Багатодітна мати, художниця, психологиня, арттерапевтка та парамедикиня Інна Вишневська з позивним “Зефірка” з Донецька надає допомогу пораненим військовим та евакуює їх з зони бойових дій
Разом з побратимом на привезеній волонтерами машині “швидкої”, яку назвали “Лікуша”, Інна вивезла понад 700 поранених бійців.
Про своє життя, війну, службу та історії бійців Інна та її побратим розповіли Реальній газеті.
Костянтин Гродзінський, спеціально для Реальної газети
Виїхала з Донецька з чотирма дітьми та двома собаками
Інна народилася в Донецьку і там же прожила все свідоме життя до 2014 року. Жила Інна зі своєю родиною у двоповерховому будинку із затишним іспанським двориком та невеликим господарством. У родини був маленький бізнес: магазин комп’ютерних технологій та аксесуарів.
Будинок Інни знаходився неподалік легендарного аеропорту ім.Прокоф’єва. Коли у 2014 році артилерійські обстріли стали нестерпними, сім’я на машині з чотирма дітьми та двома собаками залишила Донецьк.
З 2014 року Вишневська займалася волонтерською діяльністю, працювала як психологиня із дітьми переселенців та учасників АТО.
Взяла собі позивний “Зефірка” та вступила в ТРО
Російське вторгнення 24 лютого 2022 року Інна Вишневська зустріла вже у селі Білогородка під Києвом, куди переїхала із сім’єю буквально за місяць до війни. Тут їм вдалося купити бюджетне житло, думали про ремонт, але війна змішала усі плани.
У перший день вторгнення Інна, обрала собі позивний “Зефірка”, для кращого контакту з дітьми та вступила до Територіальної оборони, яка стихійно організувалася у сільському клубі.
У підвалі ДК вона із командою організувала притулок, який у період ”гарячої фази” допоміг понад 100 біженцям. Тут був душ і гаряче харчування, медична та логістична допомога, бо російські війська перебували за п’ять кілометрів від Білогородки, тому біженців переправляли у безпечніші місця.
Привезену волонтерами машину “швидкої” назвали “Лікуша”
Коли сили оборони вигнали окупантів із Київщини, розпочався новий період діяльності.
Тероборона стала Добровільним формуванням №2 Білогородської сільської територіальної громади. “Зефірка” та її напарник Сергій Шарунов із позивним “Пілюлькін” організували при підрозділі мобільну патронажну службу (МПС).
“Зефірка” та “Пілюлькін” надавали долікарську фельдшерську допомогу хворим, зокрема евакуацію, а нужденним привозили продукти, ліки, засоби гігієни та товари першої потреби.
МПС здійснила понад 100 виїздів до населених пунктів Бучанського району: Ірпінь, Буча, Ворзель, Мироцьке, Блиставиця тощо.
Евакуювати людей доводилося на легковій машині, що було не завжди реально. Мобільній патронажній службі був необхідний спеціальний автомобіль.
Придбати його допомогли БФ «Наші котики» та «Міла», а також компанія «Комтегра» і ГО «Допомога разом». У вересні 2022 року волонтери пригнали з Італії машину “швидкої допомоги” на базі мікроавтобуса Volkswagen.
“Зефірка” та “Пілюлькін” пройшли навчання за програмами американського курсу тактичної медицини і атестувалися на тактичних фельдшерів.
Саме у цьому статусі у грудні 2022-го вони поїхали до Барвінкового на Харківщині, де практикувалися у відділенні травматології та польової хірургії військового шпиталю. Ще за чотири місяці вони отримали сертифікацію рівня міжнародної медицини катастроф.
З появою нової машини у житті «Зефірки» та «Пілюлькіна» почалася нова епоха. Вони зробили машині апгрейд та дали їй позивний “Лікуша”, від слова лікувати.
Фельдшери підписали контракт із некомерційною гуманітарною організацією «Центр Спасіння Життя» та вирушили на схід евакуйовувати поранених у тилові шпиталі з так званих стабілізаційних пунктів, розкиданих по всій лінії фронту. Військовою мовою це називається «евак з першої лінії на велике крило».
“Лікарі стабілізаційного пункту (стабу) проводять первинну хірургічну обробку ран. Координатор стабу має доступ до загальної української системи транспортування поранених, він визначає, кого і куди везти, формує маршрути екіпажів на випадок прильоту”, — пояснює Інна.
“На війні є місце для гумору, але він — специфічний”
Інна каже, що існує дві категорії поранених. Перша, це ті, хто перебуває у свідомості, і у кого стабільно працює серце і слух. Їх вивозять фельдшерські екіпажі. Друга — вкрай важкі, їх евакуюють реанімаційні екіпажі.
“Зефірка” попрацює і в фельдшерському, і в реанімаційному екіпажах.
“У реанімації спекотно, бо підтримується температура для зсідання крові. Ця машина завжди їде без зупинок, на максимальній швидкості”,— коментує Інна.
