В будинках, де народжувалися діти, прадіди садили дерева, а кожен камінь пам’ятає дотик рідних рук, тепер там живуть інші. Наприклад, дім моєї родини в Станиці Луганській вдруге в окупації. Він був розграбований, понівечений часом та зловмисниками, цього року пережив пожежі, в яких згоріла третина будинків населеного пункту. За ним вже доглядають, в цьому мені пощастило. А от будинок пращурів у Луганську — зайнятий. Там живуть люди. Чужі мені люди, у кімнатах, де колись жили мої.
Я часто думаю про горіх. Про гойдалку на його розкидистих гілках, що садив ще мій прадід. Про те, як його руки торкалися цього саджанця, як він уявляв майбутнє — онуків, правнуків під цією кроною. Чи гойдається там зараз хтось? Чи знають вони, хто посадив це дерево?
Реальна газета зібрала спогади переселенців з Луганщини про їхні домівки: хтось встиг продати, хтось втратив назавжди, а в чиїхось стінах оселилися окупанти.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
Мій дім, дочекайся мене
“Коли я побачила пост журналістки про дім і її запрошення поділитися про свій — не вагалася жодної хвилини: буду писати, — каже Валентина Агафонова з Луганщини. — Але це виявилось складніше, ніж я думала. Спитаєте чому? Бо спогади, мов рій бджіл, наповнили голову й повернули мене у минуле… У дитинство. До батьків, яких уже немає. До брата, до родичів і друзів, які залишилися лише у пам’яті. Це все — мій дім”.
Її дім був під Сіверськодонецьком і їй неймовірно болить навіть згадка про нього.
“Мій дідусь був мудрою і практичною людиною — він збудував будинки для своїх трьох дітей поруч, щоб усі жили “серед своїх”, — розповідає Валентина. — Це було щастя — рости в оточенні рідних. Наші хати стояли в один ряд вздовж дороги, поруч із чудовим озером. За озером — ліс, а недалеко Сіверський Донець”.
Коли говорять про втрати війни, часто оперують цифрами: загиблі, поранені, зруйновані міста. Але є втрата, яку складно виміряти статистикою — втрата дому не як будівлі, а як простору, який тримає в собі пам’ять поколінь. Втім, цифри теж вражають. Київська школа економіки щороку готує звіт, у якому оцінює прямі збитки, спричинені повномасштабною агресією Росії. Згідно з їхніми даними, на початку 2024 року понад 50% житлового фонду у багатьох містах і селищах було зруйновано або пошкоджено. Вдумайтеся, половина. І це “середня” цифра. Бо є населені пункти, що були стерті війною під фундамент.
“Найбільших руйнувань зазнав житловий фонд таких міст як Маріуполь, Харків, Чернігів, Сіверськодонецьк, Рубіжне, Бахмут, Мар’їнка, Лисичанськ, Попасна, Ізюм та Волноваха. До прикладу, за попередніми оцінками, у Сіверськодонецьку пошкоджено 90% житлового фонду, такі міста як Бахмут і Мар’їнка майже не мають непошкоджених будівель”, — йдеться в дослідженні.
Коли економісти підраховують збитки, виходять астрономічні суми. Пряма шкода сягнула 176 мільярдів доларів. Але що означає ця цифра для тих, чиї будинки потрапили в цю статистику? Для Валентини — це дім, який будували два роки, коли їй було п’ять.
“Я добре пам’ятаю 1965 рік, коли ми нарешті переїхали до нього, — каже вона. — До того ми жили у маленькій хатинці з глиняною підлогою і вікнами, що майже торкалися землі. Новий дім здавався палацом: чотири кімнати, великі вікна, що відчинялися назовні, і, звісно, піч-лежанка — знайома всім, хто виріс у селі“.
Ця піч-лежанка — деталь, яка може здатися несуттєвою тим, хто виріс у місті. Але для Валентини, вона — частина дитинства, родинних спогадів та відчуття затишку.
“Дідусь розрахував хату на чотирьох дітей — нас і справді було четверо, — згадує Валентина. — Після зимових ігор на озері ми разом із двоюрідними братами та сестрами лізли грітися на піч — то була справжня насолода”.
Тільки за три роки повномасштабної війни українці втратили понад 220 тисяч приватних будинків. Але як виміряти втрату печі-лежанки?
“Я полюбила цей дім з першого дня, — продовжує Валентина. — Дбала про нього, прибирала, милила вікна, прикрашала кімнати квітами. Життя тут було гомінким і теплим. Але я мріяла про своє — про вишневий сад під вікнами. Щороку благала батьків дозволити посадити дерева, але вони терпляче пояснювали: ‘Не час для садів, треба вирощувати картоплю — їсти треба'”.
