Ольга Георгівна з Новоайдарського району не може дістатися до лікарні в Станиці Луганській — здоров’я не дозволяє. Коли приїхала мобільна бригада, їй дали цитрамон і порадили “травичку позбирати та на варікозні вени пиявок поставити”. Ксенія Бондар з Луганська півтора року шукала кардіолога, який призначить справжні ліки замість гомеопатичних крапель. А Надія Величко з того ж міста розповідає, що “швидка допомога” може їхати по місту до чотирьох годин, і їй відомі історії, коли люди помирали від інсульту, так і не дочекавшись медиків.
Це реальність медицини на тимчасово окупованих територіях, яку досліджує правозахисниця Віра Ястребова, директорка Східної правозахисної групи. Вона розповідає про систему охорони здоров’я, що стала знаряддям дискримінації та контролю. Отримання базової медичної допомоги тепер залежить від наявності російських документів, а у низці окупованих населених пунктах Донеччини взагалі немає жодної аптеки.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
Медична фільтрація під виглядом допомоги
“На окупованих територіях, щоб потрапити у лікарню, обов’язково треба надати СНІЛС — їхній страховий код, поліс ОМС — медичну страховку, а також паспорт громадянина Російської Федерації”, — пояснює правозахисниця Віра Ястребова.
Луганчанка Надія Величко розповідає про реальні наслідки такої системи, звертаючи увагу на те, як це працює на практиці, а не на папері. За її словами, попри те, що російські закони формально гарантують надання невідкладної медичної допомоги навіть без документів, у реальному житті ситуація зовсім інша.
“Наприклад, якщо велосипедист потрапить у ДТП, без поліса, можуть взагалі не надати допомогу. Хоча російські закони декларують обов’язковість надання невідкладної допомоги без документів, на практиці поліс вимагають навіть у родичів померлих! Медполіс начебто безкоштовний, але без паспорта його не отримати. Та й не в усіх регіонах РФ він працює — наприклад, поліс із “ЛНР” не дійсний у Ростові”, — каже вона.
Про дискримінацію за документами говорить і луганчанка Ксенія Бондар:
“Без російського паспорта та страховки неможливо пройти медобстеження, а значить і працювати потім неможливо. Робиться все, аби ми отримали російські документи”.
Людям доводиться самостійно розбиратися в складному російському законодавстві, щоб отримати базові послуги.
“Щоб щось отримати — мусиш сидіти в інтернеті, читати закони, вивчати параграфи. Інакше — нічого”, — каже Надія Величко.
Найгірше те, що навіть знання законів не гарантує їх виконання:
“Закони РФ дуже сильно відрізняються від українських. Це одне з головних правил, які я зрозуміла. Читай закон, але не сподівайся, що він справді діятиме”.
Читайте також: Водосховища показують дно. Як Росія зруйнувала водну інфраструктуру Донбасу та звинуватила Україну
Дефіцит лікарів та медичних послуг
Ситуація ускладнюється критичною нестачею медичних спеціалістів. У рідному місті правозахисниці ситуація катастрофічна:
“Якщо говорити про моє рідне місто Дебальцеве на Донеччині, там офтальмолога не було кілька місяців. У межах так званих «обмінів» лікар приїжджає лише на півтори години раз на три місяці, а потім ще й звинувачує людей у тому, що вони не стежили за графіком”.
Надія Величко зазначає, що подібна ситуація спостерігається і в Луганську:
“Швидка може їхати містом до чотирьох годин. І це траплялося не раз — були випадки, коли люди помирали від інсульту, так і не дочекавшись медиків”.
Навіть у нещодавно оновленій поліклініці №12 у Луганську, де є сучасне МРТ і КТ обладнання, ситуація критична.
“Поліклініка переповнена, людей намагається потрапити дуже багато”, — розповідає Ксенія Бондар. Вона ділиться власним досвідом: “Мені довелося пройти там щорічне медобстеження для роботи, для санкнижки. На це витратила три дні. І хоч лікарня офіційно працює до вечора, до 19.00, потрапити до лікарів дуже складно, а все через живі черги”.
Ксенія Бондар розповідає про власний досвід пошуку онколога:
“До онкологів дуже щільний запис, як і до кардіологів, неврологів та флебологів. Їх дуже мало”.
Вона змушена була шукати допомогу в інших містах: “Нам анонсували, що в Алчевську лікарні отримають нове обладнання, тобто якщо не встигаєш пройти в Луганську по чергах в онкодиспансер, я сподіваюся, що потраплю хоч в Алчевську. Я навіть в Кремінну їздила, але там лікарів і обладнання бракує”.
