 31 жовтня.
Дати просратися по-луганськи
В Україні існує цілий пласт влучних жартів про “дупу”. Луганщина — не виняток. В цьому регіоні існує величезна кількість фразеологізмів та влучних виразів із використанням туалетних термінів.
У Луганську люди прямі, тому ці фрази — хоч частина з них — точно можуть бути вам знайомі.
«Срала — мазала, ссяла — підводила» — це коли хтось удає, що працює, або коли робота зроблена геть погано.
«Прожив як під тином (кущем) висрався» — кажуть про того, хто прожив життя без користі й без сліду.
«Руки з жопи» — коли не виходить нічого, навіть найпростішого.
«В лужу перднув» — ляпнув щось тупе, невлад, і сам же пожалкував.
«Жопой чую» — про передчуття: коли ще нічого не сталося, але вже ясно, що буде погано.
«Жопою жуй» — про надлишок чогось, зазвичай — геть непотрібного: «Та в нас того добра — жопою жуй!»
«До нашого берега пливе не гівно, так щепка» — так кажуть про невдалих кавалерів або наречених, коли постійно не щастить в особистому житті.
«Насрати в душу» — не просто образити, а зробити це по-справжньому боляче.
«Дати просратися» — налякати, змусити тікати або добре дати відсіч. «Росіянам треба дати просратися, щоб втікли геть з нашої землі» — це не просто лексика, це бойовий настрій.
Для слобожанської частини Луганщини ще дуже характерні живі, емоційні вигуки на кшталт: «Тю, ля, а шо?» — вони слугують для вираження здивування, нерозуміння або щирого подиву.
А ще є канонічна фраза зі Сватівщини: «Що його казать, як воно канєшна» — це гібрид суржику та говірки, що означає: «Нема про що говорити — й так усе ясно».
Такі мовні конструкції — не просто фольклор, а справжня ДНК регіону. А ще — всі ці слова варті того, щоб бути збереженими. Бо коли зникає слово — зникає частинка світу, який воно описувало. І наше завдання — не дати цьому статися.
Читайте також: Вибухи, авіакатастрофи та міфи “руської весни”: розмова з Андрієм Зайцевим про історію та ідентичність Луганщини
