Як зрозуміти життя в окупації за допомогою книг та фільмів: що кажуть митці

Є досвід, який майже неможливо пояснити тому, хто його не пережив. Не тому, що він надто складний, а тому, що він принципово інший. Жити в окупації — це не просто жити під чужою владою. Це існувати в умовах, коли кожне слово, кожен жест, навіть мовчання може стати приводом для переслідування. Для більшості українців на підконтрольній території, а тим більше для європейців, ця реальність залишається абстракцією. Реальна Газета запитала у відомих письменників, режисерів, літературознавців, які книги вони можуть порадити, щоб хоча б спробувати зрозуміти: як це — жити в окупації. Сам по собі досвід життя в окупації не є винятковим для світової історії. Проте на ТОТ Росія створила особливе поєднання практик — від масової паспортизації та інформаційної ізоляції до системного тиску на ідентичність і багаторічної невизначеності. Про цей досвід написані книжки та зняті фільми. І вони можуть бути ключем для розуміння сучасних подій.

В'язниця без мурів

Жити в окупації — це обрати для себе один зі сценаріїв: чинити спротив, піти у внутрішню еміграцію, змиритися і спробувати жити далі, або вітати ворога. Перші три варіанти передбачають, що людина стане суворо контролювати, що і кому говорити, куди ходити і як себе поводити.

У маленьких містечках та селах на ТОТ життя завмирає після опівдня. Люди перестають виходити на вулицю, щоб зайвий раз не зустрітися з пʼяними солдатами чи привілейованими колаборантами. Відсутність громадського транспорту ввечері та заклади, які закриваються не пізніше 20 години навіть у великих містах змушують підлаштовувати свій день під логіку безпеки.

Соціальні зв'язки скорочуються цілеспрямовано. Коли сусід може донести на сусіда, спілкуватися хочеться лише з перевіреними людьми. З рештою — хіба що про погоду та ціни на ринку. Довіра — базова умова будь-якого суспільства — руйнується методично.

Що почитати на цю тему

Любов Якимчук — українська письменниця, авторка книги "Абрикоси Донбасу". Вона пропонує звертатися до українського досвіду життя в окупації після 2014 року, хоча умови тієї окупації суттєво відрізнялися від реалій, які склалися після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. Для повноти картини можна захопити картини життя з прифронтових територій. Це книги:

• Станіслав Асєєв "Світлий шлях: історія одного концтабору"
• Володимир Рафєєнко "Довгі часи"
• Сергій Жадан "Інтернат"
• Сергій Курков "Сірі бджоли"

Проте ці книги вийшли до 2022 року, коли росіяни не намагалися викоренити українську ідентичність в окупації. Після повномасштабного вторгнення найбільш жорстко та чесно про окупацію розповів вбитий росіянами Володимир Вакуленко. Тому Любов Якимчук радить його "Щоденник окупації".

"Великого роману про окупацію в нас ще не написали", — констатує письменниця.

Любов Якимчук пропонує осмислювати сучасний досвід російської окупації через свідчення про окупацію Німеччини радянськими військами після Другої світової війни. На її думку, інші окупаційні режими можуть суттєво відрізнятися від російського досвіду, тому вона радить звернути увагу на книги:

• "Жінка в Берліні" — автобіографічна книга німецької журналістки Марти Гіллерс, яка майже два місяці 1945 року прожила в захопленим Червоною Армією Берліні та бачила все, що коїли радянські "івани".
• "Щоденники та листи німкень 1945 року" — документальні свідчення німецьких жінок про останні місяці війни та перші місяці радянської окупації Німеччини. У цих текстах ідеться про повсякденне виживання, насильство, страх, втрату житла, голод і взаємодію з радянськими військовими.
• "Писати війну" — зірка есеїв Ганни Улюри, у якій аналізується, як література описує війну та окупацію.

Окремим джерелом для розуміння окупації письменниця називає архівні або задокументовані справи КДБ, зокрема ті, що стосуються письменників. Російська ФСБ діє тими ж методами, що і її радянський попередник, тому розкриті архівні документи допомагають зрозуміти, під яким тотальним контролем живуть люди на окупованій території.

