9 березня 2022 року під час авіаудару Росії по пологовому будинку Маріуполя Вікторія втратила ще ненародженого сина Віктора. Російська авіабомба також забрала життя новонародженого хлопчика Мирона та його матері Ірини Калініної. 10 березня чоловік Вікторії, Володимир, разом із другом йшов до неї у пологовий. Він нічого не знав про авіаудар. Натомість сам потрапив під обстріл. Втратив друга, а сам залишився без ноги.
Вікторія Шишкіна розповіла Реальній газеті, як дивом вижила 9 березня, як вперше і востаннє побачила свого сина і як за півтора місяця після трагедії знайшла свого чоловіка, якому ампутували ногу, в лікарні окупованого Донецьку.
Олександра Кондратенко, спеціально для Реальної газети
«Це був хлопчик. Мені потім сказали, що вага була 3700, зріст 55 сантиметрів. Першу вагітність я втратила 2019-го. Був викидень на 21-му тижні. А цю доносила і ось-ось мала народжувати».
Вікторія розповідає про свого вбитого синочка в минулому часі. А тоді, 9-го березня 2022-го, в Маріуполі, вона мала народити здорового хлопчика. І сьогодні б щаслива родина святкувала б його третій день народження:
«Усю вагітність зберігався ризик передчасних пологів. Я майже всі дев’ять місяців лежала, робила все, щоб зберегти дитину. Мені потрібно було протриматися до 36-го тижня. І все йшло добре. Незабаром мав народитися син».
Напередодні трагедії
24 лютого 2022 року. Вікторія – на зберіганні в Перинатальному центрі Маріуполя, в Кальміуському районі. Поблизу – блокпост. Неподалік – металургійний комбінат імені Ілліча.
О четвертій ранку лунають перші вибухи. Дівчина телефонує близьким і читає новини.
Спочатку Вікторія сподівається: загострення – ненадовго і ось-ось має закінчитися. Як це було у 2014-му.
Тим часом постріли посилюються і стають все ближче. 27 лютого в Перинатальному центрі зникає світло. Починається евакуація породіль.
Вікторію і ще декількох дівчат відправляють до пологового № 3: «Я ще подумала, як добре, що нас везуть до центру. Здавалося, там буде безпечніше».
Але вже за кілька днів Центральний район – в епіцентрі бойових дій. Вибухи – цілодобово. Світло, газ, звʼязок – зникають. Породіллі постійно спускаються до підвалу.
8 березня. Напередодні трагедії, до Вікторії приходить чоловік. Він вітає її зі святом і приносить продукти:
«Ми з ним поговорили. Я сказала, краще, аби він поки не приходив. Сильно стріляли. Було дуже гучно і дуже страшно. Запропонувала чоловіку прийти в п’ятницю 11 числа. Я тоді вже мала народити. Я боялася за нього, бо він йшов через усе місто».
«Убийте мене! Я не хочу жити!»
9 березня. Палата Вікторії на другому поверсі. Її ліжко – біля вікна. А за вікном – дивна тиша: пологовий за хвилини до авіаудару:
«Коли все сталося, у вухах був такий дзвін. Мене оглушило і все було, як у тумані. Я дуже переживала за свої очі, тому що засинала в окулярах. На лобі залишився шрам від уламків.
Все навколо пливло. Була глухота, дзвін. Вікна, рами – вщент розбиті. Штукатурка. Все це було на мені. Я лежала, притиснута ліжками.
Спочатку знепритомніла. Коли прокинулася, я була в тій самій палаті. Навколо – нікого. Я не розуміла, де всі, бо була ціла палата дівчат. Перелякалася, чи не залишилася я одна під завалами?
Наді мною – небо. Все тіло – в уламках. Я втрачала кров і боялася повторного авіанальоту. Памʼятаю, як кричала про допомогу.
Прибіг медичний персонал, рятувальники, військові. Вони пробиралися до всіх, хто був поранений, під завалами. До мене неможливо було дістатися.
Поліцейські дивом витягли мене на простирадлі. Потім на ношах понесли вниз. Вже в швидкій я вдруге знепритомніла.
Єдине, що пам’ятаю, був сніг і дуже холодно, а я була тільки в тому халаті, в якому лежала. І він увесь був закривавлений. І нога була пошкоджена, вся в крові. І рука – також у крові.
Але найважче поранення – у живіт. Я дуже переживала, як моя дитина.
Я тоді не розуміла, наскільки сильно поранена. Все тіло – посічено. І я вся – в крові».
Дівчата в палаті, які зі мною були…
Ірина Калініна. Надійшла до пологового 8-го березня, а 10-го їй мали робити кесареве.
У палаті вона лежала ось на цьому ліжку. Після удару їй відірвало ногу: «Убийте мене! Я не хочу жити!». Вона так кричала, жах! Її першу винесли з палати».
Ірину відвезли до обласної лікарні. Там зробили екстрений кесарів розтин.
Маленький Мирон був мертвий. Від отриманих поранень 32-річна Ірина Калініна також померла. Мати з сином поховали в одній могилі.
