24 березня 2022 року. Того дня на своїй автівці Андрій Волик рухався вулицею Рівною у бік селища Волонтерівка, аби допомогти знайомим виїхати з-під обстрілів.
Якийсь час він стояв на російському блокпосту, поки окупанти не махнули рукою: «Проїжджай». Але коли хлопець поїхав, вони побачили на ньому фліску і почали стріляти в спину. В машину влучили 7 куль. Андрій загинув миттєво.
Анжеліка розповіла Реальній газеті, як ексгумували тіло її сина, скільки десятків тисяч гривень вона заплатила за його поховання і як дружина Андрія зрадила памʼять чоловіка.
Олександра Кондратюк, спеціально для Реальної газети
«Жахів надивилася на все життя»
24 лютого 2022 року, Кальміуський район, житловий квартал неподалік комбінату імені Ілліча. Мрячив дощ. Було похмуро. Андрій після нічної зміни на комбінаті, де він працював слюсарем, разом із дружиною приїхав до матері: ««Мамо, почалося повномасштабне вторгнення». – Але я не повірила. Думала, що то жарти. Як таке може бути? Хоча підозри вже були. Подумали щось недобре, коли Росія визнала “ЛНР” і “ДНР».
Кінець лютого – початок березня. В місті зникають світло, газ, зв’язок. Поступово закінчуються вода, їжа, ліки. У блокадному місті маріупольці кинуті напризволяще.
«Потрібно було роздобути десь їжу, а також воду. І байдуже, звідки вона текла. Шукали поблизу. Бо треба було випити якийсь чай та щось приготувати. Готували з того, що було під рукою. Так, в борщу крім овочів могли бути й фрукти. Суха вишня замість томатів. Треба було годувати дітей, вагітних, старих», — додає Анжеліка.
Андрію, сину Анжеліки, друзі пропонують виїхати, але він відмовляється. Мовляв, багато хто в місті потребує його допомоги. Як і мати, Андрій жив у Кальміуському районі. 24 березня сказав, що має їхати до перинатального центру в селище Україна, адже звідти лунають обстріли. Породіллям та літнім людям потрібна допомога.
«Ми йому казали, що не треба зараз їхати, там тривають бої. А у нього там жила колишня сусідка. В неї була хвора дитина. Він сказав, що має допомогти. До цього він теж їздив у той бік, привозив воду. Я була в шоці. Бо було страшно не те, що їздити, а й просто ходити», – розповідає Анжеліка.
Але 24-го березня Андрій додому не повернувся. І для Анжеліки почалося пекло. Попри небезпеку, вона шукає сина. Говорить, жахів надивилася на все життя:
«Я бачила, як російські військові переодягалися. Вони знімали камуфляж і одягали знятий з убитих і поранених людей одяг. Я це особисто бачила. На нас направили автомати, сказали: «Лягли обличчям у землю і не ворушіться, поки ми не підемо». Це було під містком, як йти дорогою від пологового будинку до селища Україна.
Пам’ятаю хлопчисько 8 років, всього в крові, на вулиці Металургійній, 19. Виповзає. Питає мене: «Тётя, а вы мою маму не видели?». Я втратила дар мови. А потім виходить бабуся і каже: «Вся його родина загинула. Тільки він залишився». Я потім дізналася, що в тому будинку загинуло дуже багато людей. І не лише там. Я щодня була в цьому районі, адже шукала сина.
Я особисто бачила, як ракета влітає в будинок #19 на вул. Металургійній і вилітає зі спалахом вогню. Це було жахливо. Я лежала під купою сміття, бо не могла підвестися. Мене запитували, навіщо я ходжу туди, де стріляють та можуть вбити. Я відповідала: «Шукаю сина». Я до останнього сподівалася його знайти.
Якось бачила гармати, направлені в бік лікарні #1. Після чергового бою на КПП запитали:
— Куда ты идешь?
— Домой.
— Там твоего дома уже нет.
По будинках гатили з танків та літаків. Там просто стояли стовпи диму. Після нашого дому окупанти розстріляли лікарню. Там було багато поранених та медиків. Оперували до останнього, але врятувати всіх не вдалося.
Згадую, як 1 квітня на подвір’ї нашого будинку на очах у молодої жінки росіяни жорстоко вбили доньку Сашеньку. Їй було 5 років. Гарна така дівчинка була. Вони просто поцілили дулом танку в її кімнату. А родина не встигла спуститися до підвалу. В той же день загинув і її тато. Він повертався з лікарні, куди після вбивства доньки відвів поранену дружину, і потрапив під обстріл. Знаю, що його тіло так і не знайшли.
