Пропагандистські сценічні дійства, які нагадують чи то СРСР 30-х років, чи то сучасну Північну Корею. Репертуар театрів переважно — з п’єс радянських та російських авторів з вкрапленнями розважальних творів закордонних драматургів. На сцені філармонії – «вічно жива класика», радянські пісні та релігійна музика. У клубах – кавер-версії пісень так званого «руського року», авторами переважно яких є музиканти, які пішли з життя до 2022 року. У кіно — трохи західних кінохітів, які навряд чи «крутять» на легальних підставах, і витвори сучасних російських кіноробів. Гастролери — артисти з російської провінції і столичні артисти, «зоряний» час яких давно минув.
Це — культурне життя «ЛНР». Що в «республіці» пропонують глядачам, слухачам і читачам, розбиралася «Реальна газета».
Сергій Іващенко, спеціально для Реальної газети
Театри
Театрів в «ЛНР» три: Луганський академічний російський драматичний театр ім. П. Луспєкаєва, Луганський академічний музично-драматичний театр імені М. Голубовича і Луганський академічний театр ляльок.
У 2014-му єдиним з луганських театрів релокувався на неокуповану територію України український театр: виїхали директор, головний бухгалтер, головний режисер і один з акторів. Російський та ляльковий театри припинили своє існування як українські заклади культури. У будівлі українського театру спочатку працював «Театр на Оборонній». Схожість назви з російським «Театром на Малой Бронной», звісно, «випадкова». А у 2023 році після смерті актора Михайла Голубовича, який у 2014 році перейшов на бік російських окупантів, театр назвали на його честь.
Луганський академічний російський драматичний театр ім. Павла Луспєкаєва — це колишній Луганський обласний російський драматичний театр, створений у 1939 році і найстаріший в області. Теперішній репертуар театру — переважно п’єси радянських та російських авторів, нешкідливих для «руського миру» творів закордонних авторів, здебільшого – комедії.
Судячи з інформації на сайті театру, 36 вистав теперішнього репертуару, 16 — комедії та синтез комедії з іншими жанрами драматургії, 13 — казки чи з казковими сюжетами. Тобто, переважна більшість репертуару — легкі розважальні п’єси. Щодо авторів, то 28 вистав поставлені за творами російських (Російська імперія, РФ), радянських та місцевих авторів. Усе інше — комедії та казки закордонних драматургів.
У репертуарі театру — три вистави відверто пропагандистського спрямування: «Фуга ля мінор», «Молода Гвардія. Балада про юність» і «Час. Вибір. Воля». Остання анонсується на сайті театру:
«Мультижанровий проєкт, присвячений одвічній темі подвигу захисників своєї землі, свого краю, своєї Батьківщини. Не лише тих, хто боровся за свій народ у роки Великої Вітчизняної війни, а й тих, хто досі захищає Луганську Народну Республіку в лавах Народної міліції…».
Це — спільний проєкт театру і так званої «спілки письменників ЛНР».
Режисером-постановником цього відверто пропагандистського дійства є Тетяна Дрьомова — четверта і остання дружина Павла Дрьомова — командира одного з незаконних збройних формувань «ЛНР», вбитого у 2015 році, за версією СБУ, внаслідок конфлікту з ватажками «республіки». Дрьомов загинув під час вибуху авто, коли їхав на святкування весілля. Офіційно шлюб був оформлений за тиждень до того у Санкт-Петербурзі, звідки родом дружина.
Тетяна Дрьомова у 2015 році закінчила Санкт-Петербурзьку академію театрального мистецтва. Головною режисеркою Луганського академічного російського драматичного театру ім. Павла Луспєкаєва стала у січні 2023 року. На сайті театру у розділі про неї — жодних відомостей, тільки фото.
Головний режисер у стаціонарному репертуарному театрі — провідний мистецький ідеолог, творець художньої концепції. Зазвичай саме головний режисер створює «ударні», програмні спектаклі театру.
Тетяна Дрьомова за три роки перебування на посаді головної режисерки луганського театру поставила одну пропагандистську виставу і дві дитячі — «Лапоть, Соломинка та Пухир» і «Найдобріша казка». Власне, цих трьох вистав достатньо, щоб зрозуміти художню концепцію театру з окупованого міста: агресивна, лобова російська пропаганда у поєднанні зі знову таки російськими казками про «усе хороше проти усього поганого».
