“Я пам’ятаю, як працював на стрічці новин у 2014-му і ловив себе на думці: що відчувають колеги з Луганська чи Алчевська, коли додають приставку “окуповане” до свого міста? Минали роки, а приставка нікуди не поділася. Я згадав про це, коли 2022 року сів писати новини. У мене рука не поверталася писати “окуповане Рубіжне”, — каже Олексій Артюх — журналіст, головний редактор та СЕО видання “Трибун” народився та виріс у місті Рубіжне Луганської області, яке зараз в окупації. Олексій багато писав про життя у місті і навколишніх населених пунктів, ще до того, як їх захопили росіяни. Після 2022 став досліджувати ситуацію в окупації, провів низку журналістських розслідувань.
Про життя на так званих новоокупованих територій, про настрої людей та про те, чи варто вірити у повернення Донбасу, Олексій розповів “Реальній газеті”.
Спілкувалася Яна Осадча, Реальна газета.
Кінець фільму про відновлення
— Олексію, у 2022 році на території Луганської області, які були підконтрольні Україні, прийшли росіяни. Вони захопили їх десь із руйнуваннями, як Сіверськодонецьк, а десь ні. Хтось звідти поїхав, хтось лишився. Ось що змінилося сьогодні в загальних рисах?
— Так, новоокуповані території можна ділити на ті, що швидко окупували, і де не велися бойові дії, і на ті, що отримали відносно невеликі ушкодження. Відповідно, всюди різний рівень життя та проблематика. Якщо ми подивимося на північ Луганської області, то там проблеми зовсім інші, ніж, наприклад, у Попасній, яка була зруйнована під нуль. На її руїнах продовжують виживати кількасот людей. Про розвиток там говорити не доводиться.
А ось ситуацію у великих містах, таких як Лисичанськ, Сіверськодонецьк, Рубіжне, я б назвав застояною окупацією. Ті обіцянки, які росіяни давали місцевим жителям під час захоплення цих населених пунктів, що вони все відбудують, як у Чечні, що люди житимуть по-новому, не виконуються.
Якщо ми пам’ятаємо, у 2022 році на початку окупації росіяни постійно робили картинку. Наприклад, заходили на об’єкти, які вже були відремонтовані раніше Україною, і казали, що вони їх відновили. Ми бачили безліч прикладів таких “відновлень” садків, шкіл, лікарень. Вони заїжджали на об’єкт, який вже відремонтовано, робили невеликі косметичні роботи, типу лампочки поміняли чи плитку, і видавали це як результат роботи будівельників із Воронежа чи Пермі.
Зараз у росіян по суті навіть немає грошей для того, щоб показувати цю картинку. Будівельники, які туди приїжджали, повертаються. Людям кажуть, що ремонти продовжаться після того, як ситуація буде стабілізована та відсунеться фронт. Однак ситуація на лінії бойового зіткнення фактично не змінилася за цей час, і там фронт відносно далеко.
Місцева публіка, яка чекала на російський світ, сильно розчаровується. Ми відстежуємо настрої людей у соціальних мережах, якщо це можливо, оскільки навіть інтернету в низці населених пунктів немає. Наприклад, місто Рубіжне ізольоване від зовнішнього світу.
— А яка ситуація з місцевими містоформувальними підприємствами? З робочими місцями та бізнесом?
— У Рубіжному росіяни обіцяли запустити завод “Зоря” та картонно-тарний комбінат, нічого цього не відбувається. Те саме стосується і Сіверськодонецька, де був “АЗОТ”. Тобто, по суті, люди не мають нормальних робочих місць. Якщо раніше їх ще агітували працювати на будівництві, то згодом вони зіткнулися з тим, що їх там постійно “кидали”. Обіцяли заробітні плати, але не сплачували. Багато хто працював на розборі завалів. Та й там були певні проблеми. По-перше, це дуже складна фізична робота, по-друге, також кидали на гроші.
Тобто соціально-економічна ситуація там жахлива. Насправді ці міста виживають завдяки вливанням у місцеву економіку і тому, що там зараз величезна кількість росіян: військовослужбовці та їх сім’ї, плюс персонал, який приїжджає з території Російської Федерації. Ми знаємо, що там не вистачає лікарів, вчителів. І дуже часто приїжджають із російських регіонів за різними програмами працювати там.
