З моменту окупації Луганщини минуло вже 11 років. Більшість людей визначилися: хтось залишився, хтось переїхав на підконтрольну територію, а хтось — за кордон. В окупації живуть за російськими правилами. Вже підростає ціле покоління, яке не знало, як жили до 2014 року. Переселенці на підконтрольні території адаптуються в нових громадах, працюють, заводять нових друзів. Наші за кордоном зайняті вивченням мов та виживанням в нових країнах. Що ж нас об’єднує? Спільні спогади, абрикоси, терикони? Що є наша ідентичність, і як зберегти її в таких умовах?
Парадокс ситуації полягає в тому, що окремо існують органи влади, музеї, університети на підконтрольній і окупованій територіях. Перші — з Луганщиною у серці, а другі — на луганській землі.
Проблеми Луганщини не можна описати, так, як, наприклад, проблеми іншого регіону. Скрізь прильоти, відсутність світла, є-Відновлення, корупція, погані дороги… На Луганщині ж — ВПО, які поневіряються без житла, люди в окупації, які вроді, як вдома, а насправді — ні. І напевно теж корупція і погані дороги, але нікому немає до цього діла. Бо в окупації немає ані політики, ані громадянського суспільства, а у тих, хто виїхав, немає регіону. А ще Луганщина — це постійний предмет торгу, і часто від поборників миру у пабілках читаєш: “Та віддавайте ви ту Луганщину Путіну, вона давно не наша”. Може так само вважають і на державному рівні, адже досі не ухвалено жодної стратегії, що робити з регіоном-привидом?
Як розкрутити цей заплутаний клубок, що робити з адміністраціями в “еміграції”, як одночасно зберегти ідентичність переселенців і забезпечити їх житлом в нових громадах, і в решті решт, що буде після деокупації, в яку ми не припиняємо вірити?
Про все це йшлося на конференції: «Що допомагає Луганщині в релокації: стійкість, консолідація, відновлення», де зібралися представники влади, громадських організацій та небайдужі переселенці.
Реальна газета поспілкувалася з учасниками заходу у кулуарах. Ми попросили їх поділитися враженнями про конференцію та відповісти на питання: яка найважливіша проблема Луганщини сьогодні.
Яна Осадча, Реальна газета
Віталій Безгін, народний депутат України
1. Сама наявність обміну думками — це корисна історія. На жаль, цього замало. Бо майже через 12 років після початку окупації окремих територій Луганської області ми тільки зараз обговорюємо державну політику щодо них. Мені здається, що вже назрів момент для конкретних кроків щодо трансформації військових адміністрацій. Також потрібні більш адекватні серйозні рішення з приводу територій та громадян, які знаходяться на підконтрольній території. Тобто політика щодо ВПО має бути систематизована.
Головне – не допустити розмиття ідентичності людей, Чим більше ми будемо недієві в цьому питанні, тим повноцінніше мешканці тимчасово окупованих територій інтегруються у життя в нових громадах. І ми втратимо людський потенціал, який нам буде потрібний після деокупації.
2. Передусім, це — закон про військово-цивільні адміністрації. Зрозуміло потрібні інші речі, але зараз ми не знаємо формат деокупації та коли воно станеться, тому не на часі.
Голова Луганської обласної військової адміністрації Олексій Харченко
1 Про проблеми Луганщини ми говоримо не тільки зараз, а завжди. І допоки ми будемо говорити і діяти, ми будемо зберігати територіальну цілісність в будь-який спосіб. Тому, власне, ця дискусія не нова. Постійно виникають різні проблеми, але, ми разом зі всіма гілками влади прагнемо їх вирішувати.
2. Перше — це житлове питання для ВПО. Маємо забезпечити житлом всіх, як це зробити, поки невідомо. Використовуємо діючі і можливі зараз інструменти.
Читайте також: Вибухи, авіакатастрофи та міфи “руської весни”: розмова з Андрієм Зайцевим про історію та ідентичність Луганщини
Наталья Петренко, начальниця Шульгинської сільської військової адміністрації Старобільського району
1. Я завжди рада, коли є можливість говорити про нашу українську Луганщину, розповідати реальні історії про відновлення і відродження і людей, які готові повертатися.
Цей форум підтверджує, що ми — є, що ми не заблудилися і не загубилися.
Потрібно підбити жирні підсумки про втрату кожного клаптика землі, кожного майна, кожної оселі, щоб світ знав, що втратили люди і на що вони йдуть заради того, щоб залишатися в Україні.
2. Найголовніше — це зробити статус переселенця не категорійним, а переглянути відношення до людей, які втратили житло з 2014 року. Не треба ділити людей на першочергових і другочергових. Ми всі переселенці, які щось втратили, хто — у 2014, а хто — у 2022-му.
Читайте також: Іпотека для ВПО: як переселенці можуть отримати житло на практиці
Галина Радченко, начальниця Коломийчівської сільської військової адміністрації Сватівського району
1. Наша громада окупована, вона межує з Харківщиною, зараз це лінія зіткнення. Коли у 2022-му українські війська звільнили Харківщину, це вселило велику надію.
