Світлана Дмитрієва будувала життя у Луганську: освіта, заміжжя, донька. У 2014 їде з міста та починає все заново. На роботу не беруть. Що робити? Допомагати таким, як вона. Заснувала своє ГО. Зробила трохи легшим життя тисячів переселенців. Відчуває себе на своєму місці та переконана: життя має бути цікавим.
Ольга Бродська, спеціально для Реальної газети
“Місяць побудемо і повернемось”
“Я народилась у Житомирській області. У Луганськ переїхали сім’єю, коли мені було років шість. Там пішла у перший клас, а після школи — у Луганське медичне училище. Стала медсестрою, але на лікаря виучитися. Тричі пробувала поступити до Луганського медінституту, останній раз мені сказали: “Нащо ти сюди лізеш, якщо грошей не маєш?” Бути все життя медсестрою не хотіла. Тому здобула другу освіту — маркетологині у Луганському університет імені Тараса Шевченка”, — розповідає Світлана.
У Луганську Світлана вийшла заміж, народила доньку.
“Луганськ — це місто, де я будувала своє життя, жили мої рідні люди, народилась моя донька, були друзі та робота. Виїжджати у 2014-му не планувала. Але почались обстріли, і мій чоловік з донькою поїхав з міста, бо він оператор на ТБ. Журналістам та операторам в Луганську у цей період, м’яко кажучи, не дуже жилось. Тому він поїхав у відпустку в Житомирську область до родичів, через деякий час я до них приєдналась. Думала, місяць побудемо і повернемось”, — згадує вона.
Читайте також: Як переселенці з Донбасу переживають київський «холодомор»: історії людей, що мерзнуть у квартирах
“Питають: чого ти гола?”
Повернутись не змогли. Вирішили спробувати пожити в столиці:
“Я довго не могла знайти роботу. Грошей катастрофічно не вистачало, теплого одягу ми не мали. Наступали холоди… Навпроти будинку, де ми жили, потрібен був продавець в магазин. Я ніколи не працювала продавчинею, але прийшла і кажу: “Вам потрібен продавець? Я продавець!” Мене взяли. Продавала горілчані вироби. Цікавий час. Мене постійно намагались надурити. (Сміється) Коли звільнялась, директорка сказала, що зрозуміла: досвіду у мене нема. Але закрила на це очі. Я досі вдячна за це. А ще тим, хто помітив, що не маю теплого одягу. Прийшла, питають: “Чого ти гола?” Принесли мені довгий плащ, тепле взуття…”
В Луганську так все й лишилося: житло, речі. Світлані вдалося поїхати туди восени 2014 року та привезти дві сумки з найпотрібнішими речами.
Однак Київ не став для Світлини місцем для життя. Її очікувала зустріч з іншим містом — Вінницею.
“Що було далі? Далі була Вінниця. Чоловіку запропонували там роботу, і ми переїхали. Пам’ятаю, як стояла біля міської ради Вінниці, і почали вмикатись ліхтарі. Я дивилась на це і розуміла: це моє місто. Так тут і залишились”.
Читайте також: “На зйомки у Слов’янську записалось 65 дітей”: історія горлівчанки Любові, яка організовує дитячі фотосесії
“Йшла Вінницею з ковдрою та подушкою і плакала”
Рідних та друзів у місті сім’я не мала. У Світлани почався суцільний “день сурка”: кожен день ніби повторювався, а жінка відчувала, ніби застрягла в часі:
“Прокидалась щоранку і питала себе: де я? Це — не Луганськ, не Київ, не Житомир… Психологічно було дуже важко осягнути всі зміни. Мені боліло: хтось для мого рідного міста щось робить, воює за нього, а я лежу на ліжку і нічого не роблю. Почала шукала волонтерські осередки, куди могла б прийти та допомагати. Прийшла в один, кажу, хочу допомогти. А мені у відповідь: “Може, ми тобі чимось допоможемо?” Дали мені ковдру та подушку. Іду Вінницею з цим всім і плачу. У нас же нічого не було. Ні постелі, ні ложок, ні виделок… Потім почала приходити регулярно, допомагати іншим, познайомилась з іншими переселенцями”
З роботою теж було важко. Одного разу почула про себе: “вкраде товар та й повернеться у свій Луганськ”. Зрештою, взяли на випробувальний термін продавчинею.
