Понад одинадцять років Донбас є територією, найбільш постраждалою від російської агресії проти України. Та коли ми говоримо про наслідки війни, частіше за все згадуємо загиблих і поранених людей, зруйновані населені пункти, і майже не згадуємо не менш поганий наслідок, ніж смерті, поранення та руйнування.
Це – вкрай негативний процес, який триває в Україні протягом вже тривалого часу: дегуманізація і навіть демонізація мешканців тимчасово окупованих Росією територій, насамперед – Донбасу.
В українському інформаційному просторі нерідко можна побачити зневажливі й навіть зловтішні коментарі: «Так їм і треба, вони ж кликали Росію», «Донбас – не Україна» тощо.
Чи припустимі такі оцінки? І чи готові ми жити після перемоги в одній країні з тими, кого сьогодні дегуманізуємо?
Сергій Іващенко, спеціально для Реальної газети
Заручники, а не вороги
Про те, що мешканці Донбасу — це насамперед заручники обставин, а не колективні зрадники, нагадує військовослужбовець підрозділу «Азов» з позивним Мамай. Він бачив на власні очі, що відбувається у зоні бойових дій та на прифронтовій території:
«Коли тут, у прифронтових містах, прилітає, цінність людського життя у свідомості багатьох українців, на жаль, нижча, ніж в інших регіонах. Люди, які так вважають, або мають вкрай низький рівень інтелекту, або ніколи не були на Донбасі. Для них Донбас — це щось бридке і проросійське. Насправді — ні».
Мамай описує Донбас як край красивої природи, затишних озер і хороших людей: «Донбас — дуже гарний край. І Луганська область, і Донецька область — дуже красиві місця, особливо, там, де Луганська, Донецька і Харківська області перетинаються, зустрічаються. Там красива природа, є безліч прекрасних людей, місць для відпочинку. На жаль, зараз – це прифронтова територія, яку обстрілює Росія. Наприклад, якщо взяти Лиманський район. Там – прекрасні озера. Зараз там багато руйнувань. І коли прилітає по цих районах російська артилерія, КАБи, або дрони, цьому не можна зловтішатися. Це величезне зло так вважати. І українці повинні бути консолідовані в тому, що Донбас — український — був, є і має залишатися».
У його голосі чутно гіркоту, коли він згадує руйнування прифронтових Краматорська чи Костянтинівки.
«Мені дуже гірко, коли я бачу, коли руйнуються цивільні і адміністративні будівлі, приватні помешкання. У тому числі і на окупованих територіях. Навіть якщо знищення якоїсь будівлі виправдано у військових цілях. Наша артилерія змушена працювати по будівлях, які використовують окупанти. Все одно мені неприємний той факт, що руйнується інфраструктура і руйнуються цивільні будівлі. Від того зловтішатися ніхто не повинен. Ані я, ані мої побратими по підрозділу, коли ми змушені руйнувати цивільні будівлі, де зараз живуть російські військові, розгортають вогневі позиції, не зловтішаємося. Ми зловтішаємося з того, що знищили окупанта та вогневу позицію», — зазначає військовий.
За його словами, державі варто було б мати системну політику підтримки і реінтеграції мешканців Донбасу, але навіть без неї цю функцію мають брати на себе блогери, волонтери, ті, хто не женеться за хайпом і вміє мислити критично:
«Блогери повинні хоча б частину свого контенту присвячувати цій темі, бодай відсотків десять. Можна навіть з’їздити в Краматорськ, в Слов’янськ, там записати якийсь подкаст, знайти класних людей, проводити якусь роботу. Чи буде займатися цим держава? Було б добре, але… Є державний телеканал “Дом”, та, наскільки я розумію, він з цією задачею не впорався. Тому тут все — на приватних ініціативах, на блогерах, які вважають себе патріотами, мають трішки клепки в голові. І так можна цю тему масштабувати, щоб у всіх регіонах вважали, що українці на Донбасі — нічим не гірші за українців в інших областях України».
Читайте також: Коли дім — лише координати на окупованій території. 5 історій луганчан, які 11 років тому покинули місто
Точка неповернення?
Не менш болісно про це говорить Яна Мозгова, проєктна менеджерка громадської організації FCA, яка до 2014 року жила в Горлівці. Вона теж бачить проблему глибше за поверхове «вони самі винні»:
«Мешканці тимчасово окупованих Росією територій, це — люди, з якими ми сподіваємося жити в одній країні у майбутньому. Що можна зробити, щоб пом’якшити можливі негативні наслідки? Я не знаю однозначної відповіді на це питання. Мені здається, щодо дорослого населення територій, окупованих з 2014 року, певна точка неповернення вже пройдена. Я не вірю, що можливо порозуміння між людьми віком від 30 років. З одного боку, це про громадян України, які в останні 11 років мали чітке сприйняття певних співгромадян, як сепаратистів. Це, мені здається, досить міцний стереотип, який навряд чи буде якось викорінений. З іншого боку, ми для них — «укрофашисти, які обстрілюють», нелюди тощо».
