Ганна Савчук виросла на Луганщині, пережила окупацію, виїхала з рідного міста, а згодом опинилася в Берліні. Її історія — про пошук себе через втрату дому та про те, як війна змушує переосмислювати власні корені. Сьогодні вона живе в Берліні, працює з українськими дітьми-біженцями і іноді дивиться на фото з ковилою з рідних полів.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
“Тебе ж там заклюють. Ти ж — російськомовна”
“Розпочну з того, що мій батько пілот-штурман, і тому я народилася не на Луганщині, а у місті Джанкой в 1994 році. Перші чотири роки мого життя ми провели там. Потім переїхали в Луганську область. Тато займався фермерством, а мене кожного літа відправляли до бабусі з дідусем. Все, що я знаю про рослини, про тварин, про ґрунт — у мене бабуся з дідусем були агрономами — все це звідти”, — розповідає дівчина.
Коли Ганна переходила в третій клас, родина переїхала в Луганськ:
“Батьки купили дім біля штурманського училища, де навчався батько. І наступні 15 років я провела в цьому домі. Ми з друзями дуже часто проводили час на злітній смузі — покинутій біля авіаційного музею. Їздили зустрічати сонце вранці, ганяли на автомобілях наввипередки. Десь там у чигирях у мене був перший поцілунок”.
Дівчина навчалася в школі №29 — в тій самій будівлі, де колись вивчав штурманську справу її батько:
“Для мене це відчувалося як якась магія — знати, що ходжу туди, куди ходив батько. Сиджу за тими партами, за якими він сидів”.
У Ганни є особливий спогад про ту школу:
“У мене є фантомний спогад. Я пам’ятаю, що на вході перед школою був барельєф із Шевченком та скульптура з трьох фігур. Це були три чоловічі фігури, що тягнулися до неба: льотчик-штурман, трішки вище — космонавт, і ще вище — янгол. Розказую батькам, а вони: “Та ні, не було там такої скульптури”. Але я точно пам’ятаю”.
Коли почався Майдан, Ганні було 19 років. Закінчивши художнє училище, вона стояла перед вибором:
“Куди можна було податися митцю? Харків, Київ, Львів. Я подумала, що Харків — ні, незрозуміло, як буде розвиватися ситуація. У Києві нікого не знали. У Львів не поїхала, бо боялася. Мама говорила: “Тебе ж там заклюють. Ти ж російськомовна”.
Той страх в цілому визначив її шлях на кілька років:
“В Луганську, коли почався Майдан, з’явився термін “свідомі” з дуже негативною конотацією. Я боялася, що поїду і люди дізнаються, що я з Луганська, то мене зацькують”.
Тому Ганна поїхала в Санкт-Петербург.
“У мене досі немає атестата про закінчення повної середньої освіти українського зразка. Є синьо-зелений папірець з “ЛНР”.
Читайте також: “В Луганську не вистачало України і свободи”: 18-річний Іван виїхав в Київ, проживши 11 років в окупації
Українська мова як туга за домом
“Коли я почала навчання в Петербурзі, сталося щось несподіване — мене охопила дивна туга за домом. Я навіть не можу точно сказати, що саме стало причиною, але відчула сильну потребу шукати щось рідне. Почала дивитися україномовний контент на YouTube — його було зовсім небагато. Тоді вперше дізналася про День вишиванки й вирішила вдягати вишиванку до університету. Це була звичайна футболка з фабричною вишивкою на грудях, але я носила її з великою гордістю”, — каже Ганна.
Цікаво, що в російському виші Ганна, за її словами, не зіткнулася з негативним ставленням до України:
“Одногрупники та викладачі зацікавлено слухали мене. Можливо, справа в тому, що це був мистецький факультет, і більшість вважали, що ми не маємо цікавитися політикою”.
Але поступово дівчина почала розуміти, що не хоче залишатися в Росії, не відчувала там себе у безпеці. Так у 2020 році Ганна повернулася до Луганська:
“Наступні два з половиною роки до початку повномасштабного вторгнення прожила в окупованому Луганську. Досі вважаю це одним з найщасливіших періодів мого життя. Займалася спортом, у мене були друзі, була поруч з батьками, бачила, як ростуть племінники”.
Але наприкінці 2021 року вона почала помічати зміни:
“Коли почала їздити машиною, помітила, як багато військових у Луганську і як нахабно вони себе ведуть. Підрізають, їдуть на червоний, порушують правила дорожнього руху — це завжди майже на 99% були військові. Тільки тоді помітила, що їх надто багато”.
