Марія Бубнова виїхала з Маріуполя 15 березня 2022 року з сином, донькою, чоловіком та собакою. Позаду лишилися обладнання, роки роботи і місто, якого більше немає. Попереду — Нідерланди, повернення в Україну, Славутич і нова спроба побудувати те, що зруйновано. Марія — співзасновниця “Азовської фабрики кухні” в Маріуполі, а тепер “Нової кухні” у Славутичі — запустила виробництво готових страв у місті, куди її привів Фейсбук, і де вона залишилась.
Марина Терещенко, спеціально для “Реальної газети”
Востаннє вийшли з квартири 26 лютого
Власну справу Марія і Сергій Бубнови починали ще в 2011 році — з продажу фруктів та овочів на ринку. Потім — перший грант за програмою “Український донецький куркуль” — невелике виробництво: нарізані й упаковані овочі, салати для роздрібних мереж. За рік до повномасштабного вторгнення запустили виробництво лінійки заморожених крем-супів — грибний, сирний, гороховий. У січні 2022-го підписали угоду з USAID і влітку мали забрати обладнання майже на 300 тисяч доларів для повної автоматизації виробництва. Але ці плани залишилися у нотатнику. Вже 26 лютого родина вийшла зі своєї квартири і більше туди не повернулась — жили по знайомих, на першому поверсі, щоб можна було готувати їжу і не спускатися в бомбосховище.
Кіт Мася — одинадцятирічний сірий улюбленець, не йшов до рук і заховався в квартирі. Коли виїжджали, руки були порізані до крові, але він так і лишився. Батько Марії потім приходив його годувати.
15 березня вони виїхали. Перед виїздом усе, що залишалося на виробництві, — близько 300 кілограмів заморожених супів — передали теробороні. Дорогою Марія хотіла заїхати на район, де лишилися мати, сестра, батько. Їй сказали: там зараз танкові бої, ви можете загинути. Вже по дорозі через Україну, коли з’явився якийсь сигнал, батько написав: Мася помер. Марія подивилась на дату — той самий день, коли вони виїхали.
“Це теж болюче, тому що кіт зі мною було 11 років, і це найкраща тварина, яка була в моєму житті. Шкодую, що вивезти не змогли”, — каже вона.
Взагалі останні п’ять днів перед виїздом Марія нічого не знала ні про матір, ні про батька, ні про сестру. Зв’язку не було зовсім. Мама — якій тоді було 76 — залишилась у квартирі разом зі старшою сестрою, якій було за 80 років. Вирішила: не поїду.
У Бердянську нарешті з’явився сигнал — і вийшла на зв’язок свекруха: вона теж якраз в’їжджала в місто. Про маму дізналась тільки ближче до 20 березня, десь на дорозі вже в центральній Україні. Повідомлення: “Я жива”.
Мама Марії виходила пішки — разом зі своєю сестрою, ще старшою. Без речей, тільки сумка з ліками від тиску. Батько допоміг дійти до Запорізької траси. Там автобус, потім Нікольське — вже підконтрольна окупантам територія. Далі Таганрог, Москва, де були знайомі, які могли посадити на потяг. Маршрут будували у телефонному режимі: знайомий, що давно живе в Європі, дзвонив провідникам, пояснював англійською, де виходити і що робити. Мама не знала ні слова англійською.
4 квітня 80-річна жінка доїхала до Нідерландів, де чекала вже Марія з дітьми.
Читайте також: Мама навчила робити практичні речі: як Людмила з Маріуполя відкрила виробництво шкіряних гаманців на Прикарпатті
Знайдіть мені місто
В Нідерландах Марія влаштувалась на роботу — і, між іншим, потрапила до мішленівського ресторану. Там же, в місцевих супермаркетах, побачила полиці з готовою їжею в реторт-пакетах: рагу, супи. Формат вирішила перенести додому. Рецепти — тільки українські.
Чоловік тим часом лишився в Україні — шукав локацію, самотужки проєктував виробничу лінію, підбирав кожну одиницю обладнання. Марія онлайн писала гранти. За два з половиною роки вони подали на 21 грант — отримали близько 20, переважно технікою і обладнанням: від USAID, Данської ради в справах біженців, ПРООН та інших. Ніколи не прописували оренду чи собі зарплати — тільки на основні засоби.