За словами Мозгової, перспектива — лише в роботі з молоддю. Вона вважає, що треба досліджувати, що відбувається з дітьми під російською окупацією, і вже зараз готуватися до їхнього повернення:
«Ми дивилися підручники, стандарти, навчальні плани на окупованих територіях. Там повна дегуманізація усього українського. Треба розуміти, з чим ми матимемо справу, коли ці діти повернуться».
Яна Мозгова навела такий приклад: «Ми знайшли дещо цікаве у надрукованому у 2023 році підручнику з географії за 11 клас, там де йдеться про демографію. Вони пишуть, що в Україні в проміжку з 2020 по 2023 рік чисельність населення скоротилося на 7% (згідно з даними ООН, населення України скоротилося з 2020 по 2023 роки приблизно на чверть, або на 10 мільйонів людей, основні причини — війна, велика кількість біженців, низька народжуваність та висока смертність, — РГ.). Але ж не пишуть про причини скорочення. І таких маніпуляцій у російських підручниках — чимало».
Громадська активістка каже, що світогляд дітей на окупованих територіях російська освіта формує переважно шляхом маніпуляцій: «Наприклад, в «Л/ДНР» українська мова вивчається як одна з «мов народів Донбасу». Тобто, формується уявлення про Донбас як про особливу територію, де, виявляється, живуть народи, мови яких треба окремо вивчати. Після деокупації буде треба якось долати цей нездоровий акцент на регіоналізації. І для виявлення таких особливостей і треба вивчати специфіку освітнього процесу на окупованих територіях».
За словами Яни Мозгової, було непросто знайти педагогів, які фахово провели б таке дослідження: «Часто доводилося чути: «І навіщо нам вивчати цих неадекватних?» Не розуміли необхідності такої роботи навіть педагоги, які виїхали з окупованих територій».
Говорячи про сприйняття мешканців Донбасу, громадська активістка наводить приклад сусідки-киянки, яка під впливом стереотипів про східні регіони України якось сказала: «Це ж ви кликали війну». «Я не кликала війну, — відповіла їй Яна. — Ми з чоловіком виходили на протести, боролися за Україну. Але через насадження стереотипів люди бачать лише тих, хто зрадив, і думають, що такі – усі». Сусідка вибачилася і, хочеться вірити, бодай трохи змінила уявлення про мешканців Донбасу.
Цей випадок лише підкреслює, наскільки важлива грамотна комунікація.
Читайте також: Гра у живих солдатиків. Як Росія мілітаризує дітей в садочках на окупованій Луганщині
Потрібно більше зусиль
На думку і Мамая, і Мозгової, без активної роботи з протидії стереотипам і без дослідження того, як окупація змінює суспільство, після перемоги нас чекає глибокий внутрішній розкол.
«Дегуманізація ніколи не закінчується добре, — каже Мамай. — Ми не маємо знищувати в собі співчуття. Інакше самі станемо схожі на ворога».
Громадські організації, волонтери, журналісти вже роблять щось у цьому напрямку. Але їхніх зусиль замало, щоб достукатися до масової аудиторії.
«Якщо ми дійсно віримо, що Донбас — це Україна, то маємо поводитися відповідно, – говорить Мозгова. — Не можна одночасно хотіти повернути територію і відштовхувати людей».
На відміну від військового вона вважає, що провідну роль у процесі збереження єдності українців має відігравати держава: «На жаль, громадські організації не мають в Україні таких можливостей, щоб охопити мільйони людей. Це має бути загальнонаціональна політика, коли перші особи країни транслюють позитивне ставлення до українців на окупованих територіях і формують позитивний образ. І водночас засоби масової інформації з великим охопленням мають підключитися. А це, знову ж таки, питання роботи Мінкульту».
Так, серед мешканців Донбасу є ті, хто відкрито підтримав окупантів, здавав їм позиції українських військових. Але узагальнювати й засуджувати всіх — тупикова стратегія. Бо чимало людей просто не мали вибору, вони жили в страху, без жодної підтримки з боку держави.
Після перемоги ми всі залишимося жити в одній країні. І від нас залежить, чи буде вона цілісною.
Читайте також: Між примусовою паспортизацією та репресіями: чи легко бути українцем на окупованій території
