21 травня в Києві відкривається вулична виставка про історію європейського Донбасу. Європейське коріння та спадщина міст Лисичанська, Донецька, Маріуполя, селища Нью-Йорка тощо будуть представлені візуальними історіями на Михайлівській площі.
Автори виставки – команда документального фільму “Євродонбас”, який вийшов на екрани торік.
Про виставку і проєкт, присвячений європейській історії Донеччини й Луганщини режисер фільму Корній Грицюк розповів Реальній газеті.
Спілкувался Марта Чорна
– Чому ви вирішили продовжити фільм форматом вуличної виставки?
– Під час роботи над фільмом ми знайшли дуже багато різної інформації, як текстової, так і візуальної, яка здалася нам дуже цікавою і важливою. Ми зрозуміли, що все не увійде в один фільм. Це буде каша, а каші робити не хотілось.
Тому для фільму ми зосередились на декількох найбільш, напевно, візуально цікавих історіях, які можна було відзняти в тих містах, де ще збереглася ця європейська, американська спадщина (зйомки проходили до повномасштабного вторгнення, – авт.).
Потім ми зробили подкаст окремо про німецьку спадщину. Він вийшов на Українській правді – “Євродонбас. Німецька спадщина”. Там ми більше заглибилися саме в цю німецьку історію регіону.
І в нас збереглась ще велика частина матеріалів, яку ми і вирішили перетворити на вуличну виставку. Це була ідея продюсерки Анни Пфленчук. Наша мета показати, як виглядали міста у ХІХ столітті, – потім у 2021 році, коли ми це знімали, і вже після 2022 – після того, як почалось повномасштабне вторгнення. Тобто в нас з’явилась можливість показати, як воно було за європейців, в часи незалежної України до повномасштабної війни, і як воно, власне, виглядає зараз, як ми втрачаємо ці артефакти. Формат виставки дуже наочний: зрозумілий та лаконічний.
– Що буде на виставці, які будуть експонати, якщо їх можна так назвати?
– Буде не той матеріал, який увійшов у фільм. Тобто, наприклад, те, що ми знімали в Лисичанську, в Маріуполі, в Дружківці. Частина цього матеріалу не увійшла у фільм. Власне, на виставці можна буде перейти за кодом на короткі двохвилинні ролики, подивитися на ці міста, як вони виглядали в 2021 році, коли ми це знімали.
Будуть дуже яскраві візуальні матеріали того, як виглядають зараз ці території, які наразі є прифронтовими чи окупованими.
Важливим елементом цієї виставки буде наш проєкт, який ми зробили разом з фондом ІЗОЛЯЦІЯ. Ми зробили такий, можна сказати, memorial-матеріал, де я розповідаю про наші зйомки, про те, як ми були в кожному з цих міст, де ми знімали, які люди нам допомагали та що з цими людьми зараз.
Тобто це така можливість трошки побувати за лаштунками фільму “Євродонбас” і більше дізнатися про обставини, в яких ми його знімали під час пандемії у 2021 році, і наскільки все сильно змінилося менше ніж за пів року з моменту наших зйомок.
Мені здається, це буде цікаво відвідати як людям, які дивились фільм, аби дізнатись щось додаткове, що вони не побачили у фільмі чи не почули у подкасті, так і тим, хто нічого не знають про цю тему. І вони можуть прийти і на 8-10 стендах ознайомитись з європейським періодом Донеччини та Луганщини.
– Тобто це не є повторення, а частково самостійний проєкт, або як “екосистема”?
– Мені здається, слово “екосистема” – найбільш вдале. Тому що ми всі ці три продукти – фільм, подкаст і виставку – розглядаємо як щось самодостатнє. Подкаст можна послухати й дізнатися про німців і трошки про контекст, в якому вони перебували.
Фільм – це можливість подивитись на все, що ми зібрали, відзняли, послухати експертів і “в’їхати” в цю тему. А виставка – це як додатковий продукт і до фільму, і до подкасту. В чомусь повтори, звичайно, будуть, бо це про одне і десь воно перетинається.
– Може скластися враження, що вже нікого не здивуєш європейською спадщиною на Донбасі. З погляду режисера й дослідника цієї теми, чи вона для багатьох людей є нова? І якщо вона є нова, наскільки вона вражає тих, хто вперше знайомиться взагалі з європейською спадщиною цих регіонів через фільм чи подкаст?
– Я думаю, що для людей, які працюють у медіа з історичними темами, з культурою пам’яті, ця тема не нова. Тим більш, зараз час від часу виходять різні продукти про це: дослідження, книги, статті, матеріали.
А ось для пересічних українців (не дуже люблю це формулювання), які, наприклад, ніколи не були на сход країни та асоціюють ці регіони хіба що з війною, або з якимись іншими наративами, – це нова тема. І я це бачу на кожному показі фільму.
Буквально минулого тижня ми показували разом з Інститутом національної пам’яті це кіно в Києві. На фільм прийшли люди, які цікавляться історичною тематикою. Навіть для багатьох з них було відкриттям, що на сході є такий спадок і що він ще частково зберігся. Тому, мені здається, що ця тема потребує ще просування.
