<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому

З початком повномасштабного вторгнення Росії мільйони українців були змушені покинути рідний дім, щоби врятуватися від війни. Багато людей вірили й навіть були переконані, що це тимчасово. Проте так триває майже два роки. Чого бояться переселенці, як прийняти остаточне рішення й чому дорога назад – це не тільки про радість, дізнавалися журналісти Реальної Газети.

Українці за кордоном та на Батьківщині

Тетяна Семенова — мешканка Бучі, професійний психолог, коуч та гіпнолог. Наразі перебуває за кордоном в США. До цього жінка провела майже місяць в окупації. У лютому 2022 році Бучанська громада одна з перших прийняла на себе навалу російських загарбників, місцеві жителі, які не встигли поїхати, опинилися в окупації яка тривала 28 днів. Історії мешканців міста, які змогли вижити розлетілися на увесь світ.

“Чи думала я, з моїм абсолютним оптимістичним світоглядом, що доведеться допомагати жінці обмивати померлого від інфаркту чоловіка і що через 3 дні він все ще лежатиме на балконі? Чи думала я, що стану “сталкером” і бігатиму через дорогу в інший комплекс зарядити телефон? Чи думала я, що побачу з вікна, як літній чоловік бігає дорогою, де йде колона танків “визволителів” і намагається своїм тілом перегородити їм шлях? Коли ми були в окупації, ми трималися один за одного, ми допомагали один одному, проте через декілька днів з’явився страх, із кожним днем ми все більше розуміли, що насправді відбувається”, — згадує Тетяна.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

11 березня 2022 року з’явився зелений коридор, яким жінка змогла скористатися, щоби виїхати на підконтрольну Україні територію. Евакуація тривала 15 годин, виїжджаючи з міста, Тетяна увесь час бачила у вікно автомобіля, на що перетворилося її місто після навали російської армії.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>“Коли ми їхали, я бачила на дорозі багато автомобілів на яких було написано “Діти”. Вони були перемотані білими ганчірками, проте всі були знищені та розстріляні. Авжеж бачила потрощені будинки та розкидані речі по всій вулиці. Це було жахливо. Мабуть, тоді увесь кошмар того, що відбувається, мене наздогнав, стало все зрозуміло”, — розповідає Тетяна.

Опинившись вже на підконтрольній території, жінка прийняла рішення виїхати за кордон. Новим домом на перший час стало містечко в Хорватії. Проте через пів року Тетяна знову вирішує змінити місце проживання та вирушає до США.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

“Перша моя панічна атака відбулася, коли я потрапила в торговий центр у Києві. Там грала музика, люди ходили по магазинах, там відбувалось звичайне життя. Я не розуміла цього. Нас увесь час обстрілювали, а тут люди продовжують жити звичайним, майже мирним життям. Згодом я вирішила поїхати до Хорватії. Людина швидко адаптується, проте коли я потрапила в Хорватію, адаптуватися було дуже важко і я навіть не можу зрозуміти чому. Кілька місяців я не могла прийти до тями й дуже погано себе почувала. А от коли вже потрапила в Каліфорнію мене наздогнав ПТСР. (Посттравматичний стресовий розлад — порушення психічного стану, що може розвинутися після травматичної події.) Але тут я змогла знайти себе, вступила в університет, знайшла багато нових знайомих і на сьогодні, поки в Україні триває війна я не можу уявити, я просто не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”, — поділилася Тетяна під час розмови.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

В Україні в Тетяни залишились рідні сини та квартира. До України повертатися наразі не планує, проте активно слідкує за новинами на батьківщині. 

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

“Кожен день — це новини й повідомлення про тривоги. Таке відчуття, що я досі там. Друзі діти, всі ці переживання — вони постійно мене повертають у той жах. Як тільки буде можливість поїхати до України, я це зроблю, а чи залишусь я там, я не знаю”, — розповідає Тетяна.

Катерина Павленко — начальниця відділу культури молоді та спорту Гостомельської селищної ради та корінна мешканка міста Гостомель Бучанського району. Вона також пережила окупацію й на власні очі спостерігала за тим як із кожним днем Російська армія знищує її рідне місто.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

“Цинічна історія в тому, що я пам’ятаю автомобіль російських військових, який був прикритий шубою, і на ньому був напис “Русский мех”. Ми були в підвалі до 9 березня включно, вони завжди приходили гучно вибиваючи двері та робили постійні обшуки. Єдиний зв’язок для нас зі світом було радіо яке ми слухали через навушники, так ми розуміли, що відбувається в Україні та світі. Хлопці які були з нами щоби покурити трохи висовувалися на виході з підвалу й це було на межі смерті, адже були постійні постріли та розриви снарядів. Нас прихистили люди у своєму підвалі. Там ми ховалися довгий час підтримуючи й допомагаючи один одному. Коли ми йшли на евакуацію, дорога була засипана вщент гільзами, будинки вздовж вулиці були розбиті. Проте ми все ж таки змогли евакуюватися. В нас є така дорога життя по вулиці Інститутській в напрямку Білої Церкви. Вже у Білій Церкві нас прихистили знайомі чоловіка, а вже потім ми опинилися в Таращеві, це тепер мій другий дім, адже нас там дуже тепло прийняли, ми провели там приблизно місяць”, — пригадує Катерина.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