Вимоги до приміщення були конкретні й нестандартні: не менше півтора мегавата електроенергії і п’ять кубів води на добу для харчового виробництва. Коли власними силами знайти відповідне приміщення не вийшло, Марія написала у Фейсбуці: шукаю місто з ось такими умовами, є пропозиції?
“Мене побачили в Славутичі і сказали: давайте до нас”, — каже вона.
Там їй запропонували приміщення — 500 квадратних метрів з можливістю розширення до двох тисяч, допомогли знайти житло і познайомили з місцевими підприємцями та фермерами. Поки завозили обладнання — пів року чекали, не беручи орендної плати.
“Настільки все було зроблене під нас, щоб ми тут залишилися. Це і підкупило. А ще дуже сподобалося місто, воно інтегроване в ліс — поруч з будинками старі величаві сосни. Немає міського транспорту, за пів години дійдеш куди завгодно. І адміністрація — як день і ніч порівняно з тим, до чого звикла в Маріуполі”, — пояснює Марія.
У червні 2023-го Марія повернулась в Україну — так само за кермом, так само з дітьми. Мама переїхала в вересні, сестра трохи згодом, свекруха в листопаді. Всі — за нею.
Читайте також: “На шиї у мене символ Донецька та сталеві яйця”: як донеччанка створює унікальні прикраси-символи
Три тисячі порцій за одну закладку
В Маріуполі була назва “Азовська фабрика-кухня”. Тут — “Нова кухня”. Нова назва, нове місто, новий продукт, нова лінія — автоматична, під конкретне завдання: готові страви в герметичних реторт-пакетах, без консервантів, до двох років зберігання без холодильника.
“Технологія проста у поясненні і складна у виконанні. Овочі миють, чистять, нарізають, бланшують. М’ясо ріжуть і дозують. Вариться бульйон у котлі на 1 300 літрів. Потім дозується і запаюється в герметичний пакет і відправляється в автоклав — під тиском і температурою, в закритому стані. Поки не потрапляє повітря — нічого не псується. Це як мультиварка, тільки в закритому пакеті”, — пояснює Марія.
Підприємство працює згідно HACCP, згідно з нашим законодавства. Бубнови починали колись з чотирьох позицій, зараз їх 33: перші, другі страви, салати, м’ясні страви та напої.
“За перший рік порогом виживання було 6 тисяч порцій на місяць — мінімум, щоб закрити оренду і зарплати. У січні 2026-го продали 17 тисяч”, — пояснює Марія і додає, що це дасть їм можливість розширитися.
Беруть волонтери, беруть військові — для них постійна знижка на сайті, незалежно від обсягу. Хтось із бійців надсилав відео: гріють пакет просто в гарячій воді окопним способом. Волонтери розповідають, що борщ у пакеті на передову доставляють іноді дронами — їжа не важка, не псується, їсти можна навіть холодною. Марія посміхається, коли розповідає про це.
З мережевими магазинами зараз пауза.
“1 жовтня 2025 року Славутич потрапив під сильний обстріл і машина для виготовлення фірмових пакетів вийшла з ладу. Замовити кольоровий друк на стороні — дорого. Тому поки що продукція йде у звичайних зелених або сріблястих пакетах з наліпкою: такий товар у магазинний формат не зайде. Продажі — через власний сайт та онлайн майданчики”, — каже вона.
Читайте також: Гіркий перець переселенців: як бухгалтерка з Лисичанська стала фермеркою на Полтавщині
“Хто я і звідки”
На перший великий бізнес-захід після повернення в Україну вона приїхала наступного ж дня після перетину кордону — 12 червня 2023 року. Форум, бейджики, люди, які вже рік-два як знайшли себе деінде. Треба було представитися.
“Я з Маріуполя, але водночас — з Нідерландів. Я довго не могла до кінця зрозуміти, що зі мною і що взагалі відбувається. Інші переселенці вже говорили просто: я живу в Києві, я з Луганська. А в мене в одній фразі поєдналися Маріуполь, Нідерланди і Славутич — місто, до якого я ще тільки їхала. Це знайомство було крізь сльози й крізь мовчазні питання до самої себе: хто я тепер і звідки я насправді?”, — пригадує Марія.
