У ніч на 29 липня 2022 року один із бараків виправної колонії в селищі Оленівка на Донеччині був знищений, у ту ніч загинуло щонайменше 53 українських військовополонених, які перебували там. Серед них були та полонені з батальйону “Азов”. Що сталося в ту жахливу ніч, дізнавалися журналісти Реальної газети.
Арсен Дмитрик — командир 1 батальйону бригади “Азов”, одним із перших взяв зброю до рук на початку повномасштабного вторгнення й доєднався до оборони Маріуполя яка тривала 86 днів, 82 з яких у повному оточенні. Після важких боїв українське командування віддало наказ скласти зброю щоби зберегти життя тих хто до останнього чинив опір, 16 травня 2022 року розпочалась евакуація українських захисників із заблокованого російськими загарбниками заводу «Азовсталь».
Як ви сприйняли цей наказ?
Я вийшов одним з останніх з заводу. Ми сприйняли цей наказ, так би мовити, добре, нас найбільше на це підштовхнули наші поранені хлопці. Бо в “Азові”, ми дуже сильно цінуємо наш особовий склад. А поранених, на жаль, було дуже багато. Плюс ці останні дні по нас інтенсивно відпрацьовувала авіація. Будемо відвертими, медикаментів нам також не вистачало й деякі люди вже почали гнити. Люди — це один із чинників, який нас, так би мовити, наштовхнув на це. До цього ж були умови поставлені росіянам, що в першу чергу вони повинні обміняти наших хворих та поранених, але вони як ми бачимо й досі не дотримуються цього. Ми виходили до росіян, так би мовити, з піднятою головою, до цього ж ми виходили зі зброєю. Зброю в нас ніхто не забирав, зброю ми здавали в вантажівку за заводом вже. Ми не соромилися, адже противник на завод так і не зайшов і при тому враховуючи колосальність у перевазі сили противника 1 до 10, деколи 1 до 15.
Що відбувалось в Оленівці, у яких умовах ви жили?
Ми харчувалися в такому порядку, що наш сніданок міг бути о 6-й вечора, обід міг бути о 12-й ночі, а вечеря могла бути о 5-й ранку. Ми могли стояти по 2-3 години на дворі, чекати своєї черги. Зрозуміло, що були постійні крики в наш бік щодо політики й всього подібного. Перевірки, обшуки, рахували увечері та зранку. Але якщо чесно, чогось критичного такого не було, відверто вам говорю.
Розкажіть про ту ніч коли стався вибух, що тоді відбувалось?
Коли був перший вибух, я проснувся. Пам’ятаю що бачив заграву у небі, перевірив чи все добре, чи всі на місці, чи шибки не повибивали та ліг далі спати. А от вже наступний раз я прокинувся від того, що все тіло пече, бо в мене були численні осколкові поранення всього тіла, а на деяких місцях навіть опіки були. Було дуже спекотно, скрізь крики, всюди стогін, дуже багато вогню. Ми почали витягувати наших хлопців, які були важко поранені або взагалі були без свідомості. Буду відвертим, якби не наші хлопці, жертв було б набагато більше, більшість тіл би просто могла згоріти. Хлопці, які мали менші поранення, витягували тих, які не могли взагалі ходити. Після них почали витягувати вже двохсотих. Барак почав горіти сильніше і тоді було прийнято рішення покинути цю територію, але ворота були закриті, нам їх ніхто не відкрив. Ми їх виломили й всі почали виходити. Вогонь продовжував збільшуватися, стеля падала, все гаряче, але ми продовжували просуватися в бік виходу. Охорона стріляла у повітря і кричала, не підлазьте до нас, не підходьте і тому було прийнято рішення всім зосередитися на цій асфальтній стометрівці.Також можна подивитися в інтернеті фотографії, де всі бачили багато перев’язувальних матеріалів з кров’ю і все інше. Вон там ми всі вже лежали до останнього моменту, коли нас почали вивозити. На жаль, там загинуло також декілька хлопців. Вони загинули через те, що стекли кров’ю. Потім вони почали сортувати поранених на важких, середніх і легких для того, щоб визначити кого першочергово вивозити. Щоб ви розуміли, ми там на асфальті лежали десь близько п’яти годин. І нас тільки під ранок почали вивозити до Донецької лікарні. По дорозі в першому камазі декілька хлопців загинуло, так і не доїхало. Я їхав в другому камазі й в моєму всі вижили.