“Прийшла в магазин, на стажування. Дивлюсь, на підлогу впала курка. Кажу, треба її помити. А мені: “Що ти видумуєш, не потрібно, на гриль піде”. Працювати туди, звісно, я не пішла”, — ділиться Світлана неприємним досвідом.
Тиха гавань посеред шторму
Втім, попри все негаразди Світлана створила власну організацію для допомоги ВПО.
“Чому нам допомагають, а ми самі собі ні? У 2015-му році ми зареєстрували ГО “Спільна справа”. Без грошей, без підтримки. Чоловік казав, що я з глузду з’їхала (Сміється). А мені потрібно було чимось займатись…”, — згадує Світлана.
У 2018 році Світлана з нуля створює ГО “Інноваційна дія”, оскільки з партнером по “Спільній справі” їхні шляхи розійшлись, вони мали різні погляди на те, якою має бути громадська організація і чим займатись.
Коли почалося повномасштабне вторгнення 2022 році, Світлана продовжила робити те, що вміє найкраще, допомагати:
“Ми допомогли тисячам нових переселенців. Одяг, взуття, психологічна допомога, розселення. Створили HUB “Місце можливостей”, таку тиха гавань для людей посеред шторму. Наша команда нині — це шість переселенок. У кожної своє життя та робота, але ми продовжуємо допомагати іншим”, — каже луганчанка.
Працювали з дітьми та дорослими: навчальні та інтеграційні заходи, психологічні тренінги, вивчення української мови, акторська майстерність. Окремо був клуб для людей старшого віку — дозвілля разом: плетіння, в’язання й таке інше. Також організація налагодила контакт з місцевою владою: вона входить в раду ВПО при Вінницькій міській раді і ще кількох радах.
Також Світлана є регіональною координаторкою по роботі зі спільнотами у Вінницькій області від ГО “КримSOS”.
“Моя робота — допомагати розвиватись таким громадським організаціям, як наша”, — додає вона.
Читайте також: Відкрита до світу: історія донеччанки Інги, яка стала інструкторкою скандинавської ходьби
“Моя суперсила — вмію багато працювати”
До Світлани приходять дуже різні люди. Одного разу прийшла жінка з незрячою донькою:
“Вона була у пригніченому стані, але через деякий час розкрилась. Почала співати! Нині співає в хорі. Я приходжу на її концерти. У моїй сім’ї теж всі співають, крім мене. Я не творча. Моя суперсила — вмію багато працювати”.
Нині “Інноваційна дія” шукає нові форми роботи. У ВПО — нові потреби та запити, старі механізми роботи з ними уже не працюють.
“Гуманітарна допомога як напрямок у нас відпав ще минулого року. Психологічні тренінги також, думаю, уже не так потрібні. Як і майстер-класи. Ми — громадська організація, яка має розв’язувати конкретні питання, допомагати людям. Тому зосередимось на допомозі жінкам”, — говорить Світлана.
Луганчанка каже, що любить працювати з людьми, знаходити з ними спільну мову. Вона живе за девізом: життя має бути цікавим.
“Якщо тобі дуже погано і здається, що все, настав крах, — шукай людину поряд, до якої можеш прийти та поспілкуватись. Ниточка цього спілкування потягне іншу ниточку, з’являться нові люди. І ти виберешся”, — радить вона тим, хто опинився у складній ситуації.
Читайте також: Кіт Шашлик, собака Муха та дві черепахи: як луганчани двічі евакуювали своїх тварин
