Ще кілька років тому Наталія Тарабаріна щодня прокидалася у Лисичанську, щоб вести бухгалтерію великого комунального підприємства і відповідати за 86 підлеглих. У вільний час вона тішила душу ліліями, навіть не здогадуючись, що колись обміняє кабінет на поле. Сьогодні в селі Лютенька на Полтавщині Наталія разом із родиною вирощує 30 сортів помідорів, збирає врожаї овочів, стабілізує сухоцвіти гліцерином і возить причіп по ярмарках Полтавщини, варить пекучі соуси й відкриває для себе зовсім нове життя.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
Втеча від війни: коли залишають дім
Життя Наталії Тарабаріної кардинально змінилося 24 лютого 2022 року. До цього вона мала стабільну кар’єру на комунальному підприємстві Лисичанська, де за 19 років виросла від контролерки до головної бухгалтерки, очолюючи відділ із десятками працівників.
“Ми — родина з Лисичанська. Народилися там і все життя прожили до 24 лютого 2022 року”, — з болем каже Наталія, згадуючи дім, який довелося залишити.
Коли почалася повномасштабна війна, чоловік Наталії, Андрій, добровольцем вирушив на фронт. Він воював спершу під Привіллям, Лисичанськом, Рубіжним і Білогорівкою, а згодом на Лиманському напрямку.
“Ми з дитиною виїхали на початку березня. Через те що росіяни стояли зовсім поруч, чоловік наполіг, щоб ми виїжджали. Я взяла дитину, сіли в машину і поїхали“, — пригадує Наталія.
Першим прихистком для Наталії та її сина став Дніпро. Дах над головою їм надали священники місцевої греко-католицької громади. Там вони прожили три місяці, волонтерили:
“До хабу привозили людей із Сіверськодонецька та навколишніх сіл. Це були переважно жінки з дітьми. Ми їх годували, прали одяг і відправляли потягами далі Україною, куди вони вирішували їхати. А мій чоловік у цей час воював”.
З Дніпра родина переїхала на Полтавщину — туди, де колись народилися батьки Наталії. Втім, навіть у Полтаві було небезпечно. Родина оселилася в селі Івонченці, поблизу військового аеродрому, і вже на третій день по ньому вдарила ракета.
“Ми, родина сестри, сусіди — усього 13 людей — жили в одному будинку. Коли прилетіла ракета, діти злякалися ще більше, і ми вирішили їхати далі”, — пригадує Наталія.
Так вони опинилися в Лютеньці — селі, звідки походила її родина, хоча вже нікого з близьких там не залишилося. Спочатку всі сподівалися, що повернення додому буде швидким.
“Жили в будинку, куди нас просто пустили. Думали, що ось-ось усе закінчиться. А потім чоловік сказав: «Наташо, шукай будинок і облаштовуйся, бо скоро це не скінчиться». Він бачив ситуацію зсередини”, — ділиться жінка.
Поступово сім’я почала облаштовуватися. Спершу їх прийняли у будинок із можливістю викупу, а згодом, після демобілізації чоловіка, вдалося оселитися в іншій хатині поруч із батьками.
Читайте також: Ми більше не можемо прийти туди: як працює вчителька зі зруйнованої школи у Мирнограді
Перші кроки до землеробства
До землеробства Наталія жодного стосунку не мала: у Лисичанську була лише невеличка ділянка з квітами та городом для власної родини.
Поки чоловік воював, Наталія пробувала вирощувати кріп, помідори й трохи перцю для власних потреб. Надлишки продавала, хоча саме продажі були для неї найважчими.
“Спочатку це було для чоловіка та його побратимів. Їжа на фронті прісна, а я варила соуси й відправляла хлопцям. А коли чоловік повернувся на реабілітацію, а згодом і додому, я вже більш-менш заспокоїлася, почали думати, чим займатися”, — пригадує жінка.
Паралельно вона здобувала знання — закінчила магістратуру з харчових технологій і навіть присвятила дипломну роботу темі “Соуси з гіркого перцю”. Вирішальним у подальшій справі став грант від “Карітас Україна” — Наталія й Андрій отримали 150 тисяч гривень і збудували теплицю.