Вистава «Фуга ля мінор» — ще один відверто пропагандистський проєкт луганського театру. На сайті театру він анонсується так (згідно з оригіналом):
«Спектакль «Фуга ля мінор» присвячений життю учасників спеціальної військової операції. П’єса, за якою поставлена вистава, написана учасником СВО, луганським актором та драматургом Артемом Малаховим. Образи героїв драми списані із реальних людей, сучасних фронтовиків, мешканців Луганщини. Постановка реалізується з допомогою коштів гранту Президента Російської Федерації. Це перша вистава про СВО, що ставиться на території Луганської Народної Республіки, і одна з перших таких у Російській Федерації. Таким чином, прем’єра «Фугі ля мінор» є унікальною подією у театральному мистецтві не лише республіки, а й усієї Росії».
Обидві пропагандистські вистави мають багато спільного: виправдання російської агресії, героїзація окупантів і колаборантів, дегуманізація і навіть демонізація України та українців. Агресор там, звісно, Україна, а «хоробрі ополченці» та «герої СВО» позиціонуються як «захисники, рятівники і визволителі».
У порівнянні з цим бенкетом максимально агресивного україноненависництва репертуар театру імені Михайла Голубовича — вегетаріанський. Там немає вистав про події 2014 року чи про російсько-українську війну. Художня керівниця театру Наталія Коваль у 2024 році в інтерв’ю російському прокремлівському медіа «Спутник» на запитання про причини відсутності таких вистав у репертуарі сказала, що театр отримує від драматургів п’єси про СВО і про події на Донбасі, та від перенесення їх на сцену утримується, бо «це рівносильно, як рану сіллю посипати… для нас зараз СВО — реальність, а всі події, що відбуваються, ще надто боляче сприймаються».
У цьому театрі навіть трапляються випадки просто неймовірного для «ЛНР» вільнодумства. Деякі вистави, наприклад, «Весілля в Малинівці», навіть частково україномовні. А провідний актор Олександр Редя у 2023 році на творчому вечорі з нагоди власного 50-річчя виконав пісню Андрія Макаревича, який на той час вже був проголошений у РФ іноагентом. Щоправда, Редя, який є й заслуженим артистом України (жодного луганського артиста-колаборанта не позбавили звань), охоче бере участь у різного роду російських ура-патріотичних шоу.
Відсутність відверто антиукраїнського контенту з лишком компенсується просякнутістю репертуару театру радянщиною та «руським миром». Є вистави про «Молоду Гвардію»: «Розіп’ята юність» і «Нескорені»; вистави, у яких йдеться про Другу світову війну з точки зору радянської та російської пропаганди: «А зорі тут тихі», «Нам усім одна дісталася роль», «Прощавай, конферансьє!». Є й аж дві вистави про російського поета Олександра Пушкіна: «Пушкін. Фатальна любов» і «Врятувати камер-юнкера Пушкіна». А загалом переважна більшість репертуару — п’єси російських та радянських авторів. Частина вистав поставлені режисерами з РФ.
До того ж артисти театру залюбки беруть участь в антиукраїнських пропагандистських кінопроєктах. Так, у горезвісному фільмі «Ополченочка» (2021) знялися аж десять артистів театру: Наталія Стародубцева, Віталій Лясніков, Микола Ляховець, Олександр Редя, Людмила Вакуленко, Володимир Баштовий, Олексій Рибалкін, Дмитро Іванов, Дмитро Нестеров і художній керівник театру Михайло Голубович, останній — у ролі-камео. До речі, у цьому фільмі одну з ролей зіграла згадана вище Тетяна Дрьомова.
Вистачає у театрі і пропаганди. Зокрема, це концертна програма «Червона гвоздика», яка складається з радянських та російських патріотичних пісень.
Театр бере участь і у заходах так званого «козацтва» — підконтрольної російським окупантам парамілітарної структури.
Єдиний луганський театр, де російська пропаганда майже відсутня це — Луганський академічний театр ляльок. Специфіка театру (методика роботи, глядацька аудиторія) не дозволяє втілювати там відверто антиукраїнські проєкти. Більша частина репертуару — вистави за п’єсами радянських та російських авторів. І трохи класики: Гоголь, Пушкін.
Читайте також: Таємниці маріупольської плащаниці: як реставрація врятувала святиню від окупантів
Філармонія, кіно, цирк
Луганська філармонія — вже не «республіканська», а просто «Луганська академічна філармонія», судячи з анонсів концертів на її сайті. Під час більшості концертних програм виконується музика російських та радянських авторів. У репертуарі стало значно більше музики не філармонійних жанрів – джазу, поп-музики, рок-композицій. Це можна помітити по новорічній програмі, складеної з музики з кінофільмів та з оркестрових обробок популярних композицій.
Дитячу новорічну програму філармонії навряд чи можна назвати інакше, ніж російський лубок, судячи з її постера.
Є у репертуарі філармонії і відверто пропагандистський компонент. Колектив філармонії готує до російських свят концертні програми з радянських пісень.
