Коли у 2014 році на території Луганської області утворилася так звана “ЛНР” (фактично почалася російська окупації Луганщини), більшість місцевих журналістів не хотіли мати нічого спільного з підконтрольною росіянам “народною республікою” та виїхали: хто – на неокуповану тоді частину області, хто – в інші регіони. Втім, частина журналістів, люди з проросійськими поглядами, пішли працювати у медіа, створеними російськими проксі. До них додалися росіяни, які займали переважно керівні посади. Та з часом виникла і ставала усе більшою потреба у “новій крові”.
Зараз значна частина колективів луганських окупаційних медіа – молоді люди, які отримали вищу (профільну і не тільки) освіту вже в “ЛНР”.
“Реальна газета” розбиралася, що це за люди і чим вони відрізняються від “старої гвардії” – Леонарда Свідовськова, Родіона Мірошника (зараз він – чиновник, але станом на 2014 рік працював у медіа), Юрія Юрова, Андрія Кузнєцова, Юрія Свідерського, Сергія Колесника, подружжя Прасолових та інших.
Переважна більшість представників “нової хвилі” луганських окупаційних медійників – не настільки цікаві, щоб розповідати про кожного з них окремо. Та є персонажі, варті уваги. Не тому, що вони – розумні та талановиті, а виключно як приклади того, як низько може впасти людина, яка служить тоталітарному режиму.
Сергій Іващенко, спеціально для Реальної газети
Від шоумена до пропагандиста
Євген Мурильов з 2023 року очолює “регіональне відділення спілки журналістів Росії” в “ЛНР”, він також – заступник генерального директора створеної окупантами державної телерадіокомпанії “ЛНР” (“ДТРК ЛНР”).
Кар’єра Мурильова в луганських окупаційних медіа настільки стрімка, що, видно, він і сам трохи соромиться її, судячи з його висловлювань у публікаціях на сайті “ДТРК ЛНР”. Зокрема, отримавши у 2024 році нагороду “за розвиток медіапростору в історичних регіонах Росії”, він каже щось розпливчасте про “роботу тривалістю у 10 років, репортаж тривалістю у 10 років”, мовби натякаючи на свою причетність до медійних процесів у “республіці” протягом усього часу, починаючи з 2014 року.
Але реальність така, що у 2014 році Євген Мурильов, тоді – студент Луганського національного університету ім. Т, Шевченка (вступив туди у 2011 році), не планував зв’язувати життя з Луганськом. Він поїхав у Москву і намагався зробити там кар’єру коміка і конферансьє. У його акаунті на Фейсбуці, неактивному з 2020 року, є фото того періоду. Наприклад, знімок з резидентами Comedy Club дуетом “Сестри Зайцеви” (Роман Юнусов та Олексій Лихницький).
Судячи теж з фото на Фейсбуці, Євген Мурильов у 2016 році відвідував Китай. Тобто, і не думав ні про яку роботу у медіа “ЛНР” з 2014 року, видимість якої він намагається створити, вдаючи з себе “ветерана інформаційних воєн”.
У Луганськ Мурильов повернувся, скоріше за все, у 2017 році. Спочатку недовго працював у місцевих розважальних закладах. У 2017 та у 2018 роках був співорганізатором та ведучим конкурсу “Міс ЛНР”. Та, мабуть, зрозумівши, що у “республіці” шлях шоумена – не той, що веде до кар’єри та великих грошей, перекваліфікувався у пропагандисти.
Починав на “ДТРК ЛНР” у 2018 році як ведучий новин. Згодом під патронатом “міністерства культури, спорту та молоді ЛНР” започаткував власний проєкт – “Телевізійна ініціатива молоді” (“ТІМ”), у рамках якого виходили розважальні та інші програми. Мурильов казав, що його принципова позиція: “ТІМ” – проєкт без політики та воєнної тематики. Та насправді проєкт був суто пропагандистським у молодіжній “обгортці”.
Зусилля молодого окупаційного медійника були помічені та винагороджені. У 2021 році Євген Мурильов став керівником молодіжних проєктів “ДТРК ЛНР”, а на початку 2023 року – заступником генерального директора. У червні того ж року очолив “регіональне відділення спілки журналістів Росії” в “ЛНР”.