Але вже на тому ж заході вона познайомилася з директоркою Департаменту економіки Київської області. А незабаром стала спікеркою на Українському жіночому конгресі в Києві, де була й перша леді. Підприємство ще не запустилось, вона ще не знала напевно, де житиме — але розповідала про бізнес. Їздила, виступала, знайомилась. Фінансово ці перші місяці були дуже важкими — іноді не було грошей навіть на одяг, сестра щось шила, щось давали поносити подруги. Але вона їхала і говорила, бо дуже і дуже хотіла побудувати свій бізнес.
“Горизонтальні зв’язки дуже багато вирішують. Я розуміла, для чого це, адже переселенці стикаються з тим, що всі зв’язки розірвано. Знайомих немає, друзів немає поруч, і треба все — буквально все — будувати наново. Я будувала публічно: Фейсбук, TikTok, виступи, форуми”, — каже Марія.
У Славутичі була координаторкою Громадської асамблеї. Їздила на регіональні і всеукраїнські конференції, в Австрію. Читала лекції для бізнесу на волонтерських засадах — і досі читає. Мала б хотіти отримувати за це гроші, але поки не ставить таку мету: “Мене запрошують — окей, я буду розказувати”.
26 квітня 2024 року на підприємство приїхав президент.
“Місто будували для тих, кого евакуювали з Прип’яті, тож 26 квітня тут — не просто дата в календарі. Того дня до Славутича приїхав президент. І серед усього, що він робив, — зайшов до нас на підприємство. З командою, з дружиною. І я проводила їм екскурсію по підприємству”, — каже вона.
Читайте також: Відкрита до світу: історія донеччанки Інги, яка стала інструкторкою скандинавської ходьби
“Ми не релоковані”
Бізнес подружжя будує з 2011 року. 2014-й вдарив — але встояли, відновились. 2022-й — вийшли з порожніми руками. І знову піднімаються. Марія підкреслює різницю — і це для неї принципово.
“Не можна сказати, що ми — релокований бізнес. Ми відбудовані наново. Тому що ні в кого з маріупольців не було можливості релокуватися. Релокація — це коли перевозиш щось існуюче. У нас не було що перевозити: обладнання лишилось в місті, рецептури змінилися, технологія нова, назва нова, команда нова”, — каже вона.
Старша донька Бубнових Аліна теж долучилася до сімейного бізнесу. Та сама дівчинка, що п’ятнадцятирічною сиділа в мікроавтобусі поряд з батьком під час евакуації, тепер розробляє рецептури, вчиться писати для соцмереж, розбирається в закупівлях сировини і роботі з клієнтами. Допомогла й програма підтримки маріупольців — за нею Аліна два місяці навчалася кулінарії у Франції.
“Вона і технолог, і з людьми працює, і в продажах. Ми хочемо, щоб вона зрозуміла структуру підприємства зсередини — з усіма процесами, з усіма людьми”, — каже Марія.
Загалом на підприємстві команду набирали через Фейсбук. Все працює таким чином: коли відкривають вакансію, Марія пише умови в себе на сторінці, люди відгукуються. Серед працівників є місцеві славутичани і переселенці.
“Нам головне людина, а не місце прописки. Для мене всі, хто тут живуть, — це славутичани”, — каже вона і додає — “Я дуже радію, коли ми відкриваємо вакансію. Тому що ми тримаємося, ми можемо. І мені дуже хочеться якусь користь давати місту, де я змогла знайти себе, заново відбудувати”.
Читайте також: “Якщо здається, що настав крах — шукай людину поряд”: як луганчанка Світлана допомагає іншим переселенцям
Плани на життя
Плани великі і конкретні одночасно — добудувати підприємство, оновити обладнання — потрібні інвестиції 225 тисяч євро, таких грошей поки немає. Масштабуватись в Україні — ринок ще не вичерпаний, є куди рости. Відновити кольорове пакування — або знайти інший спосіб повернутись на полиці торгових мереж.
А далі — коли закінчиться війна — відкрити філію в українському Маріуполі, запустити виробництво на Донеччині. І ще одне: з’їздити до Нідерландів, побачитись зі знайомими з містечка, де вона жила.
Марії кажуть: чудові плани. Вона відповідає:
“Вони про життя. Я хочу жити. Мені хочеться будувати тут. І скільки вже можна обнулятися? Набридло”.
