Реальна Газета поговорила з хлопцем, який був змушений 7 місяців не виходити з дому, щоб не потрапити в Луганську під мобілізацію. Молода людина — назвемо його Дмитро — у особистих справах приїхав на окуповану територію на початку лютого 2022 року і вже не зміг одразу її покинути. Наш герой працював онлайн, самостійно стригся, лікував зуби та шукав спосіб вибратися з окупації, не потрапивши під мобілізацію. Як йому це вдалося — читайте в нашому інтерв’ю.
Дмитро, розкажіть, як ви опинилися в Луганську?
Це була незапланована поїздка. Я жив у Києві з чотирнадцятого року. Хоча мої батьки та родичі залишалися в Луганську. Я туди їздив з періодично раз на дев’ять місяців. Але через “ковід” я тривалий час взагалі не приїжджав. У мене була думка, що потрібно все ж таки, нарешті завітати додому до батьків.
Їхав залізницею. Коли вже був в Рубіжному, з’явилася підозра на “ковід”, була температура. Батьки нещодавно перехворіли. Це було для них дуже важко. І я прямо в Рубіжному, замість того, щоб їхати до Станиці, здав тест. Він виявився позитивним. І я поїхав назад у Київ. Це, як виявилося, міг бути знак, що не треба мені хати в “ЛНР”. Але через два тижні я знову поїхав.
В Луганську поробив справи і планував через тиждень від’їжджати. Але закрили кордон. Тобто я не встиг виїхати буквально тиждень за своїми планами.Я брав речі тільки на два тижні і я просто не вірив. Ніби я сприймав ці новини, але по факту в них не вірив.
Тобто фактично у вас не було відчуття, що ви в пасці опинилися?
Я їхав на пару тижнів туди і назад. Тому “нічего не предвещало бєди”.
От скажіть, з першого лютого, здається, Путін виступив. Якраз заявив про те, що вони — Російська Федерація — визнають “ЛНР” і “ДНР”. Як сприйняли люди цю новину в місті Луганську? Ті, з ким ви встигли поспілкуватися, наприклад, або люди на вулицях? Може щось, згадайте таке?
З двадцятого лютого я вже на вулицю не виходив. Тобто особисто не спілкувався. Все це можна охарактеризувати однієї ситуацію. Коли проголосили ось оце прийняття Росією, між вибухами в районі Щастя, та іншими, пролунав у центрі міста помпезний салют, який налякав усе місто. Тому це була якась нісенітниця. І, звісно, навіть ті, хто раділи цьому факту, що то Росія це зробила, могли радіти “святкуванню”. Все це якась дуже дивна і дурна ситуація.
Чому ви вже двадцять го числа, вирішила не виходити на вулицю? Були чутки якісь? Хтось порадив, щоб ви цього не робили?
Так, були поради від знайомих. Є знайомі, які працюють в “державних”, так би мовити установах.Але от вони висловлювали свої опасіння, що краще не виходити.
Круто. Двадцать четвертого почалося масштабне вторгнення. Щось в Луганську змінилося в ті дні?
Я прокинувся десь у п’ятій ранку від того, що в районі Щастя, почало “бахати” дуже активно. В той ранок двадцать четвертого, коли “бахало” особливо сильно, на вулиці я бачив жінку, яка щодня в один і той самий час, за одним, і тим самим маршрутом вигулює собаку. Для, наприклад, цієї жінки нічого не змінилось.
Як ви взагалі жили? Тобто я так зрозумів, що ви декілька місяців не виходили на вулицю. Опишіть цей досвід.
Я ще з двадцятого лютого я не виходив на вулицю. Навіть в під’їзд. І навіть намагався не підходити до вікна. Це тривало аж до тридцять першого серпня. Це сім місяців.
У мене це було ну не дуже драматично. Це було як єдиний момент. Я не відчуваю, що у мене вкрали сім місяців життя. Я і в мирний час не кожного дня виходив на вулицю. Я працюю в за комп’ютером в Інтернеті. Тому я повністю заглибився в роботу і новини. Це просто день бабака. Спочатку холодно, тому що березень, і я включаю кондиціонер на обігрів. Потім спекотно, тому що літо, і я включаю кондиціонер на охолодження. Бац — і немає семи місяців.
А як новини сприймалися в такій ситуації? У вас немає можливості вийти, з кимось поговорити. Все це не можна перевірити, тому, напевно, викликає додаткову тривогу. Чи ні?
Інтернет для мене — природне середовище. Те, що я міг слідкувати за всіма підряд новинами, мені допомогло. В перші тижні, фактично ходив по хаті з телефоном, щоб не пропускати нічого. Мені це давало ілюзію, що я контролюю ситуацію, бо я знаю, що відбувається. Потреби спілкуватись з іншими людьми на цю тему не було. Але я спілкувався в мессенджерах.