Історію розповім про Рубіжне. Росіяни закликають місцевих повертатися додому. Ось один місцевий підприємець, який мав бізнес у сфері обслуговування, а 2022-го виїхав до Європи, повірив і повернувся. Сподівався відновити свій бізнес, оскільки помешкання не постраждало. Нічого не вийшло. Клієнтів не було. До повномасштабного вторгнення у Рубіжному за різними оцінками мешкали від 50 до 60 тисяч людей. У місті було дуже багато студентів, у тому числі іноземців, які мали гроші. Нині у місті за найоптимістичнішими підрахунками залишилося приблизно 15 тисяч людей.
— Це разом з росіянами, що приїхали?
— Так. Для мене зняли відео у центрі міста на вулиці Менделєєва, і я помітив, що у будинках практично немає світла. То можна уявити, скільки будинків пустує. Більшість людей, які давали прогрес цим містам – інтелігенція, громадські діячі виїхали. І навіть багато хто з тих, хто агітував активно за руський мир, там не живе. Виїхали хтось у Підмосков’я, хтось у Санкт-Петербург. Чомусь чекали на Росію, але жити при ній вдома не хочуть.
Бізнес також виїхав. Підприємства релокувались. У тому ж Рубіжному працювала сучасна панчішна мануфактура, тепер вони переїхали до Львова. Тобто потенціал розгублений. Натомість залишилися люди, які скористалися лихом земляків, вирішили нажитися. Наприклад, поїхала людина, яка володіла інтернет-провайдером, а її менш здатний конкурент залишився. Він сподівався взяти бізнес під себе. Але біда в тому, що росіяни наказали вимкнути інтернет.
— У цих містах інтернету немає взагалі?
— Якщо говорити про Рубіжне, то там інтернет є у вибраних. Тому що підключення коштує майже до 90 тисяч рублів. Я точну суму не назву, але це набагато дорожче, ніж будь-де ще. Те саме стосується мобільного зв’язку. Постійно все глушиться, нібито з метою безпеки. Мовляв, щоби люди не передавали інформацію українській стороні.
Читайте також: Чужі люди в наших домах: що сталося з житлом переселенців на окупованих територіях
Акцент на молодь
— Чим там молодь займається?
— Для молоді перспектив жодних немає. Різне чув. Наприклад, що підлітки проводять час у заброшках. Розумієш, до того, як міста окупували, там функціонувало дуже багато навчальних закладів. Для розвитку дітей було багато всього. Можна було займатися спортом, різними культурними ініціативами. Дозвілля було. Наразі вся інфраструктура практично зруйнована. І в принципі, знову ж таки, молодь здебільшого виїхала. Вона була переважно проукраїнська завжди. Я з хлопцями, які народилися після 2000 року, часто спілкувався, у футбол разом грали. Я був досить приємно здивований, наскільки вони навіть у порівнянні з моїм поколінням були проукраїнськими. Для них підтримувати руський мир – це було, ось є таке сленгове слово, зашкварно. Якби хтось у цій компанії сказав, що він за росіян, його б зацькували чи навіть лящів надавали б. Тому зараз багато молодих людей з Рубіжного та Сіверськодонецька в Європі.
Ті, хто, залишилися, — під впливом до масової пропаганди. Вчителі, які раніше були проукраїнськими, зараз просувають усілякі там “Движения первых”, турніри під триколорами проводять. Ці люди, які ще нещодавно співали гімн України, ходили у вишиванках, зараз займають протилежну позицію. Звичайні колаборанти, які швидко перевзулися та перефарбувалися.
Мені один місцевий розповідав, що раніше у школах ще якийсь час приділявся навчанню, то зараз це, по суті, постійна пропаганда. Дійшло до того, що масова хвиля агітації за контракт у збройні сили Російської Федерації велася в дитячих садках. Там висіли оголошення. Зрозуміло, це не на дошкільнят було розраховано, а на батьків, але в дитячих садках — реклама контракту армії РФ! Ми отримували методички, які спускалися згори. Педагоги мали звітувати про те, скільки вони батьків загітували.
Діти постійно змушені шикуватися, їм приводять на уроки так званих ветеранів “СВО”, колишніх бойовиків “ЛНР”, змушують малювати для російських військових листівки, співати “патріотичні” пісні. Відкривають кадетські класи, училища, влаштовують поїздки дітей з окупованих територій до різних мілітаристських таборів. Плюс обіцяють випускникам певні пільги та привілеї, якщо вони йдуть навчатися у військові академії або на слідаків. Тобто такий метод пряника, який вони використовують повсюдно.
