Собака Муха прожила 22 роки — пережила дві евакуації, три операції з онкології та алергію, від якої розгризала себе до крові. Коти відмовлялися їсти кілька днів після переїзду. Черепахи жили в тазиках. “Залишайте тварин, ми вас заберемо”, — казали всі волонтери у 2014-му. Катерина Монахова з Луганська шукала того єдиного перевізника, який забере тварин і знайшла. Через вісім років історія повторилася — з Одеси до Румунії поїхали знову всі разом. “Ми — не хороші люди, ми — нормальні”, — каже жінка, яка 11 років орендує житло “де пускають з тваринами”.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
Волонтери казали: залишайте тварин
До 24 липня 2014 року Катерина працювала викладачем у Луганському коледжі транспортного будівництва. Коли у місті почалися захоплення адміністративних будівель і була оголошена АТО, нікуди не їхала, вірила, що можна перечекати.
“Потім почалися активніші бойові дії, проблеми з транспортом, і ми виїхали. Як і всі, напевно, думали, що це на 2-3 тижні і ми повернемося”, — згадує жінка.
Родина на хвостатих була багата: собака, два коти і дві черепахи. Волонтерські організації відмовляли, казали: залишайте тварин, заберемо вас. Єдиним, хто погодився, виявився приватний перевізник.
Спершу поїхали до Бердянська. Потім, коли стало зрозуміло, що назад вороття нема, — до Одеси. У 2022-му разом зі всіма тваринами — до Румунії.
Найважче переносили переїзди коти. Вони провели багато годин у переносках, опинилися у новому місці серед незнайомих людей — спочатку у центрі для біженців.
“Кілька днів відмовлялися від їжі і не ходили в туалет. Важко, бо вони вже літні, їм потрібен особливий догляд, а вони в таких незручних умовах”, — пояснює Катерина.
Собаку, стару і після кількох операцій, найбільше заколисувало в транспорті. Але вона була дуже терплячою і чемною — їй було все одно куди, аби з господарями.
Черепахи теж їхали. Труднощі полягали в тому, що їм потрібна вода і певні кліматичні умови — це не ті, що можуть сидіти в коробочці.
“Через переїзди вони довго жили в тазиках, у контейнерах, поки ми налагоджували їм умови. Але, в принципі, зі здоров’ям все в порядку”, — каже жінка.
На початку повномасштабної війни тварин пропускали на кордонах без документів — навіть не дивилися. Зараз же все інакше.
Читайте також: Дах над головою або собака. Переселенці про житло, відмови і дискримінацію через домашніх тварин
11 років у житлі “де пускають з тваринами”
Основна складність після евакуації — знайти житло. Навіть з одним котом важко, а коли стільки тварин — проблема. І в Одесі стикалися з цим, і в Румунії.
“Ми знімаємо вже 11 років житло не тому, що ми обираємо його, а тому, що тут пускають тварин. Менш комфортні умови, ремонт, відповідно, такий самий”, — пояснює Катерина.
В Одесі вони два з половиною роки жили у літньої пані, яка тільки при виїзді зрозуміла, що тварин привезли з Луганська.
“Вона весь час думала, що подружжя переїхало в Одесу і там назбирало звіринець — бувши самі без житла, без нічого. Не всі розуміють, як це”, — резюмує жінка.
На переселенців з тваринами місцеві мешканці реагували по-різному. Одні казали: класно, що не покинули. Інші вважали їх дивними, бо вони з тваринами тягаються.
Колега Катерини по роботі в Україні постійно говорив: “Ви такі хороші люди, що тварин вивезли”.
“І я відповідаю: ми не якісь особливі чи героїчні люди — ми просто нормальні. Бо саме так поводиться звичайна, адекватна людина. Як можна вчинити інакше? Коли ти береш на себе відповідальність, це вже наче члени родини”, — каже Катерина.
Після переїзду до Румунії сім’я Катерини дуже часто зверталася до ветеринарів. І, за її спостереженнями, рівень професійності виявився кращим, ніж в Україні.
“Собака мала хронічні захворювання. Після переїзду з Луганська в Одесу через зміну клімату в неї почалися теплові екземи — собака постійно чухалася, випадала шерсть великими клаптями, розгризала себе до крові. Періодично виходила в ремісію, але жодне лікування до кінця не допомагало”, — розповідає Катерина.
