Трагедія Маріуполя стала однією найстрашніших сторінок повномасштабної війни. Однак досі невідомо, скільки насправді людей загинуло і зникло безвісти в місті під час боїв.
Станом на 16 березня 2022 року мер Вадим Бойченко говорив про щонайменше 22 тисячі вбитих.
25 січня 2025 року в інтервʼю італійській журналістці Чечилії Салі президент України Володимир Зеленський заявив, що визначити реальну цифру загиблих у Маріуполі – неможливо. Для цього потрібно проводити відповідні роботи на місці.
Як починалося 24 лютого 2022 року для маріупольців? І які трагедії вже за кілька тижнів сталися в їхніх родинах?
Свої історії спеціально для Реальної газети розповіли Олена Дроздова та Ілля Плохіх. 14-те березня стало для них найстрашнішим днем у житті.
Олександра Кондратюк, спеціально для Реальної газети
Історія Олени Дроздової
За 19 днів із початку повномасштабного вторгнення в родинах Дроздових, Церцек та Білостоцьких станеться трагедія.
Мамо, починається війна
У Маріуполі я жила вдвох із чоловіком Андрієм. Першим о 5-й ранку зателефонував син. Він кілька років із родиною жив і працював у Сінгапурі. У нас 5-та ранку, а там вже 12. Каже: «Мамо, ми зараз у прямому ефірі дивимося виступ Путіна. Починається війна. Що ви будете робити? Виїжджайте». Відповіла, що мені нема куди їхати. І зараз треба йти на роботу.
Одразу ж зателефонувала донька. Вона працювала в Києві: «Мамо, у нас все вибухає. Так страшно. Ми будемо виїжджати з Києва».
Ось так я дізналася, що почалося повномасштабне вторгнення.
Я працювала в «Держгідрографії» в Приморському районі, на узбережжі. І вже тоді ми чули вибухи з Лівого берега. Нас відпустили додому.
З чоловіком ми жили поблизу обласної поліції. Вирішили, що там буде небезпечно. Тому поїхали до його сестри, Інни Церцек. Вона жила в приватному секторі.
Дорогою забрали з квартири Зінаїду Олександрівну, маму Андрія. Наразі її багатоповерхівки вже немає.
Спочатку нас було четверо. Але 10-го березня до Інни приїхала кума Тетяна Білостоцька з 17-річним сином і мамою, адже їхній будинок розбомбила російська армія.
Отже, семеро людей, дві вівчарки і два коти оселилися в будинку #1 на вулиці Трамвайній.
«Нашу сім’ю стерли, як ластиком. Будинок палав до самого ранку»
Будинок Інни Церцек після авіаудару, вул. Трамвайна, 1. Архів родини.
У будинку Інни Церцек були два невеличкі підвали. Але літні жінки, мати Інни, Зінаїда Олександрівна, і мати її куми, Валентина Миколаївна, туди не спускалися. Зробити це фізично було вкрай важко. Тому для них облаштували «бункер» в коридорі, між двох стін.
14-те березня. Зранку, аби хоч трошки зігрітися, всі попили чаю.
На обід усі знову зібралися в одній кімнаті їсти суп.
А о 12:00 чуємо гул літака і починаємо швидко розходитися.
Хлопець, син Тетяни, побіг в одну частину будинку, в підвал. Мій чоловік – у другу частину. Мами були в коридорі між двох стін. Інна пішла до них. А я з Тетяною залишилися в кімнаті, збирали посуд.
Ми почули гучний вибух на нашому подвір’ї. Весь будинок почав руйнуватися. Одразу вибухнули і почали горіти всі наші 4 автівки.
Вогонь перекинувся на будівлю. У мене завалені ноги. У Тетяни біля скроні й на руці кров. Кричить: «У мене горить спина».
Через вікно заскочили два хлопці, сусіди. Кричать: «Тітко Інно! Тітко Інно!». А я показую рукою на іншу частину будинку: «Вони там». А вони кажуть: «Там вже нічого не має. Все знесено».
Тетяна кричить: «Там дитина моя!». Але підвал був відкритим, і син, на щастя, зміг вистрибнути.
А дві мами з Інною залишилися під завалами. Половина будинку рухнула прямо на них.
Мене і Тетяну витягнули ці хлопці, адже ми не могли рухатися. Мій чоловік Андрій вийшов через вікно в другій половині будинку.
Ми стоїмо на подвір’ї і дивимося, як все руйнується, палає і ти нічого не можеш зробити. Ми в шоці від того, що це насправді відбувається. Ані швидких, ані рятувальників у Маріуполі вже не було. Ми були сам на сам зі своєю бідою. Ти стоїш і бачиш, як все гине, і нічого не можеш зробити.
Тетяна поранена. У неї розрубана скроня. Вона вся залита кровʼю. Я знайшла в кишені хустинку. Завʼязала їй руку, вона була розрубана.