Минали роки. Валентина подорослішала, батьки постаріли. Кожен пішов своїм шляхом, а вона залишалася поруч із домом, продовжувала його берегти. Сама робила ремонт, навчилась класти плитку, прикрашала піч, ставила новий паркан і все ще мріяла про сад. Після смерті батька, а потім і брата, потрібно було вирішувати, хто доглядатиме за мамою — вона пережила інсульт. Валентина мала свій бізнес і запропонувала братові й сестрі взяти цю турботу на себе — за її повного фінансового забезпечення. Вони відмовилися.
“Тоді ми з чоловіком і дітьми облаштували батьківський дім заново: провели газ, воду, зробили душ, туалет, сучасну кухню — усе для зручності мами. І восени я нарешті посадила під вікнами свій вишневий сад”.
Уявіть це: мрія, яку носиш у собі з дитинства. Щороку просиш, щороку чуєш “ні, не час”. І от нарешті — вишневий сад під вікнами.
“Спершу мама була невдоволена, — усміхається Валентина. — Крім саду, я ще розбила розарій, поставила теплицю, насадила квітів. Вона мовчки дивилась, лише одного разу сказала: “Тут колись така гарна капуста росла…” Але потім, коли весною розцвітали вишні й троянди, сиділа на лавці, милувалася і тихенько шепотіла: “Яка краса”. Щороку мої вишні давали врожай, поруч дозрівали груші, яблука, абрикоси. Наш дім потопав у зелені й любові. Мама прожила 86 років і часто, сидячи під виноградом із чашкою чаю, казала: “І не гадала, що доживатиму в такому гарному домі””, — пригадує Валентина.
Це і є дім. Не просто стіни, а відчуття спокою, залишку, приналежності до роду.
“А потім прийшла війна, — каже Валентина — Батьківський дім став прихистком для родини мого брата. Але коли ворог наблизився — вони виїхали, і дім залишився сам. Навесні там знову цвітуть дерева, зріють вишні — тепер для горобців. А я сумую за своїм домом і мрію про повернення. Сльози заважають ділитися, а сум — дихати. Мій дім, залишайся цілим! Дочекайся мене”.
Читайте також: Іпотека для ВПО: як переселенці можуть отримати житло на практиці
Ті, хто встиг, і ті, хто не встиг
“Будинок, у якому я народилася, встигли продати до повномасштабного. Там живуть приємні люди і я щиро рада, що він потрапив у хороші руки. Будинок бабусі належить родині, але таким, яким я його пам’ятаю, він вже не буде, його кращі роки минули. Будинок, де народилися мої діти під наглядом родичів, і я стараюся не думати про нього. Щиро переконана, що найцінніше — не будівля, а її мешканці. Шкода своїх троянд, дубів чоловіка і наших туй. В це ми вкладали свою душу…”, — ділиться Ольга Ковальова зі Старобільського району.
Будинок Ольги — той самий, де з’явилися на світ її діти — усе ще чекає. Та навіть коли буде можливість повернутися, життя вже не буде колишнім: чоловік Ольги добровільно пішов боронити Україну від окупантів і загинув на війні. Чи повернуться вони додому — невідомо. А троянди, дуби й туї залишилися там, нагадуючи про минуле.
Світлана Васильченко також з Луганщини, вона говорить: “Будинок стоїть порожнім шостий рік. Усі радили продати — мовляв, ми вже не повернемося. Але там альтанка, де ми дихали вечорами й дивилися на зорі. Білий налив, під яким було затишно читати. Абрикоси — ранні й пізні, що достигали до осені. Персик із кримської кісточки. Будинок двічі грабували — про це розповідали сусіди, які доглядають город. Вони питають, чи не продамо, а ми кажемо: після перемоги повернемося по абрикоси”.
Світлана з тих переселенців, хто вірить у повернення додому. Іноді віра — це єдине, що в нас є, що тримає зв’язок із домом.
“На моїй дачі під Луганськом в садовому товаристві “Зелена роща” кажуть нахабно оселились буряти, які навіть не розуміються що робити з кущами винограду “Аркадія” і “Молдова”, які ми старанно вирощували з 2012 року, коли купили цю дачу за 10 тисяч доларів. Також буряти мешкають у двокімнатній квартирі у Сіверськодонецьку, вікно спальні якої виходить у двір облдержадміністрації. А купили ми її з дружиною (старі дурні) в 2021 році за 15 тисяч доларів і жодного дня в ній не жили, а тільки зробили ремонт і віддали 30 тисяч гривень передоплати за кухню, яку пообіцяли встановити 2 березня 2022 року. Ага, “встановили” аж два рази! Все, більше ніде нічого купувати не буду!”, — розповідає двічі переселенець Юрій Сіденьков.