24 лютого 2022 року стало переломним моментом не лише для України, а й для родини Ганни:
“22 лютого були “референдуми” щодо визнання “ЛДНР”. Дивилися по телевізору. Я сказала: “Ну все, буде війна”. Батьки: “Та ні. Зараз нас приєднають і взагалі буде класно”. Через два дні почалася війна”.
Реакція батьків вразила дівчину:
“Деякий час була просто в шоці. Постійно плакала, не ходила на роботу, я тоді давала приватні уроки художньої майстерності дітям. Батьки були дуже спокійні: “Все правильно. Зараз порядок наведуть”. Я не могла зрозуміти — вони хочуть навести порядок у Донецьку, Луганську, але чого бомби падають на Київ? Подруги там ховалися в метро з дітьми, з собаками”.
Найбільш болючою стала розмова з мамою про подругу, яка перейшла на українську мову:
“Мама сказала: “Теж “свідома” стала”, а потім додала: “Нехай відчує те, що ми відчували в 2014 році”. Я відповіла тоді: “Мам, чому ти, людина, яка це пережила, свідомо бажаєш це іншим? Ти кажеш, що ми жертви обставин. Так вони теж жертви обставин”.
Читайте також: Не можна зловтішатися руїнами: чому дегуманізація мешканців Донбасу — шлях у нікуди
“Донбас — не бидло”
Ганна залишалася в Луганську ще пів року — доглядала хвору бабусю разом з мамою:
“Не було виходу — не могла просто кинути бабусю з мамою. Бабуся померла 16 липня 2022 року. Дев’ять днів від того пройшло, і я поїхала”.
Шлях до свободи виявився непростим:
“Спочатку — в Петербург, хотіла — через Естонію. Мене не пустили. Росіяни теж не хотіли пускати — сказали, що у мене паспорт “ЛНР”, значить, громадянка РФ, не можу виїхати без закордонного паспорта. Я була дуже зла, розмовляла з поліцією довго”.
Але Ганна не здалася:
“Я не можу сказати, що це був допит — радше розмова. Поліціянт подивився на мене й сказав: “Ідіть, але мені здається, що в Естонію вас не пустять”. Віддав мені паспорти. І справді — в Естонії мене не пропустили. Але я тоді ще не зневірилася. Просто розвернулася й поїхала назад у Петербург”, — розповідає вона.
Вранці вона вирушила знову — цього разу у напрямок Білорусі:
“Я сіла на якийсь автобус. Не знаю навіть, що це був за рейс. Біля вокзалу в Петербурзі є така площа, де стоять типи й набирають пасажирів до Білорусі. Я підійшла до них о шостій ранку й сказала: “Мені потрібно до кордону з Білоруссю”. Вони відповіли: “Окей, поїхали”. Ми приїхали, і вони мені кажуть: “Он там, коротше, пост. Ти перейдеш його — і там буде Білорусь”. Я така: “Окей””.
Так вона опинилася на порожній трасі, без чітких орієнтирів і з одним лише рюкзаком:
“Я просто йшла. Навколо — ані машин, ані людей. Повна тиша. І в той момент я відчула себе героїнею якогось фільму — самотня, але з якоюсь впертістю йти далі”.
Шлях привів її до кіоску страхування — одного з тих, що часто стоять поблизу прикордонних пунктів:
“Там була дуже мила жінка. Вона пригостила мене кавою і викликала мені таксі до Подольська”.
Звідти — знову дорога: ще одне таксі й нова спроба виїхати з країни, цього разу через Латвію:
“На тому пункті не дозволяють проходити пішки, тож я просто стояла й чекала, коли хтось мене підбере. Кілька машин проїхали повз, не зупинившись. Але згодом зупинився один дідусь з Білорусі. Він подивився на мене й сказав: “Чого ти їдеш? Залишайся тут. У мене є будинок, корова — все буде класно”. Це було дуже по-людськи. Але я відповіла, що мушу їхати далі. Він виявився дуже добрим і допоміг мені — перевіз через кордон. Я побула в Даугавпілсі (Латвія) декілька днів і після цього полетіла з Риги у Берлін”.
Після довгої й виснажливої дороги вона нарешті прибула до Берліна.
“Я вийшла з аеропорту й подумала: “Так, все — ми розмовляємо українською”. Звісно, в межах можливого, бо спершу довелося говорити англійською. Добре, що з англійською у мене не було проблем, і трохи знала німецьку. Але вже тоді я вирішила: де це можливо, я говоритиму українською”, — розповідає вона.
