Диплом залишила на пам'ять. Як економістка з Донецька стала письменницею і пише про пошук дому

Світлана Васильченко мріяла стати письменницею, але тема для книги не знаходилась. Та й писати - якось не солідно. Здобула економічну освіту, захистила диплом між обстрілами Донецька. Тема першої книги прийшла сама собою: гаряча фаза війни 2014-го. Зараз пишеться уже третя книга, а диплом став пам’яткою про життя в Донецьку.

Захист диплома та “Град”

— Свою першу книгу я назвала “Острів забутої Пасхи”. Бо коли ти живеш у місті, що відрізане від світу через бойові дії та окупацію, почуваєшся наче на острові. Читачі казали, що її варто читати у правильному настрої, коли хочеться порефлексувати про своє життя та рішення. Вона спокійна, меланхолійна. Має осінній настрій.

Світлана родом з південного сходу Донеччини. У 17 років переїхала до Донецька, вступила до Донецького національного технічного  університету на економіста-енергетика.

— У 2014 році я мала закінчити навчання на магістратурі, проте почались бої за ДАП. Нам, студентам, сказали перечекати вдома, ми роз’їхались. Але почалась гаряча фаза. І моє місто теж опинилось в епіцентрі, ми все чули і бачили. З мого будинку було видно, як палає Савур-могила.

Читайте також

Як зрозуміти життя в окупації за допомогою книг та фільмів: що кажуть митці

“Мало досвіду, але дуже цікаво”

Відтоді місто Світлани окуповане. Наступні 5 років вона залишалась там, бо не було можливості виїхати. ДонНТУ переїхав до Покровська, куди ходили маршрутки. Дівчина отримала диплом:

— Тоді блок-пости були більш формальними, а рух гнучкішим. Захист диплому припав на мій день народження. Ходили чутки, що дорогу можуть повністю перекрити. І… Автобус, в якому я їхала, зупинився посеред траси: дорогу перегородила установка “Град” та почала обстрілювати Донецьк з боку Мар'їнки. Всі думалаи, що це робили українські війська. Але коли обстріл закінчився, установка повернулась в Донецьк, який був під контролем Росії. А наш автобус пропустили. Я захистила диплом. Дивом повернулась назад, в той час як інші студенти та викладачі залишились у Покровську, бо дорогу в той день потім дійсно повністю перекрили.

У 2019 році Світлані вдається виїхати, і письменниця починає нове життя в Ірпені.

— Писати завжди любила. Робила матеріали для університетської газети, була музичною кореспонденткою. Це було хобі. Не думала, що вдасться зробити його професією. Бо ж професія має бути солідною, серйознішою. (Сміється) Але мій диплом виявився лише пам’яткою про те, що я жила в Донецьку. Живучи в окупації, віддалену роботу знайти не вийшло.  Тому я постукалась в медіа зі словами: “У мене мало досвіду, але мені дуже цікаво”. Мене взяли. Паралельно я почала писати свою першу книгу.

Читайте також

Місце свободи, яке перетворили на в’язницю: 12 років після захоплення донецької «Ізоляції»

“У кожного з нас є книга, яка хоче бути написаною”

Світлана завжди знала: колись напише книгу. Про що? Час покаже. Після пережитого тема виникла сама собою: початок війни, гаряча фаза, життя людей в умовах, коли виїхати неможливо.

— Я не знала, чи візьмуть її до друку. Написала до літературної агенції OVO, яка допомагає письменникам шукати видавців. Відправила їм рукопис у січні 22-го. У серпні цього ж року видавництво “Темпора” взяло її до друку. Я була дуже щаслива.

Друга книга письменниці теж про схід:

— Писала з позиції людини, яка жила в Донецьку і хотіла бачити його більш українізованим. Головна героїня мріє закінчити навчання там і переїхати до іншого міста — Києва чи стереотипно “більш українського” Львова, бо в Донецьку їй цього бракує. А поки шукає Україну у клубі “Ліверпуль”: у цей заклад приїздили популярні українські виконавці. У 2014 році вона бачить, як на площі виходять люди з українськими прапорами. Наче з нікуди. Але вони завжди там були. Я назвала книгу “Львіверпуль”. Над третьою книгою працюю зараз, вона буде про початок повномасштабного вторгнення. Хочу зробити її динамічною та життєствердною.

Нині Світлана працює в медіа та бере участь у книжкових заходах. У квітні 23-го року відбулась її перша презентація:

— Прийшли живі люди! Вони цікавились моєю книжкою, ставили питання, були готові її купити. І я змогла розказати про свою книгу. Це було дуже хвилююче. Знаєте, думаю, у кожного з нас є книга, яка хоче бути написаною. Історія, яка хоче бути розказаною.

Читайте також

Пушкінобісся. Як Росія відзначила День російської мови на окупованих територіях