Він так не встиг пожити у власній квартирі. Сіверськодонецьк, де Юрій купив квартиру за місяць до війни, став одним із міст, де окупанти найактивніше заселяють українське житло своїми людьми. Окупанти продовжують рейдерське захоплення житла під виглядом “виявлення безхазяйних квартир”, які використовують для заселення військових та колаборантів. Є навіть конкретні списки.
Читайте також: Тепер у Реальної газети є свій мерч. І він — про дім
Як Росія “узаконює” крадіжку
У серпні 2025 року глава російського Росреєстру заявив, що відомство виявило близько 550 тисяч “безгосподарних” об’єктів на окупованих українських територіях. За кілька місяців “виявлення” перейшло до легалізації. У жовтні 2025 року урядова комісія Росії схвалила законопроєкт про передачу в державну власність житлових будинків, квартир і кімнат у частині окупованих областей. Крадіжка отримала законодавче оформлення.
У нових “законах ЛДНР” власників, які виїхали, оголошують “втраченими”і вони позбавляються права на майно, а їхні квартири вважаються “державними”. Виїхав від бомб? Втратив права. Евакуювався з дітьми? Втратив права.
Росія офіційно дозволила “націоналізацію” житла, якщо власник не з’явився протягом шести місяців. У липні 2025 року оприлюднили списки “націоналізації”, які включали не тільки квартири, але й приватні будинки в населених пунктах Сокологірськ (колишній Первомайськ) та Гузіївка (колишня Нова Астрахань) на Луганщині.
Умова: прийти за три місяці з російським паспортом. Прийдеш з українським? Не вийде. Хочеш зберегти дім — стань громадянином країни-окупанта.
Законопроєкт детально прописує, кому дістанеться вкрадене українське житло. Окупаційні адміністрації зможуть передавати “безгосподарне” житло громадянам Росії, які постійно проживають на захоплених територіях, працівникам “державних” органів, військовослужбовцям, поліцейським, медикам та педагогам. Фактично — тим, хто прийшов окуповувати. Тим, хто прийшов вбивати, катувати, знищувати український спосіб життя. Їм тепер дадуть українські будинки як бонус за “службу”.
Але найстрашніше — коли житло не просто забирають через бюрократичні процедури. Окупанти на Луганщині підкидають людям зброю та символіку, щоб забирати майно. Після затримання власників їхні будинки переходять у розпорядження російських військових, які заселяються самі або віддають нерухомість поплічникам серед місцевих. Уявіть: ти живеш у своєму будинку під окупацією, намагаєшся вижити, не провокувати окупантів — і раптом у тебе “знаходять” зброю, яку ти ніколи не бачив. Тебе заарештовують. А твій будинок забирають.
Це не просто крадіжка майна, це спроба стерти все українське з нині окупованих території.
Загрозу втрати майно, хоч і в окупації витримують не всі, особливо, якщо тут, в перселенні, рівень життя став значно гіршим. І тоді люди приймають страшне рішення — повернутися. Уявіть, близько 300 тисяч внутрішньо переміщених осіб намагалися повернутися на окуповані території у період з листопада 2023 до листопада 2024 року. Основна причина — відсутність житла. Коли у тебе є будинок за лінією фронту, а тут ти маєш платити непідйомну оренду — ти починаєш зважувати: може, повернутися? І частина людей таки повертається. Бере російський паспорт. Починає жити за російськими законами. Не тому, що підтримує окупацію. А тому, що не може більше не мати дому.
Але навіть тим, хто готовий на цей крок, часто не дають шансу. Ще близько 200 тисяч українців не пустили на окуповані території. Заборонили в’їзд прямо в московському аеропорту “Шереметьєво”. На п’ять років, на десять, довічно. За що? Невідомо. Просто забрали останню можливість — побачити свій дім.
14,6 мільйона людей потребують гуманітарної допомоги та захисту у 2024 році, з них 7,9 мільйона мають потреби в забезпеченні житлом. Майже 8 мільйонів людей без нормального житла. Це населення цілих європейських країн.
Навіть коли війна закінчиться, чи буде куди повернутися? Чи дочекаються стіни? А скільки треба часу, щоб відбудувати емоційний зв’язок з домом, у якому жили чужі?
Коли цей дім забирають — забирають частину твоєї ідентичності. Можна пустити нові корені, купити нове житло, посадити нові дерева. Але це вже будуть інші дерева. Не ті, що садив прадід. Не ті, під якими сиділа мама з чашкою чаю.
Читайте також: “Ми, переселенці, не знаємо, де наш дім. Це — невизначена втрата”: як допомагає людям психологиня з Маріуполя
