Тетяна — вчителька з Мирнограда Покровського району в Донецькій області. Їй вдалося вивезти свою сім’ю до Києва, почати нове життя. Її дім повністю зруйнований, повертатись нема куди. Але вона досі працює у мирноградській школі, яку недавно знищив снаряд, але тепер навчання повністю дистанційне.
Ольга Бродська, спеціально для “Реальної газети”
Молила бога, щоб Мирноград лишився в Україні
— Раніше була майже тисяча учнів, тепер лишилось трохи більше ніж половина, — розповідає Тетяна. — Моє місто зараз — це майже лінія фронту. Влучання у школи, як і в інші будівлі, є постійно… Так дивно: донедавна там лишалось дві вцілілі школи: та, в якій працюю зараз і та, в якій працювала раніше. Тепер лишилась тільки одна.
Посада Тетяни — педагогиня-організаторка. Проте цей фах обрала не одразу: у 17 років поїхала вчитися на фельдшера, а потім на психолога до РФ. Працювати за спеціальністю не вийшло: на роботу брали лише тих, хто мав громадянство. Та й Мирноград кликав додому:
— Ми з моїм чоловіком навчались в одному класі, і от доля знову нас зводить в один з моїх приїздів у Мирноград. З 2007 року я повернулась уже остаточно, через рік ми одружились. Я влаштувалась у 6-ту школу. Почали жити. У 2013 році, коли був Майдан, “референдуми” та окупація, я вела свою війну: за життя батька. Він жив у Харківській області, стався інсульт. Я звільнилась та поїхала допомагати йому. На цілий рік. Молила Бога, аби нас не відрізали: щоб Мирноград залишився в Україні.
Читайте також: Мама навчила робити практичні речі: як Людмила з Маріуполя відкрила виробництво шкіряних гаманців на Прикарпатті
Куточок прогресивного Донбасу
Здоров’я батька стабілізувалось, і Тетяна повернулась у Мирноград. Перед початком великої війни працювала у найкрасивішій школі міста:
— Ми дуже пишались, що маємо таку школу. Красива, сучасна, яскрава: опорний заклад загальної середньої освіти мирноградської міської ради. Наш куточок прогресивного Донбасу. Ми більше не можемо прийти туди, не зберемось на свято у дворі. Нині школа продовжує жити в людях.
У такому форматі працює багато шкіл, наприклад, маріупольські. Учні та вчителі стали ВПО, але продовжують навчати та навчатись разом:
— З Мирнограда виїжджали хвилями, не всі одразу. Хтось досі лишається там під обстрілами без тепла і води. Зрештою, одні учні тепер за кордоном, інші на підконтрольній Україні території. Якщо знайшли прихисток у глухому селі – онлайн-школа – єдиний варіант продовжити навчання. Не знаю напевно, та не виключаю, що є у нас учні, що нині живуть в окупації.
Читайте також: У пам’яті ковила та абрикоси: як дівчина з Луганська знайшла свою українську ідентичність у Берліні
Життя важке, але цікаве
Сама Тетяна з сім’єю живе у Києві: виїхали ще у 2022 році.
— Мені дуже щастить, бо навколо прекрасні люди. Завдяки доленосним зустрічам ми знайшли хороше житло і тепер дружимо з рієлторкою. Нас огорнули турботою незнайомі люди. Пам’ятаю, одна пані безкоштовно віддала нам багато посуду. Серед нього була кружка. Вона нагадувала дім та додала затишку у моє життя. Волонтери хабу “Щире серце” допомогли одягом та іншими речами. Тепер я теж серед них: допомагаю іншим. Влаштувалась на ще одну роботу: в приватний дитячий садок. Моє життя тут важке, але цікаве.
Як педагогиня-організаторка Тетяна сама обирає, які творчі завдання дати учням в нових умовах:
— Ми вивчаємо краєзнавство. Наприклад, у формі квестів по рідних місцях Донбасу. Якось на початку повномасштабного вторгнення запропонувала дітям намалювати малюнки на тему: “Яким я побачу місто, якщо повернусь додому”. Одна дівчинка намалювала вид зі свого вікна, де видно башту. Для неї це — найрідніший та найкрасивіший пейзаж. На малюнках інших були гаражі, дерева… А навколо степи. Ці спогади будуть з дітьми все життя.
Тепер Тетяна не дає подібних завдань, щоб зайвий раз не робити дітям боляче:
— Нині важливе те, що у них є сьогодні. І щоб було завтра. А минуле хай залишиться в пам’яті світлим, яскравим, веселим.
Читайте також: “Ми, переселенці, не знаємо, де наш дім. Це — невизначена втрата”: як допомагає людям психологиня з Маріуполя