Вона говорить, що окупанти обіцяють місцевим покращення: Вологодська область мала передати Алчевську 105 одиниць медобладнання на 21 млн рублів, включно з хірургічним лазером та реанімаційними системами для новонароджених.
Тим часом у Сіверськодонецьку почала роботу оновлена дитяча поліклініка, проте Олександр Михайлов з міста розповідає: “Дітей в місті не дуже багато, але в цю лікарню приїжджають з різних сусідніх населених пунктів”.
Михайлов розповідає, що життя поруч з лікарнею має свої мінуси: сміттєвих урн не вистачає, довкола будівлі накопичуються папірці та пляшки, і йому самому часом доводиться прибирати територію. Каже, що через це, особливо на першому поверсі, часто стоїть неприємний запах.
Окрім цього, він звертає увагу й на кадрову проблему закладу: “Чув, що бракує фахівців і пацієнтів часто перенаправляють в інші лікарні”.
Але це ще — “квіточки”. У так званій “республіканській клінічній лікарні” Луганська у відділенні гастроентерології мешкають полчища тарганів. За словами пацієнтів, вони самі купують пастки, щоб хоч якось зменшити їхню кількість. Матраци в цьому відділенні — з дірками, а ліжка — як після апокаліпсису.
Віра Ястребова впевнена, що окупанти свідомо нехтують здоров’ям людей: “Здоров’я і життя місцевого населення, того, яке пам’ятає, як вони жили при Україні, не те, що не в пріоритеті, а у мене складається враження, що окупаційна влада робить все для того, щоб знищити цих людей”.
Схожу думку висловлює й Надія Величко, наголошуючи, що ситуація має системний характер і виходить за межі звичайної безвідповідальності: “Це не просто недбалість — це системне нехтування життям людей. Можна сказати, що тут вбивають не лише зброєю, а й відсутністю вчасної медичної допомоги”.
За словами Віри Ястребової, медична система на окупованих територіях працює виключно в інтересах російських військових, а потреби місцевого населення ігноруються.
“У них у пріоритеті — солдати окупаційної влади Російської Федерації, усі оперативні втручання для них. А місцевим мешканцям мріяти про якесь планове оперативне втручання, навіть елементарне, не доводиться”, — пояснює правозахисниця.
Дефіцит медичних кадрів змушує окупантів залучати студентів з Росії:
“Ситуація лише погіршуватиметься, адже вже зараз видно, що окупанти залучають студентів медичних вишів навіть із території Росії — наприклад, із Санкт-Петербурга. Їх відправляють у так звані відрядження на СВО”.
Читайте також: Цивілізатори з Росії, мілітаризація та історичні фейки. Які наративи на ТОТ просуває російська пропаганда
Відсутність ліків та порушення медичної таємниці
Особливо складна ситуація склалася з забезпеченням життєво необхідними ліками. Наприклад, пацієнти з цукровим діабетом потерпають від перебоїв з інсуліном.
“З інсуліном — перебої і теж вимагають надати ОМС, паспорт РФ. Ми тебе поставимо в цю чергу, а потім наш мінздрав місцевий, так званий, вирішить кого по цій черзі першим забезпечити і видасть тобі цей інсулін”, — каже Ястребова.
Базові ліки стали недоступними у деяких населених пунктах окупованої Донеччини. Навіть елементарні медикаменти, як-от жарознижувальні чи антисептик, неможливо купити.
Ще драматичніша ситуація з ВІЛ-інфікованими людьми. Окупанти запровадили реєстрацію, що порушує медичну таємницю.
Люди бояться здавати аналізи через ризик витоку інформації, бо немає гарантій в приватних лабораторіях, що вони не передадуть окупантам відомості про ВІЛ-позитивний статус людини.
“У Росії досі існують у міграційному законодавстві такі норми, які дозволяють ВІЛ-позитивну людину, якщо вона не громадянин РФ, депортувати за межі країни”, — пояснює Ястребова.
Це створює загрозу депортації для хворих людей. Особливо вразливими є вагітні жінки без російських документів:
“Жінки, які не мають ОМС і російського паспорта, не можуть стати на програму догляду по вагітності, під час пологів і в післяпологовий період. Відповідно, вони позбавлені можливості знати, що з їхнім здоров’ям і мати якесь розуміння, де вони будуть народжувати. Серед таких жінок є теж ВІЛ-позитивні, які навіть можуть не знати про це зараз. Дуже багато залежить від процедури прийняття пологів, вжиття відповідної терапії для того, щоб навіть у ВІЛ-позитивної жінки народилася здорова дитина. Ось за таких умов це зробити фактично неможливо”.