Читайте також

“Залишиться світлий післясмак і бажання перемагати”: сценаристка “Будинку “Слово” розповіла деталі про фільм

Брехня як умова виживання

Один із найважливіших ефектів окупації — це те, що люди змушені брехати постійно. Не з переконань, не з вибору, а просто щоб вижити.

Дитина в окупаційній школі має приховувати, що її родина орієнтується на Україну. Доросла людина має мовчати або вдавати, що її влаштовує окупаційна влада, суботники, “Розмови про важливе” в школі у дитини. Бути ідентифікованим як “ждун” — небезпечно. Вони стикаються з цькуванням як від вчителів, так і від однокласників.

Самозаспокоєння — це теж вид брехні. В розмові з жителями окупації іноді можна почути, що у них все “нормально”. Щоправда, це “нормально” суттєво відрізняється від загальноприйнятого. Воно описує не комфорт, а  стабільність у виживанні, коли базові речі залишаються передбачуваними, навіть якщо вони гірші за довоєнні. Продукти в магазинах низької якості і за завищеними цінами, але вони є. Громадський транспорт розвалюється на очах, але він ходить. Мобільний інтернет ледь ловить, але ж пару років тому в Луганську його взагалі не було. У поліклініках бракує лікарів, а доступ до складного лікування часто передбачає виїзд до РФ, але є хоча б таке.

Що почитати на цю тему

Літературознавиця Богдана Романцова радить читати тексти про досвід війни та обмеженої свободи через призму повсякденного життя, а не лише воєнних подій.

Серед її порад:

• Міленко Єргович — тексти про облогу Сараєва та повсякденність у місті під час війни.
• Славенка Дракуліч — прозові й есеїстичні книги про життя в соціалістичній Югославії та адаптацію до обмеженої свободи.
• “Іліада” та інші античні тексти — як спосіб осмислення війни через досвід її свідків і постраждалих.
• Леся Українка, “Кассандра” — про збереження ідентичності в умовах втрати контролю над територією.
• Курт Воннеґут “Бійня номер п’ять” — про бомбардування Дрездена та травматичний досвід війни.

У центрі цієї добірки — література, яка пояснює не лише війну як подію, а й життя людини в довготривалих умовах невизначеності. Ці книги дають зрозуміти, що наш досвід не унікальний, і стан окупації вже був описаний в різних літературних контекстах. Хоча треба зауважити, що досвід життя у війні чи на непідконтрольній території завжди має власну специфіку.

Читайте також

Вибухи, авіакатастрофи та міфи “руської весни”: розмова з Андрієм Зайцевим про історію та ідентичність Луганщини

Межа зради

Є питання, яке часто виникає в розмовах про окупацію і яке рідко обговорюють відверто: де межа між виживанням і колаборацією? Взяти російський паспорт, щоб отримувати пенсію чи мати право відправити дитину в дитячий садок — це зрада? Відкрити єдиний в селі магазин, щоб односельці могли купляти продукти — це зрада? Працювати в лікарні? В українському суспільстві дискусія з цього приводу лише починається. Поки вона формується, частина людей уже публічно озвучує просту позицію: пріоритет — виживання.

Що почитати на цю тему

Олена Стяжкіна — українська історикиня та письменниця, яка пише про пам’ять, відповідальність і складність людських рішень у війні, радить звертатись до істориків, які працюють з досвідом окупації та війни в Європі ХХ століття. Вона радить читати книги не з локальною українською перспективою, а з ширшим європейським досвідом окупації. Через нього краще видно повторювані моделі поведінки людей і суспільств у кризі — від опору до колаборації і післявоєнних судів.