Куди йти? Поруч «Тераспорт». Але там так багато людей! Навіть дихати було нічим. Тому туди пустили тільки поранену Тетяну з сином.
А ми з чоловіком пішли назад до будинку. Він на наших очах догорає, руйнується. Там же згоріли й два коти з собакою.
Нас до себе забрали хлопці-сусіди. Вони переховувалися на складі медичного обладнання. І цю першу ніч ми ночували там.
На вулиці все вибухає. Літаки – кожну годину. І ця ніч була для мене найстрашнішою. Я тремтіла від холоду, страху та відчаю.
Я тоді Андрію кажу: «Я не хочу жити. Я не знаю, як далі жити. Я хочу бути з мамою та Інною. Я не уявляю, що робити».
У тому будинку були всі наші документи, фотографії, родинна книга, яку написала сестра мати.
В одну мить нашу сім’ю стерли, як ластиком. Нічого немає. Будинок палав до самого ранку.
Нас сусіди не впізнали
15 березня. Ніч на лінії фронту ит з чоловіком пережили. Але залишатися в тому районі – дуже страшно. І ми вирішили повернутися до свого будинку в Приморському районі.
Ми йшли півдня. І ми побачили наше місто. Це був просто жах! Все знищено, на вулицях трупи, будинки палають… Коли ми прийшли, нас сусіди не впізнали.
Наступного дня, 16 березня, ми з чоловіком виїхали з окупованого міста.
Назавжди в знищеному місті-герої Маріуполі залишилися:
- Інна Геннадіївна Церцек, 52 роки, невістка Олени Дроздової.
- Зінаїда Олександрівна Дроздова, 82 роки, свекровь Олени Дроздової.
- Валентина Миколаївна Білостоцька, 86 років, мати Тетяни Білостоцької.
P.S. Як згодом дізнається родина Дроздових, останки їхніх близьких були зібрані в дві коробки і поховані в безіменній могилі. Де саме – досі невідомо.
Читайте також: З мого мертвого сина зняли хрестик та обручку: матір розповіла, скільки коштує ексгумувати тіло в Маріуполі
Історія Іллі Плохіх
За 19 днів із початку повномасштабного вторгнення трагедія станеться й в родині Іллі Плохіх.
Сподівалися на краще
Ми жили в 14-поверхівці на бульварі Шевченка. Я боявся, що буде потрапляння, адже будинок знаходився неподалік від блокпоста.
Тож вмовив дружину перебратися до мого батька. Він жив у приватному секторі на вулиці Войнич, 21, одразу за Академією поліції.
Нас було восьмеро: я, дружина Тетяна, двоє дітей – старша Карина і молодша Варя, сестра дружини Олена, її трирічна донечка, теща Жанна Олександрівна і мій батько.
У нас була їжа. І спочатку все було більш-менш нормально. У будинку був невеличкий погріб. Я облаштував там місця, аби можна було спати. Так, ми чули вибухи. Але сподівалися на краще.
Погріб, в якому переховувалася родина Іллі Плохіх. Архів родини.
6-го березня зникає газ. Я готую на багатті у дворі. Коли стихають обстріли, мені допомагає дружина.
Перша авіабомба, яку ми відчули на собі, впаде в ніч із 9 на 10 березня. Вона влучить за три подвір’я на вулиці Войнич.
У будинку, де ми переховувалися, вилетять шибки. І в кімнатах буде +2.
12-го березня о 04:00 міна повністю зруйнує сусідній будинок. На щастя, на той момент там вже нікого не буде.
Спочатку померла дружина. Потім — теща. За дві години — молодша донечка
У ніч із 13 на 14 березня Центральний район Маріуполя обстрілюють безперервно.
Мирних вбивають авіабомбами, ракетами, артилерійськими снарядами. Російська армія активно рухається в бік «Азовсталі».
Килимовими бомбардуваннями окупанти знищують все та всіх на своєму шляху. Той день я памʼятаю похвилинно.
14 березня, 11-та година. У будинку сусідів є пічка. Дружина приготувала борщ і віднесла каструлю до них, аби хоч трошки зберегти їжу гарячою.
Об 11:20 розпочинається посилена стрілянина. Ми спускаємося до льоху.
Але снаряд влучає саме в наш будинок. Частини кухні немає, горить дах. Я кажу всім вилазити. Ми беремо речі та виходимо. Наша ціль – бомбосховище ДТЕК. Воно — неподалік.
Тільки ми повертаємо за ріг, дружина говорить, що діти через поспіх не взяли взуття. І просить мене повернутися до хати.
Коли я добігаю до кута нашого будинку, це десь метрів 30, чую гул літака. Кричу: «Лягайте на землю!». І в цей момент — вибух.
Авіабомба. Саме в той будинок, куди дружина віднесла їжу. Мене врятувало те, що я встиг забігти до хати. Уламки пролетіли повз. Отримав тільки удар по щиколотці та ребрам.
