Деконструкція радянського міфу про Донбас триває вже десятиліття. Вже мало кого дивують твердження про європейське коріння тамтешньої індустріалізації, поступово руйнується стереотип про тотальну проросійськість мешканців Донеччини та Луганщини. Але попереду ще чимало роботи. Зокрема, потрібно переосмислити географію Донбасу, котра зовсім не співпадає з сучасними адміністративними кордонами двох згаданих областей. Наприклад, Луганська область стулена з двох майже рівних, проте дуже відмінних між собою частин: слобожанської і донбаської. І це не просто екскурс в історичну географію для підвищення загальної ерудиції. Без розуміння того, чим насправді є український Схід, неможливо ані розробити притомної стратегії реінтеграції окупованих територій, ані ефективно спростосувати російську пропаганду.
Максим Віхров
Отож, що таке Луганщина? Її сучасні адміністративні кордони були встановлені 1938 року – внаслідок розділення тодішньої великої Донецької області на Ворошиловградську (Луганську) і Сталінську (Донецьку). Чим керувалися радянські реформатори – окреме питання, але в результаті маємо те, що маємо. Сучасна Луганська область складається з двох майже рівних частин: слобожанської і донбаської, умовна межа між котрими пролягає за течією Сіверського Дінця. У 2020 році Верховна Рада перекроїла адміністративний устрій Луганщини, здійснивши укрупнення районів, але цього разу для зручності ми будемо користуватись більш детальною «дореформенною» системою. Отож, до слобожанської Луганщини можна зарахувати Біловодський, Білокуракинський, Кремінський, Марківський, Міловський, Новоайдарський, Новопсковський, Сватівський, Старобільський і Троїцький райони. Тимчасом Антрацитівський, Довжанський, Лутугинський, Перевальський, Попаснянський, Слов’яносербський, Сорокинський райони й саме місто Луганськ належать власне до Донбасу. Але в чому саме полягають відмінності між цими «двома Луганщинами»?
Свого часу і Донбас, і Слобідська Україна були своєрідними плавильними тиглями, котрі поглинали потоки переселенців. Але обидва цих тиглі функціонували по-різному. Слобідська колонізація степу, котра почалась у XVII ст., мала аграрно-мілітарний характер, натомість Донбас був народжений індустріалізацією, котра повільно розгорталась з кінця XVIII ст. На Луганщині це економічне розмежування збереглось і донині: якщо північні райони залишаються переважно аграрними, то південні до останнього чіплялися за залишки промисловості: вугільної, металургійної, хімічної, машинобудівної тощо.
Відмінність економічних моделей наклала відбиток на соціокультурні процеси. Основним демографічним донором і для Слобожанщини, і для Донбасу були українські землі. Проте перевага етнічних українців була найбільш виразною саме на Слобожанщині. Так, згідно перепису населення Російської імперії 1897 року у Харківській губернії (на сучасній Луганщині її південна межа проходила якраз по Сіверському Дінцю) українці становили 80,6% населення, а росіяни – менше 18%. У тодішньому Старобільському повіті, межі котрого приблизно співпадають з північними районами сучасної Луганщини, співвідношення між українцями і росіянами становило 83,4% і 14,7% відповідно. Попри всі пертурбації ХХ століття, ситуація принципово не змінилася. Згідно перепису населення 2001 року, співвідношення українців і росіян на Луганщини становило 58% та 39% відповідно, то у більшості «слобожанських» районів області українці становили понад 85% населення.
Набагато краще на півночі Луганщини збереглася і мовна ідентичність. За переписом 2001 року українську вважали рідною лише 30% мешканців Луганської області, проте у більшості її північних районів показник коливався в межах 70-90%. Промовистий факт: коли у 2012 році режим Віктора Януковича форсовано впроваджував сумнозвісний закон Ківалова-Колєсніченка, саме у чотирьох слобожанських районах Луганщини (Білокуракинському, Марківському, Новопськовському і Сватівському) російська мова статусу регіональної не отримала. І то була не політична фронда – російською там просто мало хто говорив.