Поступово цей намір став стилем життя — навіть у деталях:
“Соціальні мережі я теж почала вести українською. Не одразу, але з часом. Я навмисно переходила на українську в розмовах із людьми, навіть коли це було не зовсім зручно. Бо відчула: це частина того, ким я є”.
Її бажання бути частиною української громади у Берліні вилилося в активну волонтерську діяльність:
“Я приєдналася до кількох волонтерських ініціатив для українців. Це були різні проєкти — допомога новоприбулим, культурні заходи. Я намагалася спілкуватися українською настільки часто, наскільки могла”.
Однією з ініціатив, яку вона згадує з теплом, був книжковий клуб:
“У нас був книжковий клуб — українською, звісно. І саме в Берліні я вперше по-справжньому зрозуміла, що відповідальність за мою необізнаність — політичну, історичну — лежить на мені. І якщо я хочу щось змінити в собі, я повинна сама себе вчити”.
Сьогодні Ганна працює в Червоному Хресті в найбільшому таборі для українських біженців у Берліні:
“Навчаю дітей малювати, щось типу арт-терапії. Консультант із безробіття сказав: “Ви володієте німецькою та українською? Можливо, будете працювати з біженцями?”. На сайті Червоного Хреста знайшла вакансію арт-терапевта”.
Адаптація дається нелегко. Ганна стала дуже перебірливою в спілкуванні:
“Виключаю з кола спілкування російськомовних. У мене була найкраща подруга — 14 років товаришували. Вона поїхала жити в Москву. Сказала: “Мене тригерить українська мова в твоєму Інстаграмі, твоя політична позиція. Ти стаєш радикальною. Наші політичні переконання мають бути в кінці списку”. Я подумала — якщо ми в такій ґрунтовній справі не сходимося, то як можемо сходитися в інших?”.
Рік тому в Туреччині Ганна зустрілася з батьками. Розмова про мову стала проривною:
“Мама каже: “Мені неприємно, що ти читаєш українську літературу, і у тебе телефон українською”. Я сказала: “Я народилася в Незалежній Україні, співала гімн з першого класу. Це нормально”. Батько сказав: “Ми завжди розмовляли російською”. Я кажу: “Ми це хто? А якою мовою розмовляли ваші діди-прадіди?”. Батько: “Моя бабуся говорила українською””.
Ця розмова змінила щось у стосунках:
“Тоді батько додав: “Ми з цього сміялися, коли вона щось смішно казала суржиком або намагалася перейти на російську”. Бо російська тоді була престижніша. Бачу, що в очах батьків щось з’явилося, якесь розуміння”.
Наразі Ганна будує стосунки з німцем українського походження. На першому побаченні він вразив знанням про її рідне місто.
“Він запитав, звідки я. Сказала — з Луганська. Він каже: “О, там робили дуже класні тепловози!”. Раніше мені було байдуже, стоїть собі та й стоїть тепловоз. А тепер, коли бачу їх у Європі буквально кожного разу — це привід для гордості. Постійно кажу всім: “Дивіться, це — Луганськ!””.
Ганна мріє, що колись зможе повернутися у рідне місто разом з бойфрендом:
“Говорили з ним про те, що якщо Луганськ деокупують, то зможемо туди поїхати пожити. Хлопець каже, що було б прикольно попрацювати, він розробляє ПО для потягів і захоплюється історією Луганська в цьому контексті. Тільки зараз зрозуміла, що ця надія в мені жевріє — що ми колись поїдемо туди, я побачу бабину хату, батьківську, злітну смугу”.
Найбільше Ганна сумує за простими речами:
“Абрикоси! Мені їх не вистачає. Тут вони водянисті, не пахнуть. Згадую, як вони валялися під ногами нікому не потрібні, коли йдеш з друзями — от ти і їси ті абрикоси. Коли мені сумно, відкриваю фото з ковилою — рослиною, схожою на сиве волосся. Дуже хочеться поїхати і торкнутися цієї ковили. Раніше могла сказати: “Я з Луганська, але давно переїхала” або збрехати. Зараз кажу впевнено: “Так, я з Луганська! Донбас — не бидло”.
Фото Ганни не публікуємо через те, що її батьки перебувають в окупації
Читайте також: “На шиї у мене символ Донецька та сталеві яйця”: як донеччанка створює унікальні прикраси-символи
