4 роки тому в Україні почалося повномасштабне вторгнення. Тисячі вбитих людей, зруйнованих доль та понівечених міст… Насправді ця війна триває з 2014-го — вже майже 12 років.
Всім відомо, що війну розпочав Путін, а хто — виконавці? Чому російські військові погодилися вбивати українців? Яка була їхня мотивація?
Реальна газета занурилася у цікавий сайт — ”Книга пам’яті героїв СВО” (https://200svo.ru/), де описані долі тих, хто планував у 2022 захопити Київ, а за ним і всю Україну за три дні. Але, як ми знаємо з історії, все пішло не так, і вони повернулися додому у домовинах. Багато з них загинули на Донбасі.
На сайті є короткі повідомлення про загибель, а є цілі історії, деякі з яких просто вражають. Чому ж цим чоловікам не сиділося вдома?
Яна Осадча, Реальна газета
Мобілізували і на “СВО”: «якщо чоловіка забрали, то вже не повернуть”
Ось типова історія Івана Боброва, 1990 року народження, з Іркутської області: був мобілізований і повернувся у труні.
Виріс у багатодітній родині, був п’ятим із шести дітей. Після школи Іван служив в армії, а потім здобув освіту в політехнічному інституті на факультеті “Експлуатація будівель та споруд”. Розпочав кар’єру інженера-механіка. 29 вересня 2022 року Івана було мобілізовано та відправлено на “СВО”.
У квітні 2023 року востаннє зв’язувався із сім’єю. Довгий час доля Івана залишалася невідомою, поки не прийшло трагічне підтвердження про його загибель. Іван залишив після себе дружину Анастасію та двох дітей, Мирославу та Єгора.
На сайті пишуть, що життя Івана було “перервано в ім’я миру та безпеки нашої країни”. І такий меседж присутній майже під кожним некрологом.
Мобілізований в Ростовській області Дмитро Г., отець трьох дітей загинув, так і не отримавши відстрочку. Він не повернувся додому після доручення Генштабу не забирати до армії багатодітних чоловіків. Ще на початку жовтня дружина Дмитра розмістила на сайті «Відкриті листи губернаторам» звернення, що після вручення повістки чоловікові дали лише три години на збори. Інформацію про відстрочку у військкоматі не підтвердили, але сказали, що «якщо чоловіка забрали, то вже не повернуть”, навіть якщо надійде такий документ». В адміністрації району при цьому заявили, що звернень щодо мобілізації від родичів Дмитра не надходило.
Читайте також: “Руський мир” пожирає своїх: хто склав протокол на Павла Губарєва
Підписав контракт і “200”: “я буду служить Батьківщині вічно”
Багато росіян йшли вбивати абсолютно свідомо, підписуючи контракт на службу в армії. В більшості випадків — заради грошей, але деякі дійсно вірили, що вони — не загарбники, боряться з неонацизмом і захищають свою країну на чужій території.
Наприклад, 47-річний гранатометник Валер’ян Валітов з Тюменської області. За спеціальністю — електромеханік. Мав дружину і доньку. Додому не повернувся, загинув на Покровському напрямку. Зате отримав посмертно медаль «За відвагу».
От ще сумна доля ідейного контрактника російської армії: стрілець, помічник гранатометника Володимир Вагін, позивний «Бісер», 1983 року народження з Челябінської області.
За спеціальністю — машинобудівник. У чоловіка все було непогано: влаштувався на Челябінський фланцевий завод, одружився, купив машину. Багато подорожував з сім’єю. У жовтні 2022 року пішов у військкомат за повісткою, але за порадою жінки отримав бронь.
“Минуло 5 місяців… він схуд, зводячи себе думками про СВО і підписав договір зі словами «Треба вас захищати, щоб «вони» на наші землі не прийшли»… Хто як не ми?”, — каже його дружина.
Опинився “захисник” на Луганщині під Кремінною. Повоював лише три дні. Сидів в окопі з трьома земляками, зброя не стріляла, бо була забита піском, не було ні цигарок, ні води, ні їжі. Потім їх накрило мінометним вогнем ЗСУ. Всі троє тепер покояться на місцевому цвинтарі на далекій Челябінщині, на яку, звісно, ніхто не збирався нападати. Зате має орден мужності. Посмертно.
Так само і молодий військовий Ілля Тарусов з Улянівської області. Єфрейтор мріяв потрапити у роту, яка опинилася під Гостомелем на Київщині. Коли його з рештою взяли, подзвонив мамі і сказав: «Мамо, я буду служити Батьківщині вічно і нікуди не піду!». Так і сталося — з Київщини не вийшов.
А ось 29-річного Іллю Корольова зі Свердловської області на війну відправила дружина. Чоловіку пришла повістка на роботу, він дуже переживав і боявся. Але дружина сказала:
“Іди, не будь боягузом, будеш захищати мене і наших дітей».
Іллю спочатку відправили в Ростовську область, казали, що будуть місяць навчати. А насправді вже через тиждень відправили на війну, де Ілля відразу ж загинув.
Його жінка довго думала, як сказати шестилітньому сину і дволітній дочці, що татка більше немає.
Олег Градусов з Гатчини Ленінградської області, якому було 42 роки, знайшов смерть під Сватово на Луганщині лише через 4 дні після зарахування в частину. Його товариш у всьому звинувачує застарілий бронежилет. На “СВО” Олег відправився добровільно.