З серпня 2023 року по сьогодні фельдшерський екіпаж “Лікуші”, намотуючи на день до 800 км, евакуював понад 700 поранених.
У кожного з них – своя історія і реакція на травму.
“Веземо чоловіка, що втратив ногу. Він каже: “Я готовий ногу віддати, але щоб більше туди ніколи не повертатися, я це пекло вдруге не витримаю”. А інший навпаки: “Суки, я тепер ще зліше буду. Ні фіга собі, мені дупу порвали. Повернуся, я вам зроблю”. Він це каже, а його псих б’є. Ще б пак – три осколкові поранення, і все в сідницю”, — ділиться “Зефірка”.
Фельдшерка каже, що на війні є місце для гумору, “але він специфічний, чорний гумор війни”.
“Є такі, що привезли їх, трохи знеболили, а вони одразу на передок рвуться. Був випадок у Краматорську. Бійця треба евакуювати у Дніпро. А він: “Я не поїду, я вже – все, я назад до пацанів!” Я кажу:“Тобі на Дніпро, з тобою ще хірурги працюватимуть!” А він викликає таксі – сів і поїхав. Схожий випадок був і в Костянтинівці. Виходить боєць зі шпиталю з паличкою, контужений, перемотаний, його евакуювати треба, а він каже, що на передок поїде”, — розповідає Інна.
За її словами, кожен день приносить “якісь цікаві моменти”. Сміється, згадуючи, як одного разу везли до Дніпра хлопця. Доїхали до місця, де треба його передавати, відчинили двері, а там стоїть багато людей і всі плачуть. Біля госпіталю зібралися всі родичі пораненого: батьки, тітки, дядьки, племінники. Дорогою він повідомив рідним, що має поранення і сказав, куди їде.
Везли важко пораненого до лікарні 4 години, однак доставили у стабільному стані
Фельдшерка також розповіла про неймовірні випадки порятунку життя бійців.
“Унікальний випадок був на Дружці: осколок розрубав хлопцю серце на три частини. Операція у стабіку тривала дві години, а потім реанімаційний екіпаж евакуював його до шпиталю. Якось привезли вкрай важкого хлопця: поранення черевної порожнини, пробиті легені, нирки та селезінка. У нього влили 9 літрів крові, бо він постійно втратив близько 7 літрів. Кров брали у всіх, хто був у стабі. Хлопця врятували.. Повезли ми його вночі на Дніпро. Їхали чотири години, йшов сильний дощ, але до лікарні ім.Мечникова довезли у стабільному стані”, — згадує “Зефірка”.
Однак найбільше Інні запам’ятався дев’ятнадцятирічний хлопець, якому вона робила крапельниці у Барвінковому на практиці.
“Дивлюся, він зовсім молоденький. “Дитино, — питаю, — як ти сюди потрапив, скільки тобі років? Він каже, що йому 19, але він у сім’ї — найстарший. Родина без батька, а мамі ще чотирьох братів і сестер підіймати, тож і пішов на фронт. Я його в Барвінковому запам’ятала, а тут приїжджаю на стабік, і він там. У нього вже щетинка відросла, змужнів так. Каже, що вже три поранення має”, — розповідає Інна.
Сергій Шарунов розповів історію про молодого бійця, якого треба було вивозити відразу після операції.
“Він при мені виходив із наркозу. Міцно поламаний: рука, нога, уламок в обличчі, але стабільний. Везти його треба було до Павлограда, де ми мали передати його іншому екіпажу реанімації.Там його мали додатково знеболити і відвезти на Дніпро”, — згадує Сергій.
Коли під’їжджали до Павлограда, розпочалося бомбардування, і всі “швидкі” поїхали у зону обстрілу, забрати пораненого було нікому.
“Ми там стирчали півтори години. Хлопчику стало погано, трохи “балувався”: помирати збирався, серце зупинялося. У нього була ампутація ступні, і закінчувалася блокада. Коли почалася кровотеча, крапельницею поповнювали об’єм крові, підняли температуру у салоні реанімобіля для згортання крові. Дякувати Богові, витягнули”, — розповідає Сергій Шарунов.
За словами фельдшерів, випадки, коли на точці евакуації неможливо передати пораненого через обстріл, були не раз.
Іноді доводиться евакуювати поранених зі шпиталів через те, що росіяни навмисно їх обстрілюють.
“Одного разу дзвонять о першій ночі із проханням забрати шість людей. Приїхали на точку. Виявилося, що це була термінова евакуація поранених зі шпиталю. Сказали, що з’явилися розвіддані, що хтось навів ворожий удар на госпіталь. Агенти наводять на госпіталі, і росіяни по ним стріляють”,— розповідає “Зефірка”.
Розмову з Інною та Сергієм я записав в одному з кафе Білогородки, коли фельдшери приїхали з фронту на п’ять днів. Вже вночі вони поїхали у Краматорськ, який вони називають “Крам”.
Скільки ще кілометрів українськими дорогами намотає “Лікуша”? І скільки ще поранених доведеться вивезти та врятувати “Зефірці” та “Пілюлькіну”?
