Максим Холявін — поет з Маріуполя. У рідному місті працював на заводі та писав вірші про сувору естетику промислових районів. Нині живе та працює фото- та відеографом у Києві, але маріупольський трамвай, яким їздив на роботу, лишається у серці.
Ольга Бродська, спеціально для Реальної газети
Перший публічний виступ
“У дитинстві мене не змушували читати віршики на табуретці, перший “публічний” виступ відбувся у першому класі на лінійці. Це були віршовані жарти про наших старшокласників, та я про це не знав. І мені не сподобалось ім’я у моєму вірші. Поговорив з мамою: каже, ну зміни його. І я прочитав зі зміненим ім’ям. Потім мені вчителька сказала, що я припустився помилки. На щастя, зі старшокласником тим я не перетинався”, — згадує Максим свій перший публічний виступ.
Власні тексти Максим змінює рідко. Пише швидко, одномоментно: 15-20 хвилин і готово. Зрідка буває, що робота над текстом триває кілька днів.
“Бває, що вірш уже опублікований, а я до нього вертаюсь та вношу якісь суто технічні зміни. Зміст лишається. Спершу я писав російською, але українську мову вивчав. Згодом почав писати нею вірші”, — каже поет.
Садок вишневий коло хати –
з бункером, оснащеним
системою водопостачання
з фільтрацією та каналізацією,
з вентиляцією, гідропонікою
й бетонним тунелем до другого
виходу, арсеналом з тактичних
дробовиків АА-12, з якими
може впоратися навіть дитина,
й чималою кількістю магазинів,
й кількома ящиками гранат
в оточенні консервації,
глибоко, сталево затишно
в сталевих обіймах, тепло родини
отримає бронік, і все буде гаразд
у нас…
Уривок з вірша “Варіація на тему Шевченка”.
Читайте також: Халабуда жива: як маріупольчанка продовжує справу зниклого чоловіка
Вірші — спосіб спілкування з собою
Перші вірші Максим написав ще у дитинстві:
“Мені було 8 чи 9 років, і це сталося спонтанно, два рядки: “Там за осиновой рекой Солнце блещет день-деньской”.
Свідомо повернувся до поезії у старших класах. Тоді почав писати регулярно: про сенс життя, суспільство, емоції. З роками поліпшувалась форма, а міст ставав якіснішим.
“В дорослому віці вірші стали способом спілкування з самим собою, самопізнання. Методом вираження важливих мисленнєвих та емоційних процесів”, — розповідає Максим.
Галюцинація чи відбиток
присутності нашої у пітьмі,
психоз чи трансценденція
крізь дзеркало горизонту
подій, до великого серця
механічного дива, де два
простих слова “я є”.
Читайте також: Гіркий перець переселенців: як бухгалтерка з Лисичанська стала фермеркою на Полтавщині
Літературна вітальня у Маріуполі
У Маріуполі була поетична спільнота, каже Максим:
“У нас було коло творчих людей. Поміж іншими осередками, Максим Гробовський, який нині в ЗСУ, збирав літературну вітальню під назвою Ars Longа. (“Мистецтво вічне” в перекладі з латини). Нас було близько 15 людей”.
За словами поета, це була одна з найорганізованіших спільнот, до яких він належав. Відбувалось все так: поет читає вірші і потім кожен з присутніх висловлює свою думку про почуте:
“Ми чули одне одного та підтримували. Загалом у Маріуполі було багато творчих спільнот. Припускаю, близько сотні поетів активно творили в місті”, — каже Максим Холявкін.
Максим любив Маріуполь таким, яким він був. Бачив красу в усьому. Коли працював на заводі, багато ранків зустрічав у трамваї дорогою на роботу. Треба було вставати о 4:15, сідати на перший трамвай та півтори години їхати до цеху.
Цій дорозі присвятив вірш:
Прошита біографія трамвайним полотном,
ранковим променем оплетена дбайливо,
трясеться сенс життя по рейках між городів,
коли до горизонту пролягла безодня
за розрисованим подряпинами склом
під генеральний бас з горлянок мідяних
биків, тривожить сон його недосконалий дзвін,
тінями пролітає гранями трави…
Читайте також: Ми більше не можемо прийти туди: як працює вчителька зі зруйнованої школи у Мирнограді
Хвилі поезії та війна
З Маріуполя Максим вперше поїхав у 2010 році та жив на два міста: рідне та Київ. Остаточно оселився в столиці у 2014-му:
“На початку окупації міста у 2022-му росіяни вивезли мою маму та деяких родичів у бік Новоазовська. Звідти через Грузію їм вдалося потрапити до Польщі. У Маріуполі лишились знайомі, сусіди… Але зв’язку я з ними не маю. Знаю тільки, що життя в місті жевріє”.
З початком великої війни уваги до поезії стало більше:
“Перша хвиля була у 2014-му: людям була потрібна духовна підтримка, яку отримували через творчість, зокрема через поезію. Нова хвиля у 2022-му. Але сам я тільки починаю вливатися у літпроцес, мої вірші всі досі лише в електронній формі у мене на сайті, друкованих збірок не маю. Я лежу в цьому напрямку (Сміється)”.
Нині Максим бере участь у літературних заходах Києва, має сольні виступи, аудиторія зростає, а муза стабільно підкидає нові рядки:
Надзвичайно потрібно – більше,
треба збільшувати ймовірність
гарних маршрутів, коли не жаль,
коли не лячно помилитись,
коли примножує – ділитись,
коли все – гра, і можна
в разі чого знов – зеніти
повторити на нових витках…
Уривок з вірша “Зеніти”
Читайте також: “Ми, переселенці, не знаємо, де наш дім. Це — невизначена втрата”: як допомагає людям психологиня з Маріуполя
