Три молоді українки — Валя, Альона та Тамара — розповіли про свій шлях з окупованої Донеччини на підконтрольну територію України. Вони самостійно планували втечу, перетинали кордони через Росію, Білорусь і проходили гуманітарні пункти в Домановому. Усі троє залишили батьків, які з різних причин залишаються в окупації.
Історії молодих українок, які вирішили залишити окупацію, розповіло видання “ВВС Україна”.
21-річна Валя виїхала через Ростов, Мінськ і Брест, пройшла білорусько-український кордон пішки й нині живе в Києві. Після років мовчазної ізоляції в інформаційному вакуумі Донецька, вона знайшла свободу говорити українською й працює баристою.
18-річна Альона, що також втекла через Білорусь, приховувала своє навчання в українській школі від проросійських батьків і готувалася до вступу в український виш. Її підтримала лише молодша сестра. Зараз вона живе в Сумах.
19-річна Тамара з Донецька змогла екстерном отримати український атестат завдяки допомозі матері. Нині вона студентка в Дніпрі й волонтерка. Її батько — священник ПЦУ — залишився в окупації, зазнав переслідувань за проукраїнські погляди.
Усі дівчата свідомо обрали майбутнє в Україні, попри ризики, тиск з боку близьких і багаторічне життя в інформаційній ізоляції. Їх історії — свідчення того, що навіть у найтемніших обставинах зберігається бажання свободи, гідності та власного вибору.
21-річна Валя родом із невеликого містечка поблизу Донецька. Вона виросла в умовах окупації, а в 2014-му їй було лише 10. У родині не було відвертих політичних розмов — батьки намагалися зберігати нейтралітет. Але коли дівчина подорослішала, почала сама шукати правду про події навколо. Її змусило замислитись різке протиріччя між тим, що розповідали проросійські ЗМІ, і тим, що вона бачила у телеграм-каналах людей з Києва.
Спочатку Валя намагалася знайти відповіді в дискусіях з однолітками, а згодом — у фактах, історії, розмовах зі студентами. Вона дізналася, що є можливість залишити окупацію. Батьки залишилися — їх тримав дім, звичне життя. А Валі здавалося, що її майбутнє — десь зовсім не тут.
На українському боці Валю зустріли прикордонники. Бесіда тривала довго: запитання про життя в Криму, рідних, які могли служити в армії РФ. Але зрештою її пропустили — української ID-картки та свідоцтва про народження було достатньо. Валю одразу ж забрали волонтери, допомогли з дорогою до Ковеля, і з того часу вона — у Києві. Працює баристою, говорить українською і вчиться будувати нове життя. Зв’язку з батьками не втратила — хоча їм було важко прийняти її рішення, вони її не зупиняли.
Для 18-річної Альони шлях в Україну був не менш драматичним. На відміну від Валі, її батьки відкрито підтримували Росію. Вони називали Україну «країною, яка тебе вбиває», а українську мову вважали загрозою. Але Альона побачила інший бік реальності завдяки знайомству в інтернеті з хлопцем із Києва. Він ділився з нею своїми емоціями, переживаннями та фотографіями з місць обстрілів. Це стало поштовхом — вона захотіла дізнатися більше. Вона почала таємно навчатися у дистанційній українській школі зі Слов’янська, навіть отримала український атестат — усе це за спиною батьків.
Коли їй виповнилось 18, вона сказала родині, що святкуватиме в Таганрозі. Насправді ж виїхала до Мінська і тиждень чекала візиту до українського консульства, щоб отримати «білий паспорт» — тимчасове посвідчення особи для повернення в Україну. Там вона показала копії українських документів матері та свідоцтво про народження.
Виїхавши, Альона вперше подзвонила додому з Білорусі й сказала: вона не повернеться. Батьки сприйняли це як зраду. Зараз вона живе в Сумах разом зі своїм хлопцем, готується до вступу на архітектурний факультет. Спілкування з батьками обмежене. Її просять не публікувати нічого українського — але вона більше не хоче мовчати.
Третя героїня — 19-річна Тамара. Її шлях був трохи іншим: вона жила в Донецьку з восьми років, коли почалася війна. Вона пам’ятає перші вибухи, мовчання батьків і наказ у школі вивчити гімн так званої «ДНР». Згодом зникли уроки української, а замість них прийшли «уроки гражданствєнності», біографія Гіркіна, списки батальйонів. На стінах школи висіли списки заборонених «екстремістських матеріалів» — там були книги українських письменників, полк «Азов» і навіть Шевченко.
З юності Тамара знала: вона хоче вчитися в Україні. Старший брат виїхав ще в 2016-му, а мама, хоча й була обережною, допомогла їй отримати український атестат дистанційно. Разом вони перетнули лінію розмежування, сказавши на блокпосту, що їдуть до Бєлгорода. Насправді ж дівчина пройшла всі формальності, показала свою українську ID-картку та вступила до вишу в Дніпрі, де зараз вивчає логопедію і волонтерить.
Її батько — священник ПЦУ — довгий час правив українською мовою таємно. Після від’їзду Тамари до їхнього будинку прийшли ФСБ, шукали прапори, які мати зберігала з 2014 року. Їх викликали на допити, тиснули, але родина встояла. Зараз Тамара тримає з ними зв’язок, хоча розмови короткі й зашифровані.
Читайте також: “В Луганську не вистачало України і свободи”: 18-річний Іван виїхав в Київ, проживши 11 років в окупації