Відомо, що отримання Мурильовим посади “головного журналіста ЛНР” було неприємним шоком для ветерана місцевого окупаційного телебачення Леонарда Свідовськова. Останній з 2018 року очолював “спілку журналістів ЛНР” і був впевнений, що після незаконної російської анексії Луганської області саме він – кандидат номер один на посаду керівника місцевого відділення спілки журналістів РФ. Та у Москві вирішили інакше і віддали посаду Мурильову, якого, мабуть, вважали кращою кандидатурою і за віком (йому зараз 34 роки, Свідовськову – 59), і за благонадійністю, бо на відміну від Свідовськова у Мурильова український бекграунд – хіба що шкільні та студентські роки.
Євген Мурильов поєднує адміністративну роботу з роботою у кадрі. Він бере інтерв’ю у керівників підконтрольної Росії влади “ЛНР”, у російських провладних політиків та медійників, бере участь у “аналітичних” програмах, коментуючи “інтеграцію в РФ”, а також щороку їздить до Москви робити репортажі з “Прямої лінії” Володимира Путіна.
Час від часу він пригадує і своє артистичне минуле. Так, у 2025 році разом з луганською співачкою ALESAMI (Лесею Пархомчук) записав пісню “Живой”. Автори музики – Максим Дерський (син померлого у 2020 році відомого луганського музиканта Юрія Дерського) та Владислав Шкірков (звукорежисер, судячи з інформації про нього у мережі). Пісня – недолуга пропагандистська поробка, що прославляє російських окупантів.
Дружина Євгена Мурильова – Яна – провідна кореспондентка “ДТРК ЛНР”. Вона спеціалізується на підготовці репортажів про діяльність силових структур окупантів (УФСБ, поліції), про “кримінальну хроніку” в інтересах окупаційної влади, зокрема, про “виявлення українських шпигунів та диверсантів”. Також Яна Мурильова виступає як співведуча програм за участю керівників місцевих окупаційних органів влади.
Читайте також: “Експерт” Снєгирьов атакує “Реальну газету”. Хто він?
“Двохвилинки ненависті”
Неприхована неправда, маніпуляції, образи, зловтіха, блазнювання та кривляння. Це – “Країна 404” та “Підслухано у мережі” – щоденні програма “ДТРК ЛНР” з 5-7 хвилинним хронометражем та великою схожістю з “двохвилинками ненависті” з антиутопії Джорджа Оруела “1984”.
Відрізняються одна від однієї ці, мабуть, найодіозніші, програми телекомпанії тим, що у “Країні 404” йдеться про Україну, що зрозуміло з назви – давно відомого наративу російської пропаганди. А “Підслухано у мережі” – несамовита антизахідна пропаганда, погано замаскована під розважальний контент, тобто, прихована лише дуже “затертою” назвою, яка колись активно використовувалася телевізійниками для добірок з новин шоубізнесу та кумедних фактів.
Обидві програми не мають титрів, за винятком того, що в одній з них титрують ведучого. Тому невідомо, хто пише тексти. Власне, єдине, що відомо, хто – ведучі програм.
“Країну 404” веде Ірина Суєтова. Вона приїхала у Луганськ з Росії влітку 2025 року. Студентка факультету журналістики Московського державного університету обрала “ДТРК ЛНР” для проходження там практики.
“На каналі я навчилася дуже багато чого. У колективі мене щодня вчили робити сюжети, допомагали, давали важливі поради, якими я користуватимуся”, – ділиться вона враженнями про цю практику.
Та проходженням практики не обмежилося. Студентка московського вишу, мабуть, вирішила залишитися у Луганську. Зараз вона робить для телеканалу новинні сюжети (переважно з дуже відчутним пропагандистським душком), а також веде одну з найбрудніших програм, де протягом п’яти-семи хвилин ображає Україну, українців, наших політиків, намагається глузувати та блазнювати. Невідомо, сама вона пише текст для ефірів чи читає написане кимось, але те, що озвучує у програмі – аж ніяк не сатира і не памфлет (якими програма, мабуть, мала б бути згідно із задумами авторів), а набір штампів, заїжджених образливих характеристик українських політиків та викладених у псевдогумористичній формі наративів російської пропаганди. Тобто, ведучою проговорюється геть не смішні і абсолютно безпорадні тексти.
По Ірину Суєтову мало відомо. Є інформація, що вона може бути родом з російського Далекого Сходу. Скоріше за все, до роботи в Луганську у медіа студентка не працювала. І, мабуть, не має серйозних перспектив знайти хорошу роботу в РФ, бо інакше навряд чи погодилася б працювати у “ДТРК ЛНР” і тим більш – вести таку програму, від якої, як кажуть у народі, “смердить за кілометр”.