Дуже багато людей гинули в пошуках води та дров, бо готувати можна було лише на багатті. Ось йдеш дорогою, наче позаду чи попереду тебе були люди, а тепер вони вже лежать, із них тече кров. Але це було не найстрашніше.
Найстрашніше було, коли голодні тварини обʼїдали ці трупи, бо їх не дозволяли прикопувати. Говорили: «Всё должно так и лежать». Люди лежали на дорогах, тротуарах. Ними їздили. Їх вбивали в автівках, у квартирах та будинках, у підʼїздах. Росіяни заходили у підвали і кидали гранати.
Я бачила розбиті будинки в селищі Мирний, які були за жіночою в’язницею. Там дуже смердило трупами. Як і в селищі Волонтерівка, і на Таганрозькій трасі. Людей ховати не дозволяли. Якось я хотіла перевернути труп, але сказали не чіпати: під убитими закладали гранати.
Мені здається, 120 тисяч загиблих – це мало, тому що люди гинули цілими сім’ями. І про них ніхто не буде розповідати, тому що нікому.
Скільки вбитих вивезли разом із будівельним сміттям, скільки приватного сектору, який ніхто не чіпав і трупи перегнивали прямо там. У вирвах, у розбитих будинках, у підвалах і дворах. Тому що, якщо людину і вдавалося поховати, то лише там, де її вбили. Це дуже страшно».
«Аби поховати сина, я заплатила 30 тисяч гривень»
Андрій Волик загинув 24 березня 2022 року. Російські військові розстріляли його автівку на перетині вулиць Рівної та Жигулівської. А за декілька днів через бойові дії повністю згорів його будинок. Самого Андрія мати поховала тільки на початку травня 2022 року. Анжеліка розповідає:
«26-го березня я намагалася ще раз потрапити на вулицю Рівну, але там стояло декілька блокпостів і все було огороджено БТРами і танками. Денеерівці не дозволяли прямо проходити по цій вулиці. Можна було обійти, це десь 5 кілометрів. Якби я знала тоді, що там стоїть машина сина…
Люди, які там жили, сфотографували Андрія, коли він лежав біля машини. І хлопчик відео зняв. 30-го березня труп ще був там. Його не накривали. Знайомі хотіли поховати, але їм не дозволили.
З Андрія зняли все: хрестик, обручку. Забрали всі документи: пропуск на комбінат, паспорт, військовий квиток, документи на машину, будинок. І телефон забрали.
Коли знайшли автівку, покоцану і змальовану окупантами, я сподівалася, що він кудись пішов, а машину просто забрали. В автівці він був зі знайомим. Але той хлопець сказав, що нічого підтверджувати не буде: «Я живу тут. І взагалі правду ніхто ніколи не дізнається».
За словами очевидців, Андрій доїхав до тунелю під мостом. Повернув на вулицю Рівну, адже по іншій не можна було їхати, бо там все обстрілювалося. Натрапив на блокпост. Денеерівці побачили, що син у флісці ЗСУ, і розстріляли машину. На ньому ще була червона кофта.
У знайомого було 7 поранень. Не хочу називати ім’я, але я йому сказала: «Тобі з цим жити». Тому що, коли окупанти запитали, чи є у них зброя, він сказав: «У меня нет. Оружие есть у водилы». Він так сказав, аби його врятували та відвезли до лікарні.
Мені допомогли люди, які зробили фото і відео. Я розуміла, що в живих сина немає і треба шукати тіло.
На вулиці Ракетній була щось на кшталт комендатури. Я до них підійшла і говорю: «Вот там стоит машина моего сына. Вы не можете сказать, где тело?». Вони відповіли: «Родная, что это за машина, мы в курсе. Иди отсюда. Ещё раз придешь, тебя не будет в живых». Вони говорили матом і сміялися.
Я кілька разів їздила в Донецьк. Туди вивозили тіла, зокрема, й невідомих. Шукала, де могла. Врешті решт у комендатурі в Новоазовську, за фотографіями, я змогла упізнати сина. Дізналася, що тіло знаходиться на цвинтарі в селищі Виноградне під номером 669. Він там був не один. По одному – це було як би по-барськи. По-барськи також вважалося, якщо просто закопали.
Їх там було 9 людей. Ям – кілька. Розкопували ковшем. Вбиті накидані в купі. Один на одному. Одягнені і роздягнені.
Сина знайшли в передостанній ямі. Проте упізнати не дали. Сказали: «Вибирай, який твій». Запитала: «Можна його перевернути, роздивитися?». Адже обличчя – понівечене. А у Андрія були опіки. І я б по них точно б його упізнала. Але роздивитися тіло тоді не дали.
Червона кофта, в якій він був, лежала поруч. На ньому – тільки білі шкарпетки. І все.