Втім, до інтерпретації подібних фактів слід підходити обережно, щоб не потрапити в пастку псевдопатріотичного популізму. Те, що в минулому промисловий Донбас прийняв підвищену частку трудових переселенців з Росії – незаперечний факт. Але й процеси зросійщення українців були там набагато більш інтенсивними. Сприятливий ґрунт для русифікації створювала сама специфіка індустріалізації. Ще задовго до приходу радянської влади трудові переселенці, вирвані зі свого звичного середовища (як правило – сільської громади), найчастіше безсімейні, швидко втрачали свої етнокультурні особливості і перетворювались на пролетаризовану масу. На робочому місці починалася й мовна русифікація. Якщо у ХІХ столітті багато інженерно-технічних кадрів прибували на Донбас з Європи, то згодом промислова термінологія була перекладена на російську, з усіма відповідними наслідками.
Крім того, «економічне диво» Донбасу, яке сталося у другій половині XIX століття, ще не означало культурного буму. Умови життя більшості робітників заводів і шахт були настільки жалюгідними, а праця – настільки важкою, що про культурний поступ говорити не доводилось. Навіть у часи брєжнєвського «застою», коли Донбас нарешті міг насолодитись відносними перевагами свого привілейованого статусу, тамтешнє культурне життя було досить убогим. «Забули старі й не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, коляди, щедрівки, купальські пісні тощо. А що лишилося? Бездумне сидіння біля блакитного екрана, ходіння в кіно, пляшка, розмови без кінця про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні бувальщини», – бідкався дисидент Олекса Тихий, розповідаючи про реалії Донбасу початку 1970-х.
Додаймо до цього слабкі позиції гуманітарної інтелігенції в індустріальному регіоні – і маємо майже ідеальні умови для стирання національної ідентичності. До речі, це стосувалося не лише українців, але й самих росіян. Попри домінування російської мови, побачити у Луганську косоворотку можна було ще рідше, ніж вишиванку. Звісно, у слобожанських, переважно сільських районах Луганщини, культурне життя також не вирувало – навряд чи у сільській провінції могло бути інакше. Але там вагому роль відігравало етнографічне українство, тяглість котрого не перервалася навіть після розкуркулення, Голодомору і колективізації. Це українство не було політичним, проте не було воно й повністю безсилим. Ще один факт: у 2014 року сценарій гібридної окупації у північних районах Луганщини не спрацював і до повномасштабного вторгнення лінія розмежування проходила саме по Сіверському Дінцю.
Чому всі ці відмінності важливі навіть сьогодні, коли вся Луганщина вже окупована, а її майбутнє невизначене? Ми виходимо з оптимістичної перспективи, розглядаючи окупацію як явище тимчасове. Після звільнення східні терени потребуватимуть ефективної реінтеграції, котра неможлива без урахування місцевої специфіки. Очевидно, що слобожанська Луганщина потребуватиме іншого підходу, ніж територія колишніх «ЛНР» та «ДНР», котра, до речі, досить чітко збігається з межами промислового Донбасу. По-перше, йдеться про різні наслідки окупації, зокрема в тому, що стосується глибини і масштабів колабораціонізму. По-друге, йдеться про різні економічні уклади. Якщо північні терени Луганської області цілком могли б залишитись аграрними, то реанімація деіндустріалізованого Донбасу – це зовсім інший проєкт. По-третє, працювати з ідентичністю в умовному Білокуракиному і умовному Антрациті також потрібно у різний спосіб, апелюючи до різних концепцій, змістів і наративів.
Але перш ніж братися за розробку політик реінтеграції, треба принаймні сформувати адекватне бачення того, що саме ми збираємось реінтегрувати. Тому що український Схід набагато складніший, ніж ми звикли думати, знаходячись в полоні хибних уявлень про Донбас.