Це також важливо для наших іноземних партнерів. Коли вони дізнаються, що Донеччина, Луганщина – це не якісь там дуже далекі регіони, прикордонні з Росією, які вона постійно намагається вписати у свою історію й парадигму. А, виявляється, ці регіони і до них дуже близькі. Якраз одним з партнерів цієї виставки є Міністерство закордонних справ України. Вони готують свою програму, яку хочуть просувати серед дипломатів, партнерів своїх посольств. І я думаю, ми разом з ними ще зробимо в Києві великий показ якраз для представників дипломатичних місій. Тому що для них це абсолютно нова історія сходу України.
– Була така фраза про те, що щось залишилося, щось уже втрачено. За останні два роки чи помітно якусь динаміку, скільки у нас ще залишилося обʼєктів? Тому що, наприклад, Нью-Йорк це вже, фактично, фронтове селище, там, де жили греки, все окуповано… Ми дуже швидко втрачаємо цю спадщину, чи ще багато чого залишилося?
– Взагалі найбільше об’єктів на момент зйомок нашого фільму збереглося в місті Лисичанськ. Там було понад тридцяти об’єктів бельгійської архітектурної спадщини. Власне, Лисичанськ, здається у 2017 році, навіть отримав премію від Бельгії, як місто з найбільш збереженим архітектурним спадком за межами країни.
Але за Лисичанськ, як ми знаємо, були дуже сильні бої в травні 2022 року.. Тому тут, напевно, найбільше питання скільки – саме там всього збереглось.
Ми точно можемо казати, що знищена, наприклад, гімназія Лисичанська. Це стара бельгійська будівля, там був гуртожиток для робітників. Потім там був навчальний заклад, за радянських часів призначення будівлі збереглося. Пізніше там була Лисичанська гімназія, яка вважалася однією з найкращих в Україні.
Тепер вона, на жаль, повністю знищена, вся вигоріла. Колишні учні та викладачі цієї гімназії об’єдналися у товариство і ініціюють відновлення гімназії після деокупації міста. Звичайно, зараз це ніби така дуже далека тема, але добре, що вже є люди, які намагаються цим займатися, акумулювати якісь кошти, збирати архітектурні проєкти. Чи можна буде відновити гімназію? Це, напевно, ми зрозуміємо тільки після деокупації.
Також в Лисичанську згорів туберкульозний диспансер – теж Бельгійська споруда.
У житловий квартал Лисичанська, де знаходилися близько двадцяти різних бельгійських будинків, теж сильно прилітало. Але в нас зараз детальної інформації немає.
Точно багато збереглося в Донецьку. Тому що насправді в Донецьку оця юзівська архітектурна спадщина розташована біля ДМЗ (Донецький металургійний завод – авт.). Туди в принципі з 2014 року не так багато пролітало під час бойових дій. Там, напевно, навіть досі вона вціліла. Той же будинок Юза, хоч він і в жахливому стані був всі роки нашої незалежності.
Але знову ж таки, коли Донецьк буде деокупований та якими методами?
На щастя, в Дружківці також щось збереглося. Хоч вона і прифронтова і туди трохи прилітає. Але, наскільки ми знаємо, саме архітектурна спадщина там не постраждала.
Селище Нью-Йорк ще з 2014 року фактично на лінії бойових дій. Там прилетіло по старому красивому млину Пітера Діка.
Нам військові знімали його, і по фотографіях складається враження, що там тільки стіни зараз залишилися. Тому ми постійно втрачаємо. Я думаю, що після цієї війни, напевно, вже нічого не залишиться.
– Поки просто зараз відбувається величезна кількість подій історичної ваги, чому важливо говорити про історичну та культурну спадщину, якій вже понад сто років?
– Є дві такі фрази, які ніби банальні, бо ми їх всі по тисячі разів вже чули, і самі повторювали. Але, напевно, в них є дійсно сенс. Перша: “без минулого немає майбутнього”, а друга: “а за що, власне, ми боремось? В тому числі за нашу культуру”.
Мені здається, що саме ця тема важлива тим, що без неї неможливо зрозуміти взагалі цей величезний регіон – Донеччину й Луганщину, який ми називаємо Донбасом. Це промислова частина України, багатостраждальна, яка пережила декілька війн, революцій, складні дев’яності, коли цей регіон потрапив у серйозну депресію через деіндустріалізацію, через те, що в принципі змінилось життя.
Потім з 2014 року він під ударами росіян знаходиться. Але все одно колись цей регіон повернеться до складу України, і нам треба буде придумати якусь нову концепцію цього регіону.
Зараз зрозуміло, що регіон, напевно, вже не буде таким промисловим, як раніше. Змінюються часи, економіка, суспільство, і в принципі такі величезні індустріальні регіони, напевно, в ХХІ столітті не потрібні. І нема сенсу відновлювати велику частину цих підприємств.
Тому ми маємо написати не те щоб нову історію, але подумати, перезібрати в нашій голові образ Донбасу.
Яким буде цей край, чим там можна займатися? І тому, мені здається, що знання, наприклад, про тих же європейців, зараз дуже важливі. Тому що, якщо ми говоримо про британців, про французів, про бельгійців, то вони дійсно робили там індустріальну революцію: будували величезні підприємства. А, наприклад, німці здебільшого займалися сільським господарством. Тобто вони використовували чорноземи, родючу землю на цих територіях. І в принципі, це нікуди не поділося, хоча після війни, звичайно ж, там треба багато буде розмінувати і очищувати.
Тому, мені здається, ми маємо з цього минулого черпати щось, що можемо використати в майбутньому.
