Клінічна психологиня Наталія Яковенко майже все життя прожила у Маріуполі. Нині її домом став Київ. Проте вона впевнена: буде серед тих, хто першими поїде відбудовувати Маріуполь та започатковувати соціальні проєкти. А поки працює експерткою з психосоціальної підтримки та допомагає українцям жити в умовах довготривалого стресу.
Ольга Бродська, спеціально для Реальної газети
Допомога постраждалим від вибухонебезпечних предметів
“Абсолютно точно вважаю себе корінною маріупольчанкою. Хоча народилась не там: переїхала у Маріуполь у несвідомому стані з Білорусі – мені було 4 місяці (Сміється). Іноді зараз через відмітку у паспорті, що жила в Білорусі, маю на кордоні питання від прикордонників. Я не маю ані краплі української крові: мама — росіянка, тато — білорус. Але я українка. І кров тут ні до чого”, — каже психологиня.
Наталя здобула вищу освіту у Слов’янську за спеціальністю “практична психологія”. Далі почала роботу психологом. Перед великою війною працювала у данській раді у справах біженців у проєкті, що допомагав постраждалим від мін та вибухонебезпечних предметів. Маріуполь був хабом Донецької області, де діяло дуже багато різних організацій.
“Ми допомагали комплексно сім’ям, в яких діти постраждали від вибухонебезпечних речовин чи мін. Вибудовували інклюзивні підходи до дітей з інвалідністю, бо контакт з міною — це смерть чи інвалідизація. Допомагали включати дітей, що отримали інвалідність, в освітні проєкти. Тоді ж колишня перша леді Марина Порошенко почала інклюзивну освітню реформу: ми стояли на старті змін. Потім пішла з данської ради у власне плавання: працювала з різними фондами у напрямку інклюзії, проводила безоплатні групи для сімей військових, що чекають”.
Читайте також: Мама навчила робити практичні речі: як Людмила з Маріуполя відкрила виробництво шкіряних гаманців на Прикарпатті
Дві каністри, що врятували сім’ю
З Маріуполя встигла виїхати швидко завдяки хлопцю, що служив у в ППО:
“Коли я зрозуміла, що потрібно виїжджати? Думаю, не прийшло це розуміння. Але перед цим всім я купила дві останні металеві каністри, що були в продажу. Ми з татом заправили їх. Батьки не захотіли виїжджати вчасно. Потім саме ці каністри врятували мені сім’ю”.
Наталя зустрічалась та продовжує зараз стосунки з військовим, який на момент початку повномасштабного вторгнення служив в маріупольському ППО. За тиждень до початку великої війни його підрозділ вивели з позицій на навчання:
“У перші дні обстрілів Маріуполя всі російські ракети полетіли в його частину, є багато відео… Всю ППО росіяни знищили одразу. Мій хлопець був у полях. Це його врятувало. А мене з моєю дитиною попросив виїхати “за річку Дніпро”, на інший берег. Він казав, що ЗСУ чинить потужний опір і все буде нормально. Вони не спали добами тривалий час, їм були дуже важко. Та про окупацію міста ми й подумати не могли”.
Читайте також: У пам’яті ковила та абрикоси: як дівчина з Луганська знайшла свою українську ідентичність у Берліні
Запобігання вигорання та довготривалий стрес
Після початку великої війни Наталя отримала пропозицію роботи від ВООЗ: проєкт самодопомоги для зниження рівня стресу. Навчала людей працювати зі стресом самостійно. Бо медична сфера не витримує такого великого навантаження і ми маємо навчитись справлятись самі:
“Іноді людина приходить і каже: голова болить. Причиною може бути стрес. В такому разі терапевт має не виписати заспокійливі чи знеболювальні, а навчити працювати з причиною цього стану”.
Наталія каже, що на початку великої війни актуальними були вправи для виходу з шокового стану та панічних атак. Тепер, коли стрес є довготривалим, все трохи інакше:
“Маємо запобігати вигоранню, йти в особисту терапію, контролювати свій стан та дихання”.
Зараз психологиня працює в міжнародній організації Care на посаді PSS Coordinator, яка співпрацює з різними українськими ГО.
Фокус організації — гендерно зумовлене насильство та жіноче лідерство. Наталія є експерткою з психосоціальної підтримки.
Обрати себе та ухвалити рішення: починаю інше життя
Наталя довго була переконана, що повернеться жити в Маріуполь. Та час іде і зараз цієї впевненості нема. Проте вона точно поїде відбудовувати місто та запускати соціальні ініціативи, коли прийде на це час.
“Отримати інформацію про те, як живе місто, можна. Є телеграм-канали, я часто читаю. Це дуже важко. Я вважаю, що ми виграли війну мемів. Але програємо війну за переселенців”, — каже вона.
Наталія додає, що за втрачене житло, яке в окупації, нічого не можна отримати від держави, а на “переселенські” гроші не прожити:
“Крім цього, у кожного ВПО є невизначена втрата. Це про місце дома: чи повернусь я? Чи зможу купити житло у безпечних регіонах? Де тепер мій дім? Ми, переселенці, наче зависли в повітрі. Ніхто не знає, що буде далі”.
Фахівчиня каже, що справлятися з цим можна, методики є. Головне, це не чекати швидких результатів від себе:
“Я б рекомендувала групову терапію для роботи з невизначеною втратою. Почути інших людей, їхній досвід, розказати про свій. Обрати себе. І ухвалити рішення: я починаю інше життя”.
А ще — мати мрії:
“Я хочу ще раз стати мамою. Недавно почала кермувати автівкою – так боялась, панічно! Але змогла цей страх подолати. Хочу власний дім без города та курей. (Сміється) Посадити квіти, мати галявину, на якій бавитимуться діти. Дивитись на це. А потім зайти додому, взяти ноут та консультувати людей. У мене мало часу залишається для персональної психотерапії — тільки недільні ранки. І я обожнюю їх. Бо коли працюю виключно як психолог сам на сам з людиною — відчуваю себе живою”.
Читайте також: “На шиї у мене символ Донецька та сталеві яйця”: як донеччанка створює унікальні прикраси-символи