Ми розуміємо, що росіяни вбачають певну загрозу в молодому поколінні. Тому що молодь переважно отримувала інформацію з інтернету і стійкіша до пропаганди, ніж старше покоління.
Читайте також: «У «незалежній республіці» було краще, ніж в Росії». Про ситуацію з опаленням та водопостачанням в Луганську
Чи віджимають житло, і чому дорожчає нерухомість?
— Що ти чув про віджимання квартир і будинків тих, хто виїхав? Чи заходять далі складання списків безхазяйного житла? Чи заселяють у будинки когось?
— Звісно, заселятимуть. Вони ж самі казали, що пріоритет у наданні цього майна у російських військових та працівників бюджетної сфери. Я бачив, що у Рубіжному до списку “безгоспних” потрапив цілий під’їзд, 20 квартир поспіль. Така схема: хочеш, щоб не визнавали твоє житло безхазяйним, береш і приїжджаєш. Вони розуміють, що якщо людина має проукраїнську позицію, то вона туди точно не приїде.
Я знаю випадок, коли людині, яка хотіла приїхати та продати житло, дали у “Шереметьєво” заборону на в’їзд на 50 років за те, що вона у 2014 році поставила лайк фото якогось українського військового. Причому на фото цей військовий був навіть не у формі.
Я чув про випадки, коли люди поверталися до свого помешкання, а там уже живуть. Про деякі історії взагалі треба артхаусні фільми знімати. Наприклад, людина поїхала і просить знайомого перевірити квартиру. Той приходить, а там колишня орендарка живе та каже, що тепер це її квартира, їй господар подарував.
І про бізнес є такі історії. Була в людини кав’ярня, він виїхав до Європи, а хтось із колишніх робітників захоплює його кіоск. Або установник вікон вирішує, що тепер він володітиме бізнесом свого колишнього роботодавця.
— Як ти поясниш феномен того, що при скороченні населення та загальній розрусі в окупації зростають ціни на нерухомість?
— Так, попит на житло є. До повномасштабного вторгнення в Рубіжному можна було купити двокімнатну квартиру за 8-10 тисяч доларів. Якщо зараз подивитися на оголошення, то ціни десь навіть вищі. Тільки при тому, що місто наполовину зруйноване, в окупації і без будь-яких перспектив. Це зрозуміло тому, як, по-перше, залишилося багато погорільців, які вирішили залишитися там, отримали якісь компенсації і намагаються купити собі житло. По-друге, ми розуміємо, з яких регіонів Російської Федерації приїжджають туди люди. Це дуже депресивні регіони, для яких навіть зруйноване Рубіжне, це — просто Лас-Вегас. Хоча б унітази у квартирах є. Тому багато хто хоче перебратися та перевезти сім’ї.
Я чув, що з Рубіжного хочуть зробити військове містечко. Не знаю, наскільки це відповідає дійсності, але, в принципі, цілком можливо. Оскільки росіяни перетворюють Донбас на мілітаризовану зону, на плацдарм для можливих подальших військових дій.
— У Маріуполі росіяни відносно багато будують зараз. Зрозуміло, що більше під іпотеку, ніж для того, щоби забезпечити житлом тих, хто його втратив. А як на Луганщині справи? Наприклад, у Сіверськодонецьку людям відновлюють зруйновані будинки?
— Маріуполь — зразково-показовий для пропаганди. І там вони у величезних темпах намагалися збудувати ці коробки. І плюс все-таки Маріуполь для них має набагато більше значення. Якщо говорити про Сіверськодонецьк, то там швидше відновлювалися ті будинки, які отримали невеликі пошкодження, щоб показати красиву картинку.
— Я пам’ятаю, як в одному з окупованих міст відремонтували пару квартир не повністю і ялинку ще принесли та поставили на руїнах.
— Стільки років я вже спостерігаю за цим ідіотизмом, і це постійно скрізь відбувається. Ось такий сюрреалізм. У Рубіжному людям, у яких згорів будинок, із Росії привезли та подарували ковзани. З північних районів прийшла така гуманітарка.
Читайте також: На “підтанцьовуванні”: Хто є в політикумі “ЛНР”, крім “Єдиної Росії”
Настрої людей та громадянське суспільство
— Які настрої у людей у цих регіонах? Вони відрізняються чимось від настроїв луганчан, які понад 10 років під окупацією? У новоокупованих територіях, по ідеї, більше людей пам’ятають, як жили при Україні.