У лютому 2022 року Гостомель був однією з перших цілей російських окупантів. Росіяни намагалися захопити аеропорт “Антонов”, висадивши там тисячний десант. За аеропорт і селище точилися важкі бої, але Гостомель все одно окупували. Другого квітня місто звільнили разом з іншою частиною Київської області. Відтак Катерина змогла знову потрапити в рідне місто та перевірити чи вцілів її рідний дім.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

“Перше повернення було 14 квітня, коли на один день дозволили заїхати в Громаду й ми побачили, що на нашу територію заїжджала якась важка техніка, бо було знесено паркан. Ми заїхали в наше військове містечко, в мене навіть є відео, у цей день ми попрощалися з нашим будинком, проплакали своє. Я вирішила, що як тільки дозволять приступити знову до виконання моїх обов’язків я повернуся до роботи. У цей же день я познайомилася з новим очільником громади, адже колишнього росіяни розстріляли. З цього моменту почалося повернення, почалось розмінування, тому багато днів я не могла потрапити в наш будинок. Кумедна ситуація, що коли я чекала співробітників ДСНС, я побачила сусіда який сказав: “чого ви стоїте, заходьте я вже там все перевірив, я вже вимкнув вам усі комунікації”, — розповідає Катерина.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>Прийняти нову реальність, та знову повернутися в місто, яке своїм видом нагадує про звірства, що чинили російські військові виявилося не так просто. Проте бажання повернутися до дому було набагато більше, відтак жінка одразу вирішила звернутися за допомогою до спеціалістів.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

“Під час війни я зрозуміла, що не поїду нікуди з України, я обожнюю свій Гостомель, як я кажу такий вредний, але такий рідний. Були пропозиції виїхати за кордон, але ми цього не зробили. Ми під час окупації адаптувалися, у нас ніхто тоді не плакав взагалі, адже ми були сконцентровані, щоб вижити, ми підтримували один одного. Коли вже згодом все закінчилося, і ми говорили про повернення вже назад. Всі рвалися до дому й хотіли бути корисними, була шалена жага щось робити, і саме вона допомагала відволіктися. Я на власному прикладі всім розповідала, що я зараз усміхнена, бо я над цим працювала, був період коли я не посміхалася взагалі, ми та інші це пропрацьовували спільно з психологом і систематично. Ми звикли, що ми всі сильні, проте після такого кожній людині потрібна допомога”, — каже Катерина

Олеся Луц — мешканка Києва, разом із родиною виїхала на початку повномасштабного вторгнення, наразі перебуває в Німеччині.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

“Декілька разів приїжджала до України, проте через постійні тривоги, обстріли я не можу повернутися сюди з дітьми. У мене двоє маленьких дітей і зараз безпечніше бути за кордоном. Я дуже хочу до дому, але на даному етапі розумію, що не тільки війна, а й економічна ситуація. З роботою й зайнятістю зараз не дуже. Нині економічна складова й безпека не дають змоги повернутися до рідного дому”, — розповідає Олеся.

Наталія Попова — мешканка міста Херсон — наразі перебуває у Гостомелі, де працює вчителькою в музичній школі.  Жінка провела в окупації 9 місяців, повернутися до дому мріє при першій же можливості.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

“Те, що я зараз зі своєю ріднею — це найголовніше. Навіть ці тривоги й подекуди ракетні атаки — це не зрівняється з тим, що було в окупації. Ми об’єдналися тоді з сусідами й намагалися взагалі не з’являтися в місті. Щоб почути новини, нам доводилося ходити до пам’ятника перемоги — є такий в нас височенький в Херсоні — й там ми могли спілкуватися з рідними, чути новини. Мій будинок наразі розбитий. Сьогодні там все більше росіяни обстрілюють місто. Проте, при першій же можливості, коли там стане безпечно, я хочу повернутися. Там батьківський будинок, там похована моя рідня. Молодь вона не дуже хоче повертатися, багато знайомих, а також багато чула історій про те, як молоді люди розповідають, що не хочуть туди, де треба наново все відбудовувати. Я людина вже старшого покоління, там було моє життя, і як там не було, я хочу до нього повернутися”, — розповідає Наталія.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

Чому люди бояться або навпаки хочуть повернутися до дому?