Знайшов на Луганщині свою смерть і 28-річний уродженець Свердловської області Олександр Тітус, учасник кампанії у Сирії. Машина з солдатами, де він їхав, підірвалася на міні. Інформації про нього довго не було, мати та брат шукали Олександра у госпіталях. З рештою, брат знайшов його у морзі Луганська. Вдома Олександр мав мирну професію товарознавця, був одружений, мав дочку.
Читайте також: Путінська путина для луганськoї молоді: що не так зі студентськими загонами у РФ
Безславні виродки: авторитети, крадії та вбивці
Окрема категорія — вагнерівці. Злочинці, яких завербували до ПВК з місць позбавлення волі.
Цікаво, що на сайті про “героїв СВО” про них пишуть відверто, не уникаючи деталей кримінальних справ.
Сергій Сергучов, 24 роки, Ленінградська область. Виріс у дитячому будинку. На своїх сторінках ВКонтакті часто писав про безглуздість життя та бажання померти. Був засуджений на 2 роки 3 міс. за повторну крадіжку (украв плитку для підлоги на 8000 рублів), до цього було умовне.
Восени 2022 року суд відмовив йому в касаційній скарзі, де він просив знизити термін, і Сергій пішов на “СВО” у ПВК. Загинув під Бахмутом і похований у братській могилі. Знайшов таки свою смерть.
36-річний Кирило Литвиненко, підписав контракт зі всім відомою ПВК, у колонії суворого режиму. Литвиненка затримали у травні 2019 року: він із поплічниками організував велике виробництво важкого наркотику мефедрону для продажу через закладки. За версією слідства, злочинна група встигла зробити в гаражі майже 100 кг наркоти, і навіть сплачувала хабарі співробітнику МВС за інформацію про антинаркотичні рейди. Литвиненку дали 13 років суворого режиму. Він міг вийти на волю 2032 року. Але на “СВО” загинув через 2 місяці.
43-річний Іван Малахов брав участь в операції в Чечні, колишній співробітник ФСБ. Він зарізав друга, з яким служив. Івана вбили на “СВО” і ховали без почестей: чиновники і депутати на прощання з ним не прийшли.
Подільника кримінального авторитета у Тюмені Олександра Косарєва правоохоронцям разом з босом видали місцеві повії. Вони стверджували, що учасники банди вимагають у них гроші в обмін на з”кришу”. Косарєву дали 16 років тюрми за серію злочинів різного характеру. Він теж підписав контракт з вагнерівцями і загинув на війні з Україною.
І на останок дві найдикіші історії.
У місті-супутнику Волгограда — Волзькому попрощалися з 47-річним Андрієм Рогожкіним, який загинув під час “СВО”. Рогожкін отримав 5 років загального режиму за статтями «Неправомірне заволодіння автомобілем без мети розкрадання» та «Крадіжка», 4,5 суворого – за статтею «Замах на збут наркотиків», потім ще 4 роки та 2 місяці за тією самою статтею. Після — знову за крадіжку, через яку суд позбавив його волі на 8 місяців.
Через рік він знову опинився у колонії за крадіжку, але вже на 1 рік та 8 місяців. Втім, місця позбавлення волі Андрій Рогожкін щоразу залишав за умовно-достроковим звільненням. Передостання судимість у житті Андрій Рогожкіна була у 2015 році. І знову – за крадіжку. Проте суддя Тетяна, тіло якої згодом знайшли біля висотки у центрі Волгограда, одразу ж звільнила його за амністією, присвяченою 70-річчю Перемоги у ВОВ. Проте не минуло й трьох років, як Андрій Рогожкін знову сів.
Але коли почалася повномасштабна, Андрій опинився у лавах ПВК “Вагнер”, де життя рецидивіста обірвалося від кулі українських захисників.
Олександр Кірюнов (він же Бєлов), 33 роки, с. Ведмідь, Лузький район. Працював на дрібних вантажоперевезеннях. Одружився з жінкою, на 10 років старшою, у якої було 5 дітей. Під час недовгого шлюбу зробив дитину старшій дочці дружини, якій не було і 18. З жінкою розлучився і відразу одружився з дочкою колишньої дружини. Згодом молода дружина народила ще одну дитину.
Невдовзі в Олександра знову спалахнули почуття до колишньої, і він вирішив до неї повернутися. У березні 2021 року Олександр задушив 19-річну дружину в автомобілі, при цьому мати дівчини вийшла з машини перед вбивством і знаходилася поряд. Мати заявила в поліцію про зникнення доньки лише в червні 2021 року, коли Олександр зник у невідомому напрямку на її автомобілі. Поліції заявила, що дочка пішла з дому. Тіло дівчини знайшли, і з’ясувалося, що мати допомагала вбивці його закопати.
Олександра було оголошено у розшук, його затримали у Брянську. Воювати пішов із колонії суворого режиму, йому дали лише 6 років 10 міс, зробивши послаблення на наявність малолітніх дітей. Втім, Олександра вбили навесні 2023 на “СВО”.
Читайте також: У Росії, у забутті чи в могилі: як склалися долі луганських керманичів “руської весни”
Вони прийшли вбивати на чужу землю, хто — примусово, хто — під впливом пропаганди, хто — заради грошей, хто — через безвихідну ситуацію у житті. А загинули за збочені фантазії свого диктатора від рук тих, хто дійсно захищав себе і свої родини.
“Хто з мечем до нас прийде, той від меча і загине”, — здається, так кажуть у Росії.