Я хапаю взуття донечок і бігу за ріг. Там усе в пилюці. Розумію, що сталося найстрашніше.
Кличу дружину: «Тетяно?!». Вона не відгукується. Кличу дітей: «Карино? Варю?».
Відповіла старша 13-річна Карина. Підбігаю. Вона з іншими — на землі. У неї невеликі опіки спини, рук та ніг.
Молодша 9-річна Варя — непритомна. Її поранено в груди і розбита голова.
Племінниця, їй 3 роки, просто сидить на землі. З нею все добре. Її мати Олена контужена. І також непритомна.
Дружину Тетяну знайти не можу.
Батько з моєю тещею пройшов уперед метрів на 20. Його тільки відкинуло вибуховою хвилею, тому він зміг піднятися. Підбігаю до нього, питаю: «Із тобою все добре?». У відповідь: «Усе нормально».
Теща Жанна Олександрівна уламком труби поранена в груди. Коли підбіг, вона вже закочувала очі. Їй залишалося жити від сили хвилини дві. Я вибачився перед нею. Сказав, що піду рятувати дівчаток.
Коли повернувся до молодшої дочки, помітив ноги, які стирчали з-під паркану. Підняв його і побачив дружину. Тетяна загинула миттєво. У неї був розбитий череп.
Я схопив поранену Варю на руки. Побіг до Академії поліції, але там ніхто не вийшов на допомогу. Переді мною просто зачинили двері.
Тоді я побіг до бомбосховища. Карина — разом зі мною. Вона — босоніж. На руках — налякана племінниця.
До нас вийшов якийсь хлопець, забрав доньку. В сховищі були фельдшери, сказали, що нададуть першу допомогу.
Я повернувся до батька. Через пожежу він якраз відтягував тіло дружини від паркану, під яким вона загинула, до іншого.
А від сусіднього будинку, куди потрапила авіабомба, залишилося тільки каміння. Тоді там було четверо людей. Чи вижили вони?
Олена, невістка, прийшла до тями. Ми донесли її до бомбосховища. Там її оглянули фельдшери. Сказали, що і Варі, і Олені негайно треба до лікарні.
Спочатку приїхали до лікарні швидкої медичної допомоги. Це від нас неподалік. Звідти швидка привезла нас до дитячої лікарні #3 на проспекті Миру.
На жаль, там не було нейрохірурга. Оперувати — нема кому. І за 2 години Варя, у якої була важка травма голови, померла.
Тіло дочки мені не віддали. Воно залишилося в лікарні. Сказали: «Поховаємо після бойових дій».
Під обстрілами я один повернувся до бомбосховища.
«Я попросив російського танкіста, щоб він гусеницями не розчавив тіло тещі»
15-те березня. Масовані обстріли продовжуються. Вибратися зі сховища неможливо.
16-те березня. Поблизу будинку Іллі – російські танки. Вони збираються проводити зачистку району:
«Я підійшов до танкіста. Попросив, щоб гусеницями не розчавили тіло тещі.
Вона лежала біля краю дороги. Її та дружину ми накрили ковдрами.
Росіянин дав команду. І танк, що йшов цією вулицею, тіло об’їхав. І на цьому «дякую».
Дружину та тещу ми поховали 18-го березня.
А 24-го я з Кариною, Оленою та її донечкою виїхав із окупованого Маріуполя. Батько залишився.
Згодом, в морзі, він дізнався, що Варю поховали 8-го травня. Її могилу вдалося знайти лише наприкінці серпня 2022-го.
Мою дружину та її мати тато також перепоховав. Тож усі мої близькі на Старокримському цвинтарі. Майже поруч». (Ілля плаче)
Назавжди в знищеному місті-герої Маріуполі залишилися:
- Варвара Плохіх, 9 років, донька Іллі Плохіх.
- Тетяна Плохіх, 38 років, дружина Іллі Плохіх.
- Жанна Олександрівна Ростовська, 62 роки, теща Іллі Плохіх.
P.S. Квартира Іллі Плохіх, із якої він пішов через побоювання влучання снарядів, – вціліла. Зараз там живе його батько. Сам чоловік зі старшою донькою виїхав до Чехії. Невістка Олена з донькою в Греції.
24-го лютого 2022 року Олена Дроздова та Ілля Плохіх, у пошуках більш безпечного місця, прийшли до своїх близьких у приватний сектор.
Будинки знаходилися в Центральному районі на сусідніх вулицях.
14-го березня 2022 року, з різницею у півтори години, тільки з цих двох будинків російська армія вбила шістьох людей, серед яких — одна дитина.
Але таких маріупольських історій — десятки тисяч.
Десятки тисяч вбитих, зниклих безвісти, закатованих, ненароджених. І про багатьох із них світ вже ніколи не дізнається. Адже розповідати — нема кому.
Місто-герой Маріуполь. Станом на сьогодні офіційних даних щодо загиблих маріупольців немає. І тих, хто вижив, цей факт неабияк обурює.