Коли в перші дні російські війська підходили до Києва, ви розглядали варіант, що вони можуть захопити столицю? Щоб ви б робили тоді?
Ситуація щодо Києва ускладнювалась тим, що в місті залишилась дружина. В ніч з двадцять четвертого на двадцять п’яте одну з ракет збили біля сусіднього будинку. Наш будинок в Києві не постраждав. Але я прокинувся від того, спрацювала дистанційна сигналізація від автівки. Я зв’язався з дружиною. Вона була в стрессовому стані. Це буквально сусідній будинок, який видно з нашого балкону. Тому вона вже через годину була в дорозі на Київську область ще до того, як там почалися пробки.
Ви декілька місяців сиділи фактично вдома. Були такі періоди, коли виникло відчуття: “Все, я вже не можу сидіти. Я хочу вийти на вулицю. Будь що буде”?
Не було. Навіть коли було затишшя. Я слідкував за мобілізаційними чатами. Я не знаю, як це допомагає. Бо через десять хвилин ситуація може бути зовсім іншою. Тому не виходив. Навіть ще були такі причини більш серйозні. Наприклад, перукарня. Це питання я вирішив самотужки, за допомогою машинки для стрижки. Ще була стоматологічна проблема, яку теж я не відніс до суттєвих причин вийти на вулицю.
Що, ви просто біль терпіли?
Ні. У мене випала пломба із зуба, де вже не в було нервів. Я зв’язався із своїм стоматологом. Вона порадила “творчий” метод: щоб моя мама пройшлася по стоматологіях і попросила пластичну тимчасову пломбу. Такі пломби застигають самостійно. Я собі перед дзеркалом заліпив дірку. Поки що так і ходжу.
Люди вірять в те, що ця мобілізація добровільна? Чи вони все ж таки розуміють, що це все примусова мобілізація?
Люди розуміють, знають, що це примусова мобілізація. Навіть ті, хто підтримує “спеціальну воєнну операцію”. Таких так багато, бо вони вісім років жили в іншому, ніж ми інформаційному просторі. Але навіть вони абсолютно не збираються мобілізуватися. Тому ніяких добровільних черг бути не може. В перші дні якісь черги може дійсно були. Але тих, хто в них стояв, на цьому світі, скоріш за все, нема.
В людей, які в Луганську ховається від мобілізації, відбулася переоцінка цінностей як Росія почала кидати “мобіків” як гарматне м’ясо на передову? Це теж, напевне, не секрет вже. Немає таких, які, може, дійсно перестали любити Росією? Зрозуміли, що вона не ставиться до них, як до своїх?
Мені важко когось згадати, якщо такі були. Все-таки інформаційний простір… Ну ви розумієте… Двадцять чотири на сім російські новини. І хто б міг подумати — я особисто не міг подумати вісім років тому — наскільки це велика сила.
Ви декілька місяців сиділи в Луганську, не виходили нікуди, працювали в Інтернеті. Однак як ви гроші отримували? За що жили всі ці місяці?
Я продовжував працювати в інтернеті і заробляти гроші. Але я не шукав ніяких способів зняття готівки. Я фактично ці півроку був утриманчем у своїх батьків. Сума для виїзду теж була їх. Я думаю, що ці моменти і будуть віддачені мною в майбутньому.
Коли ви вирішили все ж таки, що чекати не варто, і треба шукати способів вибратися з окупованої території?
Таке бажання виникало періодично. Тільки якось я починав більш-менш активно шукати способи виїхати — з’являлося оголошення про наступну дуже страшну хвилю мобілізації. Це весь час таки було. Перші два місяці я не шукав нічого. Далі вже зрозумів, що це надовго. Способів ніяких я не знаходив. Навіть в принципі не знав, як шукати. Були знайомі, які виїхали з “ДНР”, але це було доволі проблематично. По-перше треба було, щоб хтось приїхав за мною з “ДНР” в “ЛНР”, потім назад. Це блок пости. Я цей варіант відхилив.
Ми опинилися в подібній ситуації разом з другом, який теж в’їхав незадовго до початку війни. Десь місяць-півтора тому випадково дізнався, що сусід виїхав. Я з ним зв’язався. Я так розумію, це працює тільки як сарафанне радіо. Він мені дав контакти. Добре, що це був перевірений варіант. Тому я почав спілкуватися з людиною, яка надає таку специфічну послугу. Думаю, ці люди — далеко не єдині. Потім сталася нова хвиля мобілізації, і ми чекали до кінця серпня.