Що було в лікарні, як оцінюєте російську медицину?
Хочу відзначити місцевих медсестер. Вони, коли нас побачили, всі почали плакати, бо самі розумієте, біля 80-ти поранених хлопців, всі молоді, обгорілі, поранені в крові, худі. Біля 80-ти чоловіків у приймальне відділення на перший поверх запхали в один коридор. Ці жіночки нам допомагали, давали води, дехто навіть печеньку давав, допомогли нам без проблем. І так ми почали чекати свої черги на операцію. Комусь робили операції з зі знеболювальним, мені робили без знеболювального. У мене десь витягли 13 осколків із тіла таких глибоких. Саме з медикаментами в них справді біда. Йод розбавляють навіть. Коли я пробув в лікарні місяць, до мене прийшов телеканал “Раша тудей”, чи щось таке. Коротше прийшли русаки, сказали, що зараз їдеш на обмін, дали джинси, гольфик. Сказали, що треба щось файне сказати. Я їм сказав. Це інтерв’ю можна знайти.
А що сказали?
Стандартно, додому, дружина, діти, все інше.Ну, те що всі говорять. Потім нас всіх вивели, посадили в маршрутку жовту і провезли в Оленівку назад, їхали, їхали на обмін, але не доїхали.
Що тоді відбувалось в Оленівці після цього теракту?
А ось після теракту ставлення до військовослужбовців кардинально змінилося в гіршу сторону. Навіть могли нацькувати на тебе собаку. Були регулярні перевірки особистих речей, гігієна взагалі стала відсутня: все: і душ, і туалет і все інше. Харчування стало ще гірше. Солі не було взагалі, цукру тим більше. Якоїсь жирної їжі також не було. У нас була тільки каша і квашена капуста. Мені було дуже важко стояти, а сидіти тим більше. То вони таким тяжким хворим хоча б робили послаблення.
Як вас все ж таки обміняли?
У 20-х числах вересня знову прийшов старший, знову прийшов зі списками. Мене викликали першого. Я кажу, знову їдемо? Він стоїть, сміється. Потім ми поїхали покаталися, на Іл-76. І в Москві пробували, чи під Москвою. Згодом сіли в автобус на якому вивезли на кордон з Україною де відбувся обмін. Обмінювали нас пішим через кордон. Я за цей час втратив 30 кг. Пам’ятаю, сказав їм, світ круглий, рано чи пізно воно якось вернеться вам. В Україні я вже не один раз порушував питання щодо цього теракту. Чесно скажу: були моменти, коли я хотів закінчити службу, відпочити від того всього. Але цей вчинок в Оленівці: так підло завдати удар по хлопцях… Там тільки моїх 8 бійців загинуло, 6 з них з 2014-2015 року. Десятки бойових операцій, молоді офіцери всі. Вони пройшли “Азовсталь”, пройшли оборону Маріуполя, а їх просто так підло підірвали. Я їм це ще в полоні говорив. Якби не ви цього всього б не було.
А що вони вам відповідали?
Дехто очі опускав, дехто говорив, що є речі, які вони не вирішують. Вони бояться нас, вони бояться “азовців”, щоб ви розуміли, наприклад, в Оленівці нас не залучали до всяких робіт. Ми навіть мали свою охорону спеціальну, спецохорона в нас була, космонавтами їх називали. Це охорона, яка охороняє чорні колонії в Росії тобто спецрежими. Там такі хлопці фізично розвинуті.
Нині Арсен продовжує службу та виконує бойові завдання, дехто з його побратимів ще й досі проходить реабілітацію. Те, що відбулося в ту страшну ніч назавжди залишиться в їх пам’яті.
Від вибухів на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120, де утримували українських захисників, підтверджено 53 загиблих полонених, понад 130 було поранено, за даними росіян в бараці було 193 людини. Родини загиблих створили петицію до президента України щоби започаткувати на державному рівні дні скорботи та вшанування пам’яті захисників, страчених внаслідок теракту в колонії №120 смт Оленівка. В українській розвідці вважають, що російські окупанти не мали наміру обмінювати полонених в Оленівці та умисно стратили їх, щоб приховати тортури та умови утримання. Генштаб ЗСУ повідомляв, що підрив колонії в Оленівці вчинили найманці “ПВК “Вагнер” без узгодження з військовим керівництвом РФ.