Немає правильного й неправильного рішення: повертатися до деокупованого міста чи поки що залишатися там, де вже встигла адаптуватися людина. Утім, є низка питань, які потребують відповідальності та вибору, каже психолог Тетяна Семенова.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

“У мене, наприклад є сестра. Як би я не намагалася її вивезти, і скільки разів я не викликала до неї волонтерів, вона не може відірватися від свого рідного дому. Ще один приклад, це моя подружка, яка була зі мною в Хорватії. Вона вирішила повернутися в Україну, вона мені подзвонила й сказала:”Ти розумієш, в Україні все пахне геройством, кожен хто залишається в Україні — герой”. Це теж відповідь на питання в якій-то мірі, комусь потрібно бути героєм. Це в психіці людини — є пристрасть до одного місця. Комусь легше залишитися як би погано не було, а хтось адаптується. У кожної людина своя психіка й рівень відповідальності”, — розповідає Тетяна.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

Якщо вам довелося пережити окупацію, або ви довгий час знаходилися в прифронтовому місті недалеко від зони бойових дій, треба обов’язково перевірити своє ментальне здоров’я. Якщо ж ви спостерігаєте погіршення психоемоційного, фізіологічного, фізичного стану протягом тривалішого часу, варто звернутися по допомогу до лікаря. Насторожити мають:

  • постійне напруження, нервовість, агресивність, зміна настрою;
  • прискорене серцебиття, порушення дихання, сну, апетиту, пам’яті;
  • негативні думки, відсутність позитивного мислення, уникання соціуму.

За таких симптомів варто звернутися до фахівців: психіатра, невропатолога, ендокринолога, психотерапевта, психолога.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

Поради психолога, як адаптуватися на новому місті

“Пропрацьовувати це потрібно вже зараз щоби не було потім гірше, бо ефект буде пролонгований. Й коли це все закінчиться, людині доведеться знову адаптуватися до нового стану. Без психолога дуже важко не пропрацювавши травму, бо ця людина, яка вийшла з зони бойових дій вона в травмі. І вона буде цю жертву, цю травму проживати раз за разом. Коли ти сидиш в окупації, це один стан, а коли ти виходиш звідти це вже абсолютно інший стан, інше сприйняття світу. Ось цей момент треба не пропустити. Зараз дуже багато методів допомагає швидко адаптуватися й пережити цей момент. Звукотерапії, медитації, дуже класно працює допомога іншим, бо в людини вмикається ось цей знайомий психічний стан. Коли ми допомагаємо іншим, хочеш не хочеш, тобі стає легше. Адже тоді в окупації всі допомагали один одному”, — розповідає психолог Тетяна Семенова.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

Як привести до ладу свій стан? 

  1. заземлитися — відчути стопами землю, сісти рівно, дихати глибоко — вдих животом, грудями; видих — животом, грудями;
  2. співайте або гримаснічайте — це допомагає зняти сум та напругу;
  3. готуйте улюблені страви;
  4. створіть острівки радості у приміщенні, в якому живете. Навіть, якщо це буде ваза з квітами і дрібничка, яка викликає радість;
  5. плануйте — хоча б на тиждень;
  6. малюйте свої емоції — страх, гнів, печаль, тривогу;
  7. шукайте красу і помічайте її навколо;
  8. радійте — навіть, якщо це буде пташиний спів за вікном чи посмішка незнайомої людини.

“Дуже раджу часто своїм клієнтам, форма роботи називається погані листи, я такий поганий лист писала Путіну. Ти пишеш, з усіма емоціями й претензіями, що тебе бентежать, а потім це спалюєш. Це допомагає розрядитися, це допомагає зібрати до купи свої емоції”, — каже психолог Тетяна Семенова.

Коли місто чи селище нарешті деокуповане, то жителі поспішають якомога скоріше повернутися додому. Та слід пам’ятати, що це може бути небезпечно.

<strong>“Я не впевнена що моя психіка знову витримає сирени та ракетні обстріли”. Чого бояться українці, повертаючись до дому</strong>

Вже є безліч прикладів, коли ворог мінував житлові будинки, цивільні автомобілі та навіть тіла загиблих. Тож обережність має бути передусім.

ДСНС наполегливо рекомендує дочекатися дозволу від органів місцевої влади та перевірки місцевості піротехнічними підрозділами. Якщо ж вирішили повертатися у звільнене місто чи селище до власної оселі, то необхідно звернутися до місцевих органів влади, щоб отримати інформацію про обстеження будинку та території навколо на наявність вибухонебезпечних предметів. І не менш важливим окрім безпеки життя, є турбота про психічне здоров’я. Якщо ви відчуваєте, що після повернення до дому вас щось турбує та викликає сильне занепокоєння обов’язково звертайтеся до спеціалістів.

Залишити відповідь