Містичну драму Олександра Олеся “Ніч на Полонині” представив у Дніпрі Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр.
Вистава показана на фестивалі української драматургії “Дніпро. Театр. UA – 2024”.
Сергій Іващенко, спеціально для Реальної газети
“Ніч на Полонині” – вистава з нелегкою долею. Її прем’єрою театр мав відкривати театральний сезон 2014-2015 року. Для постановки запросили Сергія Павлюка – режисера з Херсона, головного режисера Херсонського музично-драматичного театру імені М. Куліша. Він почав працювати над виставою у червні 2014 року. Але вийшла вистава лише у 2016 році. Не в Луганську, а в Сєверодонецьку, куди театр переїхав у 2014 році, а роботу відновив у 2015-му.
“У 2014-му, – розповідає директор і художній керівник Луганського українського музично-драматичного театру Олександр Гришков, – колектив театру розділився на три частини. Близько 60% співробітників лишилися у Луганську, стали колаборантами і створили так званий “Театр на Оборонній”. Друга частина – актори та інші співробітники, які виїхали з Луганська в РФ чи на неокуповану частину України та працевлаштувалися там. І – третя – люди, які зберегли саме Луганський обласний український театр. Це – його тодішній директор Михайло Кошовий, головний режисер Володимир Московченко, актор Іван Шербул та головний бухгалтер. З майна вивезли тільки печатку театру. Театр відроджувався у Сєверодонецьку. А у 2022 році переїхав до міста Суми, де ми зараз базуємося у приміщенні обласного театру імені Щепкіна”.
За словами Олександра Гришкова, на відміну від катастрофічного для театру 2014 року у не менш катастрофічному 2022 році 90% співробітників обрали Україну, виїхали на неокуповану частину країни і продовжили роботу у театрі.
“У Сєверодонецьку на відміну від Луганська, – розповідає режисер вистави “Ніч на полонині” Сергій Павлюк, – росіяни і не намагалися нічого відновити, не створювали колаборантський театр. Просто усе знищили. Мені казали, що під час боїв за місто до будівлі театру під’їхав російський танк і зруйнував її шістьма пострілами. Просто розстріляв, як у тирі, хоча це був не військовий об’єкт”.
В Сумах Павлюк також відновив “Ніч на полонині”, відтворивши той же формат, що й у Сєверодонецьку – вуличну виставу – видовищну, з вокальними та хореографічними номерами, зі сценографією, яка підкреслювала містичність дійства.
У Дніпрі виставу грали на сцені у приміщенні національного театру ім. Шевченка. Тому було помітно, що артистам було замало простору для того, щоб відокремити події у матеріальному світі від подій у світі містичному, населеному мавками, лісовими чортами та іншими потойбічними істотами. На сцені таке зонування відбувалося, але виглядало не так, як, скоріше за все, виглядало просто неба.
Режисерське трактування драматичної поеми Олександра Олеся дещо відрізняється від авторської. Павлюк зробив, можна сказати, гуцульський етнохорор. У Олеся у фіналі твору виявлялося, що містична частина дійства це – сон головного персонажа – вівчаря Івана, навіяний розповіддю Степана – старого вівчаря, на зміну якому Іван прийшов стерегти отару. На прохання Івана Степан розповів про небезпеки, які можуть чатувати вівчарів, зокрема – і про містичних істот з гуцульського фольклору.
У виставі немає поділу на сон та реальність, і містичні істоти – частина основної драматичної канви оповіді, а спричинені втручанням містичних істот драматичні та трагічні події відбуваються у виставі Луганського театру без наявності у персонажів можливості усе виправити і відіграти, бо це – не сон.
Не виключено, що Сергій Павлюк вніс такі зміни, щоб його вистава відрізнялася від інших, поставлених за цією п’єсою, бо “Ніч на полонині” – з тих творів класичної української драматургії, які дуже люблять режисери. П’єса дає можливість зробити цікаве і видовищне дійство. І зараз вистави за твором Олександра Олеся є у репертуарі кількох українських театрів.
Відмова режисера від, з великого рахунку, хепіенду (пробудження героя дає глядачу зрозуміти, що усі драматичні і трагічні події відбулися з діючими особами не насправді), і сценічне вирішення у формі етнохорору зробило цю виставу ще більш схожою на “Лісову пісню” Лесі Українки. Схожість цих творів очевидна, і істотною різницею між ними був саме елемент сну у “Ночі на полонині”. Власне на те, що дійство – сон, натякає і назва драматичної поеми, бо у сні Івана дії відбуваються протягом кількох місяців, а потім виявляється, що для героя минула лише одна ніч.
Сергій Павлюк своїм вибором сценічного рішення для вистави майже нанівець звів відмінність між “Ніччю на полонині” і “Лісовою піснею”, через що у глядача мимоволі може виникнути враження, що написана у 1941 році драматична поема Олеся – не просто омаж (твір-наслідування, але не переспів) твору Лесі Українки, а щось епігонське і тому – другосортне.
Щодо візуальної складової та хореографії варто зазначити, що Сергій Павлюк як автор сценографії, художниця по костюмах Ірина Лубська і хореограф-постановник Юрій Бусс (він, як і режисер вистави, – херсонець) зробили свою роботу на “відмінно”.
На сцені повністю не відтворювався інтер’єр колиби (традиційної гуцульської дерев’яної споруди для тимчасового проживання вівчарів, мисливців або лісорубів), але використані для декору її елементи дозволяли без проблем зрозуміти, де відбувається дійство. Містичний світ створювався на сцені за допомогою конструкцій, які за потреби швидко встановлювали та демонтували самі актори та артисти балету. І це певною мірою вирішило питання зонування простору, відокремлення двох світів.
Відокремлювалися світи і за допомогою реквізиту, наприклад, жіночої хустки, яка у виставі була свого роду атрибутом для переходу людини зі світу живих у світ мертвих.
Пішло на користь виставі й те, що теперішній акторський склад Луганського українського театру – переважно молоді люди. Виконавці головних ролей брали участь у хореографічних номерах, що робило ці номери повноцінними елементами сценічного дійства, а не вставками й доповненнями.
За словами директора та художнього керівника театру Олександра Гришкова, відновити виставу “Ніч на полонині” було вирішено не тільки тому, що ця вистава – красива і видовищна.
“Як загальновідомо, – каже Олександр Гришков, – класика завжди актуальна, і вона, можна сказати, – “рятувальний круг”, коли хочеться якось урізноманітнити не дуже привабливу дійсність. Ставити п’єси сучасних українських драматургів, перебуваючи у Сумах, не дуже хочеться. Зараз значна частина таких п’єс – про війну. Але ж Суми – місто, розташоване недалеко від лінії фронту. Ми у реальному житті щодня відчуваємо війну: російські дрони-шахеди, КАБи, ракетні обстріли… У такій ситуації тягнути війну ще й на сцену – це вже занадто”.
Зараз Луганський український театр готується до прем’єри – вистави “Лавина” за п’єсою відомого турецького драматурга Тунджера Джюдженоглу. Поставив виставу головний режисер театру Володимир Московченко, який, до речі, 28 вересня цього року відсвяткував ювілей – 70-річчя.
Виставу вперше покажуть під час гастролей театру у Києві. Прем’єра відбудеться на сцені національного драматичного театру імені Івана Франка.