Ось як згадує ті події начальник патрульної поліції Маріуполя Михайло «Кот» Вершинін:
«Стався авіаудар. Ми почули вибухи. Потім по рації пройшла інформація, що вдарили по пологовому. Я одразу відправив туди 2 екіпажі, які патрулювали місто. Потім сам пригнув у машину.
Коли приїхали, довго не могли зрозуміти, як туди заїхати, бо все було в уламках. Я зателефонував першому заступнику міського голови Михайлу Когуту, сказав: «Давайте автобус». На що отримав відповідь: «Автобус є, нема кому їхати». Але автобус пригнали і просто там залишили. І потім вже витягували людей.
Нам сказали, що усіх постраждалих треба переносити в корпус, недалеко від цієї лікарні. Незабаром ми вийшли на звʼязок із представниками протестантської церкви. Попросили місце для розміщення породіль. Вони надали своє приміщення і генератор. Також частину жінок відвезли до пологового на Лівий берег.
Наступного дня була нарада в «Міськводоканалі». Думали, куди дівати жінок із розбитого пологового. Була пропозиція розмістити їх у «Нептуні», у приміщеннях під басейном. Там була вода і було тепло. Але хтось сказав: «Якщо буде удар, вони там просто потонуть». Цікаво, що частину породіль туди все ж таки перевели. А 16-го по басейну був авіаудар».
У матці — дірка. Новонароджений Вітя мертвий
Після авіаудару Вікторію Шишкіну і ще трьох породіль відвезли до Лівобережного пологового. Поки їхали, (а їхали в обʼїзд, адже міст на лівий берег був підірваний) швидку — обстрілювали, а Віка — трималася за живіт і розмовляла зі своїм малюком. За кілька годин стане зрозуміло, що вона розмовляла зі вже вбитим сином:
«Дорогою мене зашивали, діставали уламки. Як сказали потім: «Ледве довезли», бо я втратила багато крові. Тиск був 60 на 40.
У Лівобережному пологовому мене рятували в підвалі, в імпровізованій операційній. Операцію робили акушерка, лікарка-анестезіолог і гінеколог.
У животі та матці була дірка. Наче російський військовий цілився саме туди. Пропалило, роз’їло порохом чи чимось таким. Матку ледве врятували, адже була велика крововтрата.
Після операції мене поклали на ліжко, укрили. Коли я відійшла від наркозу, сказали, що був хлопчик. Важив 3700. І запитали: «Ти хотіла б на нього подивитися?».
Я розуміла, якщо не побачу сина, шкодуватиму все життя. Якщо побачу, то втрачу розум, але буду знати, як виглядала моя дитина. Тоді його принесли. Я доторкнулася до ручки. Син був дуже схожий на чоловіка.
Я не змогла довго дивитися. Почалася істерика. Мене заспокоювали. Вкололи знеболювальне.
Я втратила багато крові. Тиск був низький. Лікарі переживали, аби я дожила до ранку.
Страшно було від того, що я в цьому підвалі без рідних. Де мій чоловік і як він це сприйме? Чи зрозуміє, де я? Бо не було жодної комунікації.
Пригнічувала обстановка. Такі думки лізли в голову: «А як засипле?».
У підвалі чули, як свистить вітер. Ми тряслися від холоду. Стіни – від вибухів. Сиділи в коридорах, а з усіх боків «бум, бум».
Спали в одязі, під купою ковдр. Всіма накривалися, а все одно трусило. Я думала, що звідти не вийдемо.
У підвалі я була до 15-го квітня. Не знаю, чи вижила б, якби не медичні працівники? Вони організували і ліки, і їжу».
Олена Шилова, педіатр-неонатолог Лівобережного пологового:
«9 березня після авіаудару по третьому пологовому будинку нам привезли чотирьох жінок із термінами пологів. Дві з них були в тяжкому стані з пораненнями, дві були в шоковому стані. Вікторія Шишкіна, на жаль, дитину втратила.
З цього часу ми були фактично відрізані від міста. Ніякої допомоги нам не було. Ми були не лише без світла, води, ще й без хліба. Решта продуктів, правда, була, але обстановка, звичайно, погрішувалася з кожним днем».
А чоловік Вікторії, Володимир, 10 березня, поки йшов до дружини в розбитий пологовий (про трагедію він нічого не знав), потрапив під авіаудар та ледь не загинув. Згодом йому ампутували ногу. Подружжя зустрілося тільки через півтора місяця в Донецьку.
«Коли побачила Вову, злякалася, що він такий худий. Ми обидва розплакалися. Ми дуже сумували один без одного. Ми звикли постійно бути разом, підтримувати один одного. Бути на відстані тяжко для нас.
Я тоді сказала, найголовніше — що він вижив і ми разом. І разом ми все подолаємо.
Виявляється, він дуже боявся, що я його кину, бо кому потрібний інвалід? І він не розумів, як далі жити без мене».
А далі був складний шлях виїзду з окупованого Донецьку, через Росію, до Німеччини. Тривале лікування. І поступове повернення до життя.
До життя після пекла Маріуполя і втрати довгоочікуваного ненародженого сина, вбитого російським льотчиком внаслідок авіаудару 9-го березня 2022 року.