Тут, у Румунії, вони пішли у ветклініку, коли тільки приїхали. Мусі було близько 18 років. Сказали, що вже немає сенсу робити курси вакцинації, хоча такі існують, але в Україні жодного разу не пропонували. Тому робили симптоматичне лікування.
Ті самі препарати, що доступні в Україні, їй одразу допомогли. Пізніше з віковими проблемами котів і собаки — теж допомагали. Це дозволило продовжити їм і життя, і його якість.
Єдине “але” — ціна. Коли захворів кіт в останні місяці життя, сім’я кожного тижня відвідувала ветеринарів і залишала там близько 100 євро. Те саме лікування в Україні коштувало б утричі дешевше.
Кота, який помер, звали Шашлик. Собаку — Муха.
“Як вони з черепахами один одного не повбивали?” — питаю.
Катерина сміється: “Вони взагалі не звертають уваги одне на одного. Черепахи живуть ізольовано в акваріумі на 150 літрів. Коти і собака — самі по собі”.
Вона додає, що тварини звикли до різноманіття в родині.
“Усі ці тварини з’являлися, коли у нас вже хтось був. Для них це нормально. Коли помер кіт Шашлик, собака і кіт Арсеній страждали за ним. Коли померла Муха, Арсеній був у стресі, змінилася поведінка. Для них більш незвично бути на самоті”, — пояснює господиня.
Зараз є ще морська свинка, їй півтора року. Кіт на неї не звертає уваги, навіть коли її випускають. Підійшов пару разів понюхав і заспокоївся.
Найбільша складність — черепахи Тортила та Столиця. Їм близько 22 років. Раз на два дні треба частково замінювати воду в 150-літровому акваріумі. Раз на 10 днів — повністю зливати і мити.
Годувати — за розкладом, бо вони переїдають. Через це можуть страждати від захворювань, менше жити. При цьому вони жебракують — навіть не голодні, просять їжу. І на це не можна вестися.
“Окрім кліматичних умов, їм треба організувати режим годування, режим заміни води. Хоча в іншому це найспокійніші тварини. Сидять у воді або гріються під лампою”, — каже Катерина.
Морську свинку на ім’я Гризун теж годують і прибирають за нею за розкладом. Намагаються привчити дитину — вона щодня в певний час досипає їжу, дає смаколики і воду.
Читайте також: У пам’яті ковила та абрикоси: як дівчина з Луганська знайшла свою українську ідентичність у Берліні
Половину життя у війні
Румунську Катерина не знає, але англійської тут достатньо для комунікації. Працюють вони з чоловіком віддалено. Серед лікарів та ветеринари — майже завжди є хтось, хто знає англійську.
“Я розумію, що треба вчити мову, але не можу себе налаштувати, бо для мене це як точка неповернення. Якщо я буду вчити мову, то залишусь тут назавжди”, — каже Катерина.
На питання, чи залишатися в Румунії, вона не знає як відповісти.
“З одного боку, дуже хочу повернутися, з іншого — не знаю як. Пройшло три з половиною роки як ми поїхали з України, люди змінилися, ми змінилися. Також ніхто не знає, коли закінчиться війна”, — каже жінка.
Їй було 28 років, коли почалася війна у Луганську, зараз — 39. Це — значний відрізок життя.
“Пів життя пройшло, і весь час йде війна. Я не можу сказати, що я зневірилася, вірю у Перемогу. Але я знаю, що не буду ніколи спокійна, навіть якщо закінчаться бойові дії. Мені здається, я буду постійно очікувати, що ось-ось почнеться. Не знаю, чи зможу жити в цьому стані весь час”, — ділиться Катерина.
У Румунії родині комфортно, поряд — хороші люди, до українців ставлення лояльне. Але вона не відчуває себе тут вдома.
“Якби дали обирати, я б жила в Україні”, — каже луганчанка. Пауза. Потім додає тихіше: “Але чи буде там колись безпечно для дитини?”
Читайте також: “Якось під час чергування до мене прийшов Ісус”: як лікує пацієнтів неврологиня з Луганська