До грантових коштів додали власні заощадження — ті, що відкладали на викуп будинку. Купували найнеобхідніше: граблі, вила, мотоблок. Технічно допомагав батько Наталії.
“У мого батька — золоті руки. Він до мотоблока зробив різні знаряддя, щоб ми могли обробляти землю самі, бо наймати трактор — це дуже дорого”, — розповідає вона.
Читайте також: “Ми, переселенці, не знаємо, де наш дім. Це — невизначена втрата”: як допомагає людям психологиня з Маріуполя
Тридцять сортів томатів і небезпечні експерименти
Сьогодні подружжя обробляє гектар землі — удесятеро більше, ніж мали в Лисичанську.
“Раніше було дев’ять соток разом із подвір’ям, а тепер — цілий гектар”, — порівнює Наталія.
У господарстві знайшли прихисток і тварини: чотири собаки та чотири коти, підібрані в селі.
“Одну собаку чоловік привіз із фронту — маленьке цуценя-дівчинку. У собаки щойно народилися щенята: усі хлопчики й лише одна дівчинка. Її ніхто не хотів брати, тож чоловік забрав її. Тут, у селі, ми підібрали ще двох, а з Лисичанська з нами приїхала наша такса Нора. Вона вже старенька, їй п’ятнадцять років. Пережила два наші переїзди: і в 2014-му, коли ми виїжджали під час окупації, і тепер, коли три роки не можемо повернутися додому”, — пояснює Наталія.
А паралельно розросталося й господарство — від невеличкого городу до великої ділянки з десятками сортів овочів і квітів. Найбільше Наталія пишається своїми помідорами:
“З тридцяти три сорти я називаю технічними — їх зручно консервувати. Решта ексклюзивні: жовті, смугасті, зелені зовні у стиглому стані, рожеві, фіолетові, чорні. Дуже багато сортів”.
Особливою гордістю Наталії став італійський перець “Палермо”. Цей сорт вона вирішила вирощувати на Полтавщині першою й посадила одразу тисячу кущів.
Однак весняна посадка ледь не зірвалася: затяжні заморозки стали справжнім випробуванням. Без теплиці всі сіянці довелося вирощувати просто в маленькій кухні, а ночі перетворилися на виснажливе чергування біля розсади. Розсаду рятували у парнику, який Наталія разом із батьком змайструвала ще тоді, коли чоловік був на фронті.
“Парник зробили 3 на 10 метрів. Обігрівали електричними обігрівачами, але на випадок відключення світла купили газовий балон і маленьку пічку, щоб утримувати хоча б 5 градусів тепла”, — пояснює вона.
Окрім овочів Наталія вирощує ще й сухоцвіти — близько п’ятдесяти різних видів. Це її окрема гордість і водночас величезна праця: стабілізація гліцерином, відбілювання перекисом водню, фарбування. Іноді експерименти обертаються непередбачуваними ситуаціями. Одного разу ледь не сталася пожежа.
“Я була на городі, син прибігає: «Мамо, йди сюди». А в мене димиться — загорілися сухоцвіти разом із перекисом водню. А його ж не можна гасити ні водою, нічим, бо буде вибух”, — згадує Наталія.
Згодом вона знайшла пояснення цьому випадку: перекис водню вступив у реакцію з металом, бо спеціальних місткостей бракувало, і довелося користуватися старими металевими каструлями.
Окреме питання — знайти простір для всього, що хочеться вирости.
“Все тулили так, що я як та чапля переміщаюся на тому городі. Ти ж його все маленьким саджаєш, а коли воно все виростає, стає здоровим. Саджаю ті квіти, які потребують мінімального догляду, але дають найбільше задоволення. Наприклад, хризантеми можуть цвісти цілий рік, тільки створи їм умови”, — сміється Наталія.
Фізичне навантаження на господарстві величезне, особливо з огляду на стан чоловіка.
“Усе це, звісно, важко робити удвох. Спимо дуже мало, по чотири години”, — каже Наталія.
Також родина виготовляє низку різних смаколиків: “Робимо соуси і варення з перчиком, воно виходить, як сухофрукти, яблука, малину до готовності, щоб фрукти ставали прозорими. Гіркий перець ми вирощуємо спеціально різних кольорів, щоб було не лише смачно, а й естетично”.