На жаль, на території населення майже не залишилося, тому що ми безпекова ситуація не дозволяє. На початок повномасштабного вторгнення в громаді було близько 3 000 населення. В нас — невелика громада, але вона хотіла жити, розвиватися. Тепер хтось — в окупації, хтось — на підконтрольній території, а хтось — за кордоном. Підтримую зв’язок з людьми в окупації. Там люди бояться, що якщо вони отримають російський паспорт, то в Україні їх будуть переслідувати. Там дуже потужна пропаганда, люди залякані. Їм кажуть, що за будь-який зв’язок з Україною будуть переслідувати. Тому спілкування зводиться до обговорення погоди і побутових тем.
Такі заходи, як цей для мене дуже важливі, тому що обговорюється найболючіше питання існування в Луганській області. Вона є, ми хочемо про неї говорити. В нас багато культурних, освітніх і матеріальних цінностей. Нам треба згуртувати навколо себе людей. Є проєкти, які б ми хотіли втілити в життя, але, на жаль, у зв’язку з тим, що ми зареєстровані в Луганській області, а це — окупована територія, далі рухатися ми ніяк не можемо.
2. Найважливіше — це житлова політика. Є приємна новина: ми потихеньку лупаємо скелю, щоб нашим мешканцям видавали компенсацію за зруйноване в окупації житло. Це дуже складна процедура: ми отримали знімки дистанційного обстеження національного космічного агентства. Поки що вдалося добитися компенсації для однієї людини, але ми працюємо далі.
Також дуже важлива допомагати ЗСУ. І хочеться, щоб Луганщину чули і не забували про неї.
Наталія Пшеняник, представниця громадської ініціативи Луганщини, одна з організаторок форуму
1. Я давно думала про те, чому Донеччина чи Крим більш активно проявляють свою позицію, ніж Луганська область. Наша Луганщина якась роздроблена. Кожен сам по собі. Тому виникла думка, всіх зібрати, поговорити про спільні проблеми. Ми звернулися до фонду “Відродження”, і він підтримав цю ініціативу.
Нам треба частіше збиратися, треба власний простір. Я б хотіла назвати його “луганський дім”, бо “луганська платформа” — це якось офіційно і пафосно.
2. Я вважаю, що бізнесу, який перемістився з окупованих територій, складніше інтегруватися в нових громадах. Кому ми потрібні? Ми — конкуренти. Було б справедливо робити для такого бізнесу якесь послаблення.
Друга проблема — пенсіонери-ВПО. Вони залишаються за межами всіх державних житлових програм, вони не можуть орендувати житло за свою пенсію, тому дуже часто повертаються назад в окупацію. Я працюю в страховій компанії і часто чую від клієнтів-пенсіонерів: “ми вже витратили всі свої збереження, ми поїдемо назад”. Тому дуже хотілося, щоб з’явилися програми, які б враховували і їхні інтереси, давали їм хоч якусь відправну точку. Багато людей хотіли б забрати батьків з окупації, але не знають куди.
Читайте також: Чужі люди в наших домах: що сталося з житлом переселенців на окупованих територіях
Тетяна Дейнегіна, журналістка, письменниця
Такий захід — це для мене зустріч з Луганщиною. Я не могла сюди не приїхати, бо Луганщина болить. Для нас Луганщина — це не просто стіни, це — конфесія.
Дуже багатьох больових точок торкнулися учасники цієї зустрічі, але запитань дуже багато і дуже мало відповідей.
Я написала книгу “Аглофабрика”, в якій шукаю відповіді на питання, чому саме Луганщині дісталася чорна місія впустити руський мир. Я вважаю, її мають почитати всі, перш за все депутати, щоб знати і робити висновки, щоб це не повторилося в інших регіонах.
Олексій Орловський, директор програми” Демократія і належне врядування” Міжнародного фонду “Відродження”
1. За підтримки фонду “Відродження” ми розробили конкретні пропозиції щодо політики на деокупованих територіях, коли вона станеться.
Перше, що робити з інституційним відновленням Луганської області після деокупації.
Друге – це кадрові питання. Де брати людей, які працюватимуть і втілюватимуть реформи?
Третє — що робити з адміністративно-територіальним устроєм для цих територій, тому що його треба буде переглядати. В минулому форматі він існувати не може. У 2020 році, коли ділили на райони і громади, це було штучно, тому що відштовхувалися від лінії зіткнення.
Зараз, беручи до уваги і руйнування, мінування, відсутність населення треба переглядати принципи, самі підходи.
І четверте — це що робити з громадською участю? Тому що вочевидь на таких територіях неможливо буде проводити вибори в певний проміжок часу. Якщо ми говоримо про окуповані території, ну за нашими прогнозами – це років 10, мабуть, для того, щоб стабілізувалася ситуація після окупаційних наслідків. На нашу думку, мають бути військово-цивільні адміністрації замість органів місцевого самоврядування.
Зараз проводяться чимало закритих обговорень, ці законопроєкти, зокрема, запропоновані і робочій групі з розробки національних політик щодо реінтеграції, відновлення влади та української ідентичності на тимчасово окупованих територіях України, яку очолює Таміла Ташева. Далі будемо вести діалоги для того, щоб їх удосконалювати і обговорювати.
2. Основна проблема зокрема для переселенців — це збереження ідентичності. Розпорошеність по різних регіонах України, за кордоном, не створює умов для того, щоб підтримувати зв’язки. Як на мене, існує загроза розчинення, втрати ідентичності.
Читайте також: Застояна окупація: журналіст Олексій Артюх про те, як живуть території Луганщини, захоплені росіянами з 2022 року