Луганські кінотеатри пропонують глядачам здебільшого російські фільми, трохи розбавляючи їх закордонними кінохітами. Останні, скоріше за все, не з дозволу правовласників.
У Луганському цирку — програма «Тигри на землі і в повітрі» під керівництвом Ярослава Запашного, представника російського циркового клану, під патронатом якого, ймовірно, перебувають цирки в Донецьку та Луганську. Починаючи з квітня 2024 року, представники цієї родини — дуже часті гості в «Л/ДНР».
Відомо, що і донецький цирк «Космос», і Луганський цирк фактично керуються Московським державним цирком на проспекті Вернадського, директором якого є Едгард Запашний — відомий російський цирковий артист-дресирувальник, бізнесмен, а за сумісництвом затятий путініст: з 2012 року — довірена особа Путіна на виборах президента РФ, член ради з культури та мистецтва при президенті РФ та кількох інших дорадчих структур при російських центральних органах влади.
Читайте також: Застояна окупація: журналіст Олексій Артюх про те, як живуть території Луганщини, захоплені росіянами з 2022 року
Гастролери
Час від часу у Луганську виступають відомі російські артисти, але такі, краща пора яких давно минула.
Зокрема, восени 2025 року у «столиці республіки» побували з антрепризними виставами Станіслав Садальський та Олена Корікова. Остання відома як виконавиця головної ролі в успішному російському серіалі «Бідна Настя», який вийшов у 2003 році. Найвідоміші ролі Садальського — корнет Плетньов у фільмі «Про бідного гусара замовте слово» і кишеньковий крадій Кірпіч у серіалі «Місце зустрічі змінити не можна». І фільм, і серіал вийшли ще у радянські часи.
Садальському зараз 74 роки. З 2007 року він грає в антрепризах. У 2012 році був на гастролях у Луганську. Тоді актору, який, до речі, має українські корені, навіть подарували вишиванку. Зараз Садальський підтримує російське вторгнення в Україну і залюбки гастролює на окупованих територіях.
У Луганськ актор привіз виставу «Крик кохання», де грає фактично самого себе — колись популярного актора, кращі часи якого далеко позаду.
Олена Корікова була «родзинкою програми» у показаній в Луганську антрепризній виставі «Любов і голуби». Актриса публічно не висловлюється про російсько-українську війну, та сам факт її гастролей на тимчасово окупованій Росією українській території говорить про як мінімум «всеїдність» і відсутність проблем з сумлінням.
До речі, і Корікова не вперше в Луганську. Її попередні гастролі відбулися невдовзі після прем’єрного показу «Бідної Насті», і актриса відчувала себе зіркою. Співробітники луганського ПК ім. Леніна, де тоді давали антрепризну виставу за участі Корікової, розповідали, що вередливість гастролерки, її пиха та чванство були позамежними.
Читайте також: Лєно, заспівай нам шахтарську! Історія виконавиці з Лисичанська Олени Яловик, яка підкорила сцену і TikTok
Культурний шар
Нещодавно в одному з дописів у соцмережі зазначили, що Луганськ поки що лишається певною мірою ліберальним. Наприклад, помітили, що в одному з книжкових магазинів на полицях стояли книжки Володимира Сорокіна — російського письменника, який критично ставиться до політики Володимира Путіна, і іммігрував через це.
Та якщо казати про книжкові магазини, саме ті з них, які тривалий час були невід’ємною частиною культурного шару Луганська, окупанти знищили.
Вже багато років немає книжкового магазину, який розміщувався на першому поверсі готелю «Україна». Приміщення — порожнє, а про магазин нагадують таблички з українськими написами, які лишилися там і досі.
А нещодавно закінчилася історія луганського книжкового магазину, який можна назвати навіть культовим — «Глобусу». Тепер на його місті — ювелірний магазин-ломбард для окупантів та для тих місцевих мешканців, яким в «ЛНР» настільки добре живеться, що є можливість купувати коштовності, або навпаки — так погано, що доводиться їх здавати.
Власне, якщо говорити про луганський культурний шар загалом, то не можна не зазначити, що за час існування «ЛНР» він дуже змінився і на його прикладі можна вивчати, що відрізняє культуру та мистецтво, які існують у тоталітарному суспільстві, від культури та мистецтва у демократичному суспільстві. У тоталітарному суспільстві мистецтво підконтрольне державі. Саме вона,і замовник для митців, і «арбітр витонченості». Наслідок цього — ерзацкультура та ерзацмистецтво на кшталт вистав про «героїв СВО».
Читайте також: Чужі люди в наших домах: що сталося з житлом переселенців на окупованих територіях