Вона радить почитати не окремі "must-read" книги, а певних авторів

• Іштван Деак. Його книга “Європа на суді. Історія співпраці, опору та відплати під час Другої світової війни” пояснює, як у різних країнах Європи співіснували опір, колаборація і післявоєнне "відновлення справедливості".
• Тоні Джадт. Писав про те, як європейські країни виходили з війни, відбудовували держави, шукали винних і намагалися повернутися до нормального життя. Зокрема, застерігав від поділу людей на суцільних героїв і суцільних зрадників: під час окупації люди часто ухвалюють суперечливі рішення: хтось співпрацює з владою, щоб вижити, але водночас допомагає сусідам; хтось бере участь в опорі, але в інших ситуаціях чинить аморально.
• Норман Дейвіс. Він багато пише про Польщу — країну, яка пережила одночасно німецьку та радянську окупації, масові репресії, підпілля, депортації й складне післявоєнне відновлення. Для читача з України особливо впізнаваними можуть бути його роздуми про те, як окупація руйнує звичні моральні орієнтири. Частина людей чинить опір, частина пристосовується, частина намагається просто вижити.

“Це класика, яка дає нам можливість зрозуміти те, на чому ми всі наполягаємо. Складність, яка не є вивіреною просторовою хронологічною, яка є щоденно. Складність, коли зранку отак, а з вечора інакше. Іноді людина зранку зраджує, а ввечері героїчно захищає і помирає за когось іншого. І не можна сказати, ким вона була цей день і все своє життя: зрадником, який щось погане зробив сусідам, чи героїчною людиною, яка захистила дівчинку від кулі окупанта”, — пояснює історикиня.

Те, що не можна побачити, але можна уявити

Окупована територія вже стала знімальним майданчиком для пропагандистського кіно. В окупованих Луганську і Донецьку зняли пропагандистський фільм "СВОи дети" про українських дітей, яких вивозили на "інтеграційні зміни" в російські дитячі табори. Автор ідеї — уповноважена з прав дитини в Росії Марія Львова-Бєлова. "Після цього табору я приходитиму на фронт і допомагатиму людям", — каже одна героїнь фільму. В Маріуполі вже кілька разів знімали фільми та серіали, які б виправдовували вторгнення РФ, руйнування міста та окупацію. Всі вони — спроба прикрити власні воєнні злочини, сформувати викривлену історичну памʼять та створити видимість “нормального” життя, де навіть кіно знімають. Усе це спотворює реальну суть окупації.

Що подивитися на тему

З режисером фільмів “Вулкан” та “Редакція” Романом Бондарчуком говоримо про кіно. Він прямо визнає, що світового “готового списку” стрічок про нашу окупацію нема  — фактично це поле ще формується — але називає кілька прикладів і окреслює логіку, як дивитися тему окупації через кіно.

Він виділяє дві основні орієнтири:

• Документальне кіно про перші дні вторгнення. Йдеться про стрічки, які фіксують момент входу російських військ і реакцію цивільних. Роман згадує матеріал, зроблений журналістами херсонського видання "Вгору" для BBC — це репортажне кіно, зняте “зсередини” окупації. Такі роботи важливі тим, що показують не наслідки, а момент шоку і дезорієнтації.
• "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова. Він звертає увагу саме на психологічний стан людей на старті катастрофи: нерозуміння масштабу подій, спробу “перечекати”, ілюзію, що ситуація тимчасова. У цьому контексті це приклад того, як виглядає початок окупації, коли реальність ще не прийнята повністю.

Роман Бондарчук підкреслює, що в українському кінематографі тема окупації ще недостатньо осмислена. Причина не стільки в браку уваги, а й у складності зйомок: на ТОТ неможливо потрапити вільно, саме перебування там небезпечне.

***

Не існує єдиної відповіді на питання "чому вони там залишилися" і "чому вони так поводяться". Є десятки тисяч індивідуальних ситуацій з індивідуальною логікою. Проте є ще один спосіб наблизитися до розуміння — не через статистику і не через репортажі, а через літературу.

Досвід окупації — не унікальний у світовій історії. Альбер Камю писав про охоплене чумою місто, де люди поступово перестають уявляти, що може бути інакше. Тімоті Снайдер у "Кривавих землях" і "Чорній землі" реконструював, як виглядає окупація зсередини — не як подія, а як повільна зміна правил існування.

Українська війна теж вже має свою літературу. Частина її написана людьми, які самі пройшли через окупацію або втрату дому. Хоча, можливо, головна книга про російську окупацію українських територій, лише пишеться зараз.