У Маріуполі була своя “Халабуда”: освітній та культурний хаб. Туди можна було прийти попрацювати, повчитись, послухати інших та висловитися самим. У великому приміщенні навчались фотографувати, писати японські ієрогліфи, створювати бізнесові проєкти. Дмитро та Людмила Чичера переконані: на сході чимало творчих талановитих людей, яких вони об’єднали. Дмитро залишився в Маріуполі, його доля поки невідома. Людмила пронесла “Халабуду” через час та простір. Тепер вона у Черкасах.
Ольга Бродська, спеціально для Реальної газети
Перший хаб у Маріуполі
“Я народилась у Маріуполі та жила там до 25 лютого 2022 року, — розповідає Людмила. — Освіту здобула теж там: стала філологинею.
18 років Людмила пропрацювала у рідному місті викладачкою німецької та новогрецької мов. Та після другого декрету зрозуміла: хоче спробувати щось нове. Зацікавилась громадською діяльністю та приєдналась до новоствореної тоді благодійної організації “Карітас Маріуполь”. Була кейс-менеджеркою, менеджеркою з організації заходів, менеджеркою по роботі з волонтерами, фандрейзеркою.
У 2015 році чоловік Людмили Дмитро Чичера засновує громадську організацію “Східна Брама”. Вона приєднується. Через рік подружжя починає новий етап — створення вільного простору “Халабуда”:
“У 2016 пішла хвиля популярності антикафе та хабів. Ми стали першими, хто відкрив таке місце у Маріуполі. Це було дуже складно. Але мій чоловік завжди впевнений у своїх силах: всі навколо можуть говорити: “це не піде”. Він не слухатиме та робитиме своє. Плюс це був час, коли маріупольцям набридла стигматизація сходу: ми не тільки з індустрією пов’язані. Ми маємо також творчий та освітній потенціал”.
Читайте також: Тіла чоловіка так і не бачила: маріупольчанка про те, як росіяни штурмували місто
Курси, арттерапія, зустріч з Адою Роговцевою
Відкривалась “Халабуда” без підтримки донорів. Меблі — будівельні палети, оренда коштом Людмили та Дмитра. Розташовувався вільний простір на вулиці Нільсена, у центрі міста.
Велика зала, яка могла вмістити до 200 людей, та додаткові приміщення. Крім курсів та заходів, можна було просто прийти з ноутбуком попрацювати: частина простору функціонувала як коворкінг:
“Мій чоловік створив там маріупольську школу фотографії. Це було платно, але Дмитро надавав можливість безкоштовного навчання для ВПО. Далі ми відкрили розмовний клуб англійської, проводили різноманітні заходи. У нас можна було вивчати німецьку та японську мови, покращувати свій психічний стан завдяки арттерапії та психологічним тренінгам”, — каже Людмила.
У “Халабуді” проходили презентації книжок, зустрічі з діячами культури. Наприклад, з Адою Роговцевою. Пізніше відкрилась ще й бізнес-школа, лідерські проєкти, IT-академія. На величезній стіні при вході був написаний розклад на тиждень.
Читайте також: Вибухи, авіакатастрофи та міфи “руської весни”: розмова з Андрієм Зайцевим про історію та ідентичність Луганщини
Паніки не було. Знали, що робити
У день початку великої війни в “Халабуді” зібрався волонтерський актив: Людмила, Дмитро та їхні однодумці. Туди закупили воду, продукти, теплі речі, медикаменти, генератори та готувались допомагати маріупольцям:
“Паніки у нас не було. Ми знали, що робили. Не збирались виїжджати. Проте уже наступного дня ми отримали протоколи від “Карітас Маріуполь”: вивезти дітей, документацію, все важливе, що можна було врятувати”, — згадує Людмила.
Їхати мали у найближче безпечне місто — Запоріжжя. Людмила була впевнена, що скоро повернеться, адже Діма лишився у Маріуполі. Однак дістатися до міста вона не змогла, дороги майже одразу перекрили.
“Останній раз мій Діма вийшов на зв’язок 16 березня 2022 року. Він хвилювався за тих, кому вдалось виїхати, питав, як доїхали до Запоріжжя, чи все добре. Сказав, що він залишається в місті. Тоді вже починались вуличні бої. Наступного дня він вийшов з “Халабуди” та зник безвісти”, — каже Людмила Чичера
Читайте також: Ми більше не можемо прийти туди: як працює вчителька зі зруйнованої школи у Мирнограді
Нове життя “Халабуди” у Черкасах
Однак “Халабуда” не зникла, вона відродилась спочатку у Запоріжжі, а потім у Черкасах.
“З жовтня 2022 року ми в Черкасах. Маємо приміщення. Тут у нас є майстерня з ремонту дронів, основною ж діяльністю стала психологічна підтримка. Разом з Українським Жіночим Фондом реалізуємо уже другий проєкт психосоціальної допомоги партнеркам військових. Також навчали цивільних нетравматичній комунікації з ветеранами та військовими”, — розповідає Людмила.
Маріупольці не забули про “Халабуду”, Людмила отримує багато листів з рідного міста. Люди пишуть багато спогадів. Надсилають щось пов’язане з “Халабудою” або з Дмитром:
“У мене майже нема його фотографій. Добре, що є в інших… У Львові Дімині друзі організували його фотовиставку. Дивом фото збереглись в ноутбуці мами одного з них. На відкриття виставки приїхало багато маріупольців, що тепер живуть у різних місцях, аби просто побачитись. Також в Естонії була фотовиставка, присвячена Маріуполю: яким він був, яким є зараз. Дімина частина робіт там також була представлена. Світлини мирного квітучого міста”.
Читайте також: “Ми, переселенці, не знаємо, де наш дім. Це — невизначена втрата”: як допомагає людям психологиня з Маріуполя