— З Луганськом та іншими містами, окупованими 2014-го, інакше. Їх так не бомбили і так не руйнували. Нонсенс. Росіяни прийшли захищати Донбас, який “типу бомбили 8 років” і зруйнували масу міст.
Я глибоко переконаний, що навіть люди, які займали проросійську позицію, якби розуміли, чим усе закінчиться, були б проти Росії. А люди, які були проукраїнські, у своїх уподобаннях ще більше переконалися б. Відомо, що є відсоток абсолютних фанатиків руського миру. Але, якщо говорити загалом, людям є, з чим порівнювати.
Я знаю людей, які були проросійськими, а навесні 2022 року до ЗСУ пішли. Пішли і досі служать. А хтось, на жаль, уже не повернеться. Хлопець, який у 2014-му розганяв наш проукраїнський мітинг, у 2023 році загинув, борючись за Україну на фронті.
Якщо зараз провести на окупованих територіях реальний референдум, який не під дулами автоматів, я впевнений, що переважна більшість людей обрали б Україну. Просто зараз вони не можуть заявити про свою позицію, у них жодних прав немає.
— Поговоримо про місцеві ЗМІ та про громадянське суспільство? Люди там можуть якось самоорганізуватися хоч би для вирішення побутових проблем?
— Які там можуть бути медіа? Якийсь час росіяни випускали газети для окупованих міст. Друкували газету для Рубіжного у Татарстані та привозили. Зрозуміло, що там тільки пропаганда була: мовляв, усе відновимо, всіх переможемо, економічне зростання, реклама служби за контрактом у збройних силах Російської Федерації. Жодна місцева проблематика у цих газетах не висвітлювалася.
Те саме стосується громадянського суспільства. Його нема. А багато речей у маленьких містах якраз робляться з ініціативи знизу. Елементарне облагородження прибудинкових територій – це низова ініціатива людей.
Для мене був шок, коли я побачив, що центральна площа Рубіжного поросла бур’яном. І не знайшлося нікого, хто б узяв городні рукавички, мішки і вирвав би ці бур’яни. Це в центрі, а що говорити про околиці? Куди приходить російський світ, там розруха.
Читайте також: Вибухи, авіакатастрофи та міфи “руської весни”: розмова з Андрієм Зайцевим про історію та ідентичність Луганщини
Не можна відмовлятися від ідентичності
— Як вважаєш, що далі буде? Твій прогноз. Ми втратили Донбас вже назавжди, і нам треба привчатися жити в нових містах та громадах, чи все ж таки надія є?
— Це дуже складне питання, тут однозначної відповіді немає. Щодо того, чи втратили ми Донбас, я дуже часто кажу, що це – не лише територія, а й люди. Не можна розглядати окремо людей від території та окремо територію від людей. Це — мільйони людей, які мають певну ідентичність. І коли кажуть, що ми маємо відмовитися від неї, я з цим категорично не згоден.
Щодо територій, то я пам’ятаю, як працював на стрічці новин у 2014-му і ловив себе на думці: що відчувають колеги з Луганська чи Алчевська, коли додають приставку “окуповане” до свого міста? Минали роки, а приставка нікуди не поділася. Я згадав про це, коли 2022 року сів писати новини. У мене рука не поверталася писати “окуповане Рубіжне”. Я роками працював у цій сфері, і в мене в голові відклалося, що частина Луганщини — окупована, а частина – вільна. Скоро вже 4 роки буде, як я покинув своє рідне місто, і нам доводиться із цим жити. Проте ми в жодному разі не відмовляємося від сходу, тому що це — наша земля.
Я вважаю, що цим територіям буде важко в будь-якому разі, і окупація може затягтися на 5-10 років, а може й більше. Нічого хорошого не буде. Подивіться на Донецьк, це було одне з найпрогресивніших міст в Україні. Хто туди тільки не приїжджав! А тепер там ходять у туалет у целофановий пакет. Якщо вони таке змогли зробити з Донецьком, то що чекає на Лисичанськ та Рубіжне? Територія поступово вимиратиме, люди виїжджатимуть.
Коли, рано чи пізно, ці території будуть деокуповані, там буде величезний обсяг роботи для всіх, щоб їх привести в нормальний стан. Ми розуміємо, яка шкода була завдана всьому: економіці, екології та іншим сферам. Ліси повигоряли, а решту випилюють на укріплення. Підприємства вирізають. Що залишиться від них надалі? Чи можна їх запустити? Я не маю відповіді на багато питань, але я вірю, що не все втрачено.
