На кінофестивалі в Києві представлені фільми про воєнні злочини росіян
Документальне кіно — більше не мистецьке висловлювання, а інструмент юридичної та історичної відповідальності. Проєкт, показаний у рамках фестивалю Docudays UA фіксує — у візуально достовірній формі — докази воєнних злочинів, скоєних під час повномасштабної війни Росії проти України. Цього року у фокусі Маріуполь, Ізюм, Буча, лівий берег Херсонщини.
“Архів війни” — це проєкт, який документує злочини війни через архівні матеріали, свідчення очевидців та дослідження правозахисників. Він збирає свідчення про російські воєнні злочини: бомбардування, масові розстріли, депортації, екологічну катастрофу.
Маріуполь
Багато чого з подій весни 2022 року в Маріуполі залишається страшною чорною скринькою. Хронологія подій складається зі страшних фрагментів спогадів очевидців, які, проте, не можуть відтворити цілісну картину.
Історію театру, його перетворення на укриття, обстріл та подальше стирання пам’яті досліджує Центр просторових технологій (CST). Команда зібрала значний масив матеріалів: тисячі фото- та відеосвідчень, публікації з соцмереж і понад 100 годин інтерв’ю з очевидцями. Співпраця зі свідками дозволила створити 3D-реконструкцію подій, що перетворила дослідження не лише на аналітичну, а й на комеморативну практику — спосіб збереження пам’яті про трагедію театру.
Результатом роботи став короткометражний фільм “МІСТО В ТЕАТРІ: російський авіаудар по Маріупольському драмтеатру”. Це двадцятихвилинна стрічка-реконструкція, яка дає розуміння, наскільки заповненим був драмтеатр перед тим, як на нього скинули російську авіабомбу, та які обстріли у цей час точилися навколо.
“Голоси Маріуполя” — ще один короткометражний документальний фільм весну 2022 року у місті, що гине. Один з його головних героїв — фотограф Євген Сосновський, який, ризикуючи життям, документував російські воєнні злочини та зміг вивезти флешку з доказами через блокпости.
Інша героїня — Ганна Шевчик — була єдиною лікаркою у бомбосховищі та була змушена вибирати, кому давати антибіотики, які стрімко закінчувалися. Випускниця Марія Вдовиченко пройшла жорстку фільтрацію і тепер дає свідчення про воєнні злочини росіян. Кожна історія унікальна та по-своєму жахає. З початку березня 2022 року Маріуполь опинився в російському оточенні: без води, світла, газу, зв’язку та доступу до гуманітарної допомоги. Евакуація у напрямку підконтрольної Україні території була майже неможливою. Місто перебувало під постійними обстрілами та бомбардуваннями. Мешканці виживали без їжі та води, готували їжу на вулицях, ховали загиблих у дворах, обходилися без лікарень.
Фільм створила Харківська правозахисна група, яка продовжує збирати докази воєнних злочинів росіян.
Читайте також: Як біля зруйнованого росіянами маріупольського театру з’явився історичний напис “ДЕТИ”: історія комендантки театру та її чоловіка
Ізюм
Документальний фільм The Grave розповідає про пошук справедливості після виявлення масового поховання в лісі біля Ізюма восени 2022 року. Після шестимісячної окупації там знайшли близько 450 тіл, багато з яких мали сліди тортур і розстрілів.
Одна з героїнь знаходить у масовому похованні під Ізюмом тіла всієї своєї родини включно з маленькою онукою. Жінка обіцяє собі триматися, поки не поховає родичів як слід. Інший герой шукає зниклого сина, якого викрали росіяни. Чоловік підозрює, що юнака забрали через штани, схожі на військові. Пошук хлопця стає для героя єдиним сенсом жити далі. У стрічці поєднуються свідчення жертв із коментарями українських слідчих та спецслужб, які розслідують воєнні злочини РФ.
Лівий берег Херсонщини
Документальна стрічка “Коли вода кричить” — це фільм-хроніка від команди відділу розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent. Фільм досліджує розслідування масового поховання в Ізюмі, де восени 2022 року після російської окупації знайшли близько 450 тіл. У стрічці звучать свідчення постраждалих і коментарі українських слідчих, які встановлюють відповідальних за воєнні злочини.
Герой фільму — Ярослав — організовує чат, де координуються люди на лівому березі Херсонської області, який стрімко затоплюється водою, і родичі, чиї друзі і батьки опинилися у водяній пастці. В результаті за допомогою чату вдалося врятувати кілька сотень людей. Інша героїня стрічки — Вікторія — майже у режимі реального часу стежить за тим, як її літні батьки та бабуся залишаються ізольованими у своєму будинку. Вона розповідає про останній дзвінок, який змогла отримати від них. Історії Ярослава та Вікторії контрастують з заявами російської пропаганди, наведеної у фільмі. До останнього окупанти стверджували, що ситуація під контролем і що евакуація не потрібна. А коли приховувати катастрофу було неможливо, організувала набагато меншу рятувальну операцію, ніж зазвичай організовує у справжніх російських регіонах.
Ці фільми — не лише хроніка пережитого, а й зафіксований намір домогтися правди й відповідальності. Вони повертають голос тим, кого хотіли позбавити права на свідчення, і показують, що документування — це теж боротьба.