Читайте також: Кладуть кульочок в унітаз: як окупанти перетворили місто троянд на зневоднену пустелю
Загроза від води
Одним з найгостріших питань стало водопостачання. Інфраструктура, яка не ремонтувалася з 2014 року, остаточно зруйнована під час повномасштабної війни. Наслідки для населення катастрофічні. Людям не вистачає води навіть для побутових потреб.
“Придатної питної води для задоволення побутових потреб фактично немає — її катастрофічно не вистачає. Підвіз води, яку окупаційна влада організовує, має хаотичний характер. Не всі можуть спуститися, щоб набрати необхідну кількість води та підняти її на певний поверх”, — каже Віра Ястребова.
Найбільше потерпають вразливі категорії населення. Літні люди та особи з обмеженою мобільністю залишаються без елементарної допомоги. Відчай змушує людей вдаватися до небезпечних джерел води. Це призводить до зростання інфекційних захворювань.
“Через це все люди почали набирати воду у відкритих водоймах. Навіть хочу сказати більше, воду набирають з калюж для того, щоб щось змити, через це все рівень інфекційних захворювань зараз почав зростати”, — розповідає правозахисниця.
Найстрашнішою перспективою є використання шахтних вод, забруднених радіацією та важкими металами. Окупанти розглядають цей варіант як альтернативу централізованому водопостачанню. Наслідки для здоров’я людей будуть катастрофічними.
Читайте також: Не можна зловтішатися руїнами: чому дегуманізація мешканців Донбасу — шлях у нікуди
Повернення до народної медицини
За таких умов люди змушені шукати альтернативи офіційній медицині. Коли кваліфікованої допомоги немає місяцями, залишається надіятися на народні засоби.
Окупанти запровадили псевдо-рішення у вигляді проєкту “Медичний потяг” для віддалених населених пунктів, де немає медичних закладів.
“Насправді це — повна профанація надання медичної допомоги місцевому населенню. Приїжджає так званий «Медичний потяг», але насправді жодного потяга немає — це просто автобус”, — пояснює Віра Ястребова.
Медичний огляд зводиться до формальності. Переважно це літні люди, яким просто виміряли тиск, дали якийсь парацетамол, каптопрес чи щось подібне й сказали: «Ідіть, ми вас зафіксували»”.
“Люди виживають. Коли ти йдеш в лікарню і тобі кажуть: ”Патруль Здоровье” приедет 28 октября 2026 года, вы можете записаться”, наприклад, то зрозуміло, що люди звертатимуться до того, що матимуть під рукою”, — каже Ястребова.
Нам стало відомо, що мобільні бригади в Новоайдарському районі надають абсурдні поради.
“Приїхали до нас у село, подивилися, видали кому — анальгін, кому — цитрамон, порадили звернутися до лікарні в Станиці Луганській, кажу — не доїду, що мені робити? А вони відповідають — ну травичку можете позбирати попити, на ваші варікозні вени пиявок поставити”, — розповідає Ольга Георгівна Швецова.
Навіть у великих містах справжнього лікування доводиться шукати роками. Ксенія Бондар з Луганська витратила півтора року, щоб знайти адекватного кардіолога.
“Кардіологи радили гомеопатичні краплі”, — розповідає Бондар про свій досвід.
Тривалий пошук ефективного лікування виснажує пацієнтів морально та фізично.
“Поки я знайшла, чим себе підтримувати, минуло 1,5 року, змінила кілька лікарів, доки не знайшовся той, хто прописав схему лікування з медикаментами, що допомогли”, — каже Бондар.
Віра Ястребова називає конкретні населені пункти, де повністю відсутня медична інфраструктура: Ольховатка, Новгородське, Гольмівський, Кринична, Розсипне, Пелагіївка, Вуглегірськ, Глибока, Сєверне. Мешканці цих територій позбавлені найнеобхіднішого для збереження здоров’я.
Фінансові обмеження ускладнюють ситуацію. Люди не мають коштів навіть доїхати до міст, де теоретично можна щось купити.
“На додаток, у людей немає грошей, щоб сісти поїхати і це все придбати, зробити запаси цього всього. Дуже складна ситуація. Люди в заручниках. Ситуація буде тільки погіршуватися”, — додає Ястребова.
Читайте також: Між примусовою паспортизацією та репресіями: чи легко бути українцем на окупованій території