Читайте також: Мама навчила робити практичні речі: як Людмила з Маріуполя відкрила виробництво шкіряних гаманців на Прикарпатті
Господарство як терапія та заробіток
Сільське господарство для Наталії стало не лише способом заробітку, а й терапією, яка допомагала пережити розлуку з чоловіком і втрату дому.
“Я з чоловіком жартую, що я не бізнесмен, а самозайнята людина — сама собі придумала роботу, щоб бути зайнятою. Коли він був на фронті, це рятувало мене від того, щоб не зійти з розуму“, — каже вона.
Для Андрія ж робота на землі стала своєрідною реабілітацією після війни.
“Лікар сказав, що його потрібно постійно чимось займати, щоб він виходив із того стану. Ви навіть не уявляєте, наскільки він тепер зайнятий”, — сміється Наталія.
Живуть вони з видом на ліс далеко від міст, тому продажі ведуть переважно онлайн — через Facebook та поштові служби.
“До найближчого містечка тридцять кілометрів, а до Полтави — сто двадцять. Тож без інтернету ніяк. Продаємо по всій Україні, і все добре доїжджає навіть у віддалені регіони”, — пояснює жінка.
Особливий попит має коктейльний томат власної селекції.
“Він дуже солодкий і щільний, у ньому мало рідини, з нього виходить чудовий сік і добре переносить доставку”, — хвалиться Наталія.
Для участі у ярмарках подружжя придбало причіп. Чоловік через травми не водить, тож керувати довелося навчитися Наталії.
Туга за втраченим домом
Родина Тарабаріних активно волонтерили ще з 2014 року, після деокупації Лисичанська. Вони збирали теплий одяг для військових, матраци, ковдри для облаштування бліндажів, фінансово підтримували армію.
“Наша дитина відвідувала українські патріотичні табори «Ніхто крім нас». Брали участь у всіх патріотичних заходах. У нас завжди святкувалися всі свята за українським стилем і сусідам всім подобалося, і кумам. Українські пісні завжди лунали. Батьки в мене спілкувалися все життя українською мовою”, — згадує лисичанка.
Але з кумами, з якими дружили з дитинства, Наталія більше не бачиться й не говорить. Війна змусила побачити людей під іншим кутом.
“Ще з 2014 року ми все гостро переживали, але намагалися бути доброзичливими — так нас виховували. Та після 2022-го все скінчилося. Її чоловік пішов воювати на протилежний бік, проти мого чоловіка”, — зізнається жінка.
Розчаруванням стало й ставлення місцевих на новому місці:
“Там ми були бандерівцями, а тут я навіть не знаю, хто ми такі. Якісь чужі, хоч і коріння по батьках звідси”, — каже Наталія.
Водночас найбільше її ранять спогади про рідний Лисичанськ.
“Ой тужу, цілими днями тужу. Якось прочитала пост про історію Лисичанська й заплакала так, що чоловік подумав, ніби хтось помер. Побачила рідні будівлі — і мене накрила така журба, що неможливо стриматися. Будинок наш зовсім не переглядаю. Якщо в Google Фото вискочать спогади, то дня вже не буде”, — додає вона.
Порятунком від туги стало господарство. Земля для Наталії — це і робота, і терапія, де можна виплакати біль.
“Коли волонтери питають, чому я так багато вирощую, відповідаю: «Бо слізьми умиваюся». Заховаюся в теплиці, рву бур’яни й плачу”, — зізнається жінка.
Плани на майбутнє
Жінка мріє написати книгу про вирощування сухоцвітів, розширювати асортимент і пробувати нові сорти.
Наталія повертається думками до свого минулого й порівнює два життя — бухгалтерки й фермерки.
“Як каже мій чоловік, бухгалтерія приносила мені гроші. Я добре заробляла, займалася публічними закупівлями, у цій сфері теж була спеціалістом. А зараз це заняття для душі”, — каже вона.
Читайте також: У пам’яті ковила та абрикоси: як дівчина з Луганська знайшла свою українську ідентичність у Берліні
