У ніч з 28 на 29 липня 2022 року на території колишньої колонії в тимчасово окупованій Оленівці Донецької області пролунали вибухи. Проти українських військовополонених, які захищали Маріуполь і у травні 2022 року за наказом Верховного Головнокомандувача вийшли у полон, росіяни застосували термобаричну зброю. Загинули щонайменше 53 зі 193 бійців полку «Азов». Серед них був і 26-річний Олексій Кісілішин, відомий в Україні зоозахисник, який долучився до «Азову» ще у 2014 році.
Про виживання в окупованому Маріуполі та про останню розмову із сином мати Ганна Кісілішина розповіла Реальній газеті.
Підготувала Наталя Дєдова, спеціально для Реальної газети
— Пані Ганно, як розпочалося для Вас і Олексія 24 лютого 2022?
— За 10 днів до вторгнення Олексій повернувся до Маріуполя. Він жив у Києві. Ми прокинулися від дуже гучного вибуху. І стало зрозуміло, що почалося вторгнення. Льоша вийшов зі своєї кімнати і каже: “Все, я йду за зброєю”.
Я розуміла, що жодні мої прохання не допоможуть. У нього була конкретна позиція і шлях, з якого він не міг звернути. Я тільки одне запитала: Льоша, не в «Азов»? “Звісно, мамо, в «Азов», — сказав він.
Він зібрався і, як тільки запрацював транспорт, поїхав.
Весь Маріуполь думав, що декілька днів і все закінчиться. Я і мій брат з родиною перебували у будинку нашої мами. Чомусь ми вважали, що він нас захистить, до того ж там був підвал. Ми чекали, коли буде «зелений коридор», але його так і не було.
— Як і коли ви змогли виїхати з міста?
— Повз наш двір почали проїжджати автівки з написами «Діти», «Люди». Одного разу прийшли сусіди і сказали, якщо ми сьогодні не поїдемо, то ми не поїдемо ніколи. І ми колоною виїхали.
Коли їхали, міни вибухали фактично під колесами, але ми проскочили. Коли виїжджали з Маріуполя, в мене була одна думка, що я на блокпості запитаю хлопців, чи не бачили вони Олексія Кісілішина. Коли ми рухалися містом, нам назустріч їхали наші військові. А ось коли під’їхали до виїзду з Маріуполя, я побачила на блокпостах російські прапори-ганчірки, і зрозуміла, що це вже не наші стоять на околицях.
Ці потвори-росіяни закинули нам в автівку декілька пачок мівіни, води, яблук і сказали: “Теперь у вас все будет хорошо!”
Тут мене просто “розірвало”. У мене жодного разу не було сліз та істерик, а тут мені захотілося вистрибнути і видрати їм очі.
Мене стримувало тільки те, що в машині були двоє моїх маленьких племінників. Коли ми доїхали до Бердянська, я відчувала себе зрадницею, бо я поїхала, а мій син залишився у Маріуполі, і я не знала, що з ним.
— Коли востаннє ви бачилися з Олексієм?
— Десь через 5 днів після вторгнення він зателефонував і сказав, що приїде за речами. Це був останній раз, коли ми бачилися. Спілкувалися декілька разів, коли на Азовсталі пробився зв’язок.
Олексій казав, що в полон не піде. Я казала, що найголовніше — життя зберегти, але він не погоджувався.
І коли був наказ про припинення оборони міста, я думала, що він його не виконає і не вийде. Але вийшов і потрапив у полон.
Коли перебував в Оленівці, то телефонував раз на 10 днів своїй дівчині. Розмова тривала усього 40-50 секунд. Він запевняв, що у нього все гаразд, і що він чекає обімну.
У них була надія, що їх повернуть додому. Олексій був у списках на повернення.
— Як ви дізналися про воєнний злочин в Оленівці?
— Із соцмереж. Я побачила Олексія у списках загиблих. Я не вірила, думала, що росіяни брешуть.
Остаточно інформацію про загибель Олексія підтвердив його батько, який також перебував у полоні і був звільнений у вересні 2022 року.
Тільки через пів року після трагедії зійшлося ДНК. У лютому 2023 ми змогли попрощатися з Олексієм у Києві. 
— Олексій був відомим зоозахисником і кіпером – доглядальником тварин, не лише в рідному Маріуполі, а й у всій Україні. Розкажіть про сина і його захоплення
— Коли сину було 10 років, він написав листа меру Маріуполя з проханням відкрити у місті притулок для собак та котів.Власне з цього і почалася його зоозахисна діяльність.
Він по життю робив те, що хотів. Олексій для мене не просто син – він мені як вчитель. Дивлячись на його шлях, я розумію, що треба робити те, що тобі до душі.
Все своє життя він допомагав тваринам. Навіть на «Азовсталі» залишилися світлини, де Олексій з котом. У своєму щоденнику він писав, що намагався рятувати котів і собак, але ніхто не виживав, всі гинули. Дуже хвилювався через те, що не може врятувати життя тваринам.
Скрін щоденника Олексія, який він вів в бункері «Азовсталі», весна 2022.
До вторгнення Олексія часто запрошували на маріупольське телебачення, де він спростовував міфи про змій, павуків. Вдома у нас біли рибки, коти, собаки.
У підлітковому віці Олексій побував на виставці екзотичних тварин, і захопився ними. У нас була велика колекція павуків-птахоїдів, мадагаскарські таргани, сколопендри, ігуана.
Потім Олексій заснував у Маріуполі свій притулок для хижих і свійських тварин. Йому з Києва привезли дуже слабких лисиць, я думала, вони не виживуть, але Олексій їх витягнув.
Син був дуже позитивний, завжди усміхався, шуткував. Був дуже приязним, любив природу.
Це велике щастя — бути мамою такої людини!
Посмертно солдат Олексій Кісілішин, позивний Лев, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
З моменту трагедії в колонії в окупованій Оленівці минуло два роки.
У січні 2023-го місію щодо розслідування фактів убивства бійців «Азову» ООН розформувало. Головні причини – немає доступу до місця злочину та гарантій безпеки. Наразі родичі загиблих та поранених обʼєдналися, аби разом добиватися поновлення розслідування та повернення всіх, хто досі в полоні.
Фото з сімейного архіву Ганни Кісілішиної, Олега Шпагіна та Наталії Дєдової.