Ведучий програми “Підслухано у мережі” Микола Прасолов – людина у “ДТРК ЛНР” не випадкова. Він – син директорки телекомпанії Олени Прасолової. До речі, на телекомпанії існує кілька “сімейних підрядів”. Про подружжя Мурильових вже йшлося вище. Також там працюють Андрій і Поліна Кузнецови – батько і донька: батько, луганський медійник, який у 2014 році перейшов на бік “ЛНР”, останнім часом спеціалізується на економічних оглядах, донька – кореспондентка відділу новин.
А щодо Прасолових, то в окупаційних медіа працює уся родина. Батько, Сергій Прасолов, і син Микола, у 2014-2021 роках працювали у медіа-групі “Лугань-Центр”, підконтрольній тодішньому “міністру держбезпеки ЛНР”, а зараз – “главі республіки” Леоніду Пасічнику. Батько був головним редактором окупаційних онлайн-медіа Луганськ-1, Новорос.info та LNR today. В останньому медіа працював випусковим редактором Микола. Олена Прасолова, дружина Сергія і мати Миколи, стала директоркою “ДТРК ЛНР” у березні 2023 року. Раніше вона працювала в освіті, була директоркою луганської середньої школи № 13.
“Підслухано у мережі” з ведучим Прасоловим-молодшим, з великого рахунку, – така ж низькопробна пропагандистська поробка, як і “Країна 404”, тільки увага акцентується на США та Європі, де, як йдеться у програмі, є величезні економічні проблеми, суспільство стрімко деградує, а усі сфери життя захоплює або вже захопила ЛГБТ-спільнота. Тобто, автори струсили нафталін з ще радянського наративу про “загниваючий Захід” та трохи осучаснили його. У результаті вийшли такі собі ерзац-памфлет та ерзац-сатира – недолугі та анітрохи не дотепні.
Ці програми, окрім авторів, які воліють залишатися невідомими, мають ще одну дуже помітну спільну рису: тексти, які озвучують ведучі, можуть не містити (і зазвичай не містять) жодної бодай трохи оригінальної думки, але вони неодмінно злі, жовчні й переповнені російським великодержавним шовінізмом.
Читайте також: Юнармія, “музеї СВО” і сцени з загиблими: як мілітаризація на ТОТ стала частиною шкільної програми
Джерела фінансування і зарплати
За останні два роки “ДТРК ЛНР” зазнала докорінних змін, перетворившись із місцевого “республіканського” медіа на повноцінний філіал російської державної пропагандистської машини.
Наприкінці 2022-го та протягом 2023 року відбулася остаточна юридична інтеграція. Тепер “ДТРК ЛНР” офіційно є частиною холдингу ВДТРК (який володіє каналами “Россия 1”, “Россия 24” тощо). ВДТРК призначає керівництво, визначає редакційну політику та надає технічну базу.
Фінансування каналу здійснюється за двома схемами: бюджетною та позабюджетною. Гроші на зарплати, нову техніку та будівництво студій виділяються безпосередньо з федерального бюджету Росії. Згідно з даними російських реєстрів, луганські окупаційні телевізійники отримують кошти через цільові програми “розвитку ЗМІ в нових регіонах”.
Також надходить фінансування через “Президентський фонд культурних ініціатив” РФ та фонд “Русский мир”. Це дозволяє виплачувати премії та закуповувати обладнання поза основним бюджетом.
Щодо зарплат на “ДТРК ЛНР”, то вони – значно нижчі, ніж у багатьох російських регіональних медіа. Також є значний дисбаланс в оплаті праці керівників, провідних співробітників та рядових медійників.
За даними з неофіційних джерел, топменеджери отримують від 150 000 до 250 000 рублів на місяць, не враховуючи квартальних премій та різного роду “стимулюючих” виплат. Так, виплачуються надбавки через російські фонди (наприклад, “Президентський фонд культурних ініціатив”) за створення ідеологічного контенту. З цими доплатами виходить до 350 000 рублів.
Зарплати провідних медійників варіюються в межах 80 000 – 120 000 рублів.
Середня зарплата рядового кореспондента – 60 000 – 65 000 рублів. Для порівняння: середня номінальна зарплата в Росії у 2025 році становила близько 89 000 рублів. Середня зарплата в ЛНР офіційно становила 63 000 рублів. За роботу в прифронтових зонах нараховуються подвійні добові.
До речі, кореспонденти провідних російських телеканалів, які працюють в зоні бойових дій, отримують за місяць такої роботи від 600 до 900 тисяч рублів.
Читайте також: “Руський мир” пожирає своїх: хто склав протокол на Павла Губарєва