Аби по-людськи поховати сина, я заплатила 30 тисяч гривень. Для мене це дуже великі гроші, але люди допомогли. Потім борг віддавала.
«Як можна написати «помер від грипу», якщо в голові уламок?»
Анжеліка розповідає, тіла на цвинтар селища Виноградне привозили з ранку до обіду. Багато було обгорілих останків. І відрізнити можна було лише тіло дитини, бо її скелет був невеликий. Інших упізнати було взагалі неможливо:
«Пам’ятаю, як одна маріупольчанка телефонувала наглядачеві за цвинтарем і питала щодо жінки, яку мали привезти з сумкою з документами. Як її знайти? Він відповів, що людей привезли абсолютно обгорілими. Про які документи взагалі може бути мова?
Бачила 100-200 людей, здуті, завернуті хтозна в що. Частини людей. Могли бути просто руки, чи рука і нога, чи голова і більше нічого немає. Коли їх розкривали і дивилися, який діагноз встановити… Для мене досі залишається загадкою, як людині, в якій немає якоїсь частини тіла чи просто дірка замість очеревини, чи нижньої частини або верхньої, пишуть «померла від ковіда» або «серцевий напад». Мені здається, це робилося для того, щоб родичі не могли отримати ніяких компенсацій за мирного вбитого.
Вони привозили трупи, вивантажували і останки могли лежати просто по кілька днів. Допоки не приїжджали якісь люди і не починали встановлювати причину смерті. Якщо в голові уламок, як можна написати «помер від грипу»? Я здавала на ДНК 13 липня 2022, відповіді досі немає. Це добре, якщо сам знайшов близьких.
Фотографії трупів. Їх дуже багато. Їх тисячі. У комендатурах та моргах. Когось впізнати складно. Фото намагалися якось класифікувати: діти, молоді люди, середнього віку чи похилого. Не всі витримували дивитися ці світлини. 10-15 хвилин і людина уходила.
Знаю жінку, вона тиждень їздила. В неї потім інфаркт стався. Вона померла від того, що намагалася знайти дитину. Але серце не витримало це все передивлятися.
Навпроти «Метро» був склад, туди звозили трупи. Їх там було набагато більше, ніж у Донецьку чи в Новоазовську. В Донецьку питали, в чому був одягнений син, чи були документи. Але фото не показували.
Я досі не знаю, як мій син потрапив на цвинтар Виноградного з Кальміуського району. Він був похований під номером, адже документи в нього забрали.
Тіло було не так понівечене, як голова. У довідці про смерть написано «осколочное ранение подлопаточной области справа». Але я особисто поранення не бачила. Швидше за все, через те, що вони почали вести по машині вогонь, син врізався в стовп і кермом перебив легені. Чи було саме так – не знаю. Мене там не було. Але я точно знаю, що це був 9 батальйон ДНР. Вони 4 дні базувалися в тому районі».
«Я бомж, прописаний у котловані»
Зараз я в Маріуполі. Я не виїхала, тому що по сусідству було дуже багато людей похилого віку, яким потрібна була допомога. По воду вони ходити не могли: деякі були лежачі, деякі дуже хворі. Треба було допомагати і матусям із дітками. Кілька п’ятилітрових притягнеш, на всіх розділив. Дехто говорив: «Віддайте тим, кому більше треба. Я заощадив».
Я пам’ятаю перший сніг, яке щастя було на 8 березня, коли кричали: «Ніхто не тупцює по снігу, збираємо у все, що тільки можна». Збирали у ванни, відра, миски, каструлі… То було свято.
Дощ пам’ятаю, який теж збирали, поки будинок був цілий. 30-го березня і дома не стало, він згорів. Через годину після того, як я пішла, будинок обстріляли. Він вигорів. Не уявляю, чим це треба стріляти, щоб від будинку залишився тільки каркас. Зараз там котлован.
Житло ніхто нам не надає. Тепер я бомж, прописаний у котловані».
«Синок, їдь звідси»
У вересні 2023 року слідчий відділ слідчого управління Слідчого комітету Російської Федерації в ДНР визнав дружину Андрія Волика потерпілою в справі щодо вбивства її чоловіка «вооруженными формированиями Украины 30.03.2022».
Анжеліка цією ситуацією обурена. І з невісткою, яка не знає ані дати смерті свого чоловіка, ані того, хто його вбив, більше не спілкується:
«Якби я могла знову побачити Андрія, я б йому сказала: «Синок, їдь звідси». Йому пропонували тоді поїхати. Але він не міг нас покинути. Мене, бабусю, дружину, собаку, кота. Мені краще було б знати, що він десь далеко, але живий. Я і досі думаю, що він у відрядженні».