І далі як? От день, час “Че” наступив. Як ви діяли? Щоб виїхати за кордони так званої “ЛНР”, треба вийти з квартири.
Відмінність досвіду сусіда від мого досвіду була у тому, що він мав паспорт “ЛНР” і Росії. А у нас з другом були тільки українські паспорти-книжечки. Це дещо ускладнювало і здорожчувало послугу. Але загалом послуга доволі комплексна. Тобто забирають у певний день хлопців легковою машиною біля під’їзду. День, як стверджують ці люди, узгодили з російською стороною. Бо на тому, переході, де ми були, немає “ЛНР”. Чому так? Не знаю, як пояснити логіку, але там дійсно їх немає. Там тільки російська сторона.
Як називався цей перехід?
Можу тільки умовно назвати. Оскільки сам не знаю. Тримається в секреті навіть цими перевізниками. Загалом це Піщанівка. Це недалеко від Ізварино, це кордон з Росією. Але щодо самої Піщанівки є чутки, що там часто стоять перевіряльники “ЛНР”.
Тому перевізники сказали, що ми їдемо десь поряд, в якесь інше місце. Вони його не називають. Та в принципі, нам це було нецікаво. Нам головне, щоб нас вивезли. І там була тільки російська сторона. І заздалегідь наші прізвища були озвучені. Заздалегідь була узгоджена дата. Також перевізники сказали, що останнім часом українські паспорти створюють проблеми. Це не тільки дорожче, але й складніше, бо росіяни припиняють пускати. І якщо був би паспорт-пластикова картка, то це навіть могло бути неможливим. Я не знаю, з чим це пов’язане.
А скільки ця послуга коштує?
На момент, коли ми виїжджали, якщо був би паспорт російській або “ЛНР”, то приблизно двадцять тисяч рублів. З українським паспортом тридцять тисяч рублів. В цю вартість входить доставка до місця переходу, сам перехід сам і доставка до прикордонного російського міста Донецьк.
Але є думка, що ніби ці перевізники перебільшують свою роль. І що через такий перехід можна просто пройти, якщо зможеш доїхати. Але нібито наші імена узгоджувалися. Нібито дата узгоджувалась. Я особисто схильний більше вірити, що все-таки роль перевізників була доволі суттєвою.
Далі як ви? Наскільки я розумію, зараз ви знаходиться в Грузії. Як ви туди потрапили?
Оскільки у нас українські паспорти, і нам потрібно виїхати за межі Ростовської області, ми мали отримати “міграційку”. Нам не дали міграційку на цьому переході, який умовно називається “Піщановка”. І ми поїхали спершу на автобусі до міста Каменськ-Шахтинський. Там ми взяли вже квиток до Грузії. І мали день для того, щоб, за порадою перевізників, поїхати на прикордонний пункт “Гуково”. Це вже далі від “Ізварине”. Але вони порадили саме там зробити вихід з Росії до нульової зони, не доходячи до “ЛНР” і знову увійти, щоб отримати “міграційку”.
Там ми надто перестрахувалися. Нас обох паспортистка на виході з “Гуково”, тобто на виході з Росії, запитала: “Ви їдете в Луганськ?” І ми обидва сказали, що в Луганськ. І її це дуже зацікавило. Вона каже: “Ну тут всі йдуть за “міграційкою”, ніхто не йде в Луганськ”. Потім каже: “Ну добре, я перевірю, як ви туди дійдете”. Ми переживали, що нас назад не пропустять. Тоді ми б поверталися назад в “ЛНР” без жодних броней від мобілізації. Все було б зведено нанівець. Але ми налаштувалися, зібрали волю в кулак. Шляху-то назад нема, пішли і потрапили на іншого паспортиста. Речі навіть перевіряли доволі швидко. І легко пропустили в Росію.
Далі ми поїхали в місто Шахти, звідки у нас був поїзд до Владикавказа. Але на вокзалі в місті Каменськ-Шахтинський ще був епізод. Ми просиділи півгодини в поліцейському відділку на автовокзалі. Поки сиділи там, до нас підійшла поліція. Це була планова перевірка паспортів.Коли поліцейські побачили українські паспорти, то тяжко позіхнули. Виявилося, їх важко перевіряти. За їх словами, російські можна просто пробити по базі на планшеті, а дані українських вони надсилають кудись-там в паспортний стіл. А у них там була чи перерва, чи ще щось. Щоб зайняти паузу, вони відвели нас у відділок і стали перевіряти речі. Просто щоб зайнятися чимось корисним. Поки ми чекали відповідь від паспортного столу, міліціонер скаржився на своє життя. Запевнив, що ми поживемо в Росію і побачимо, як тут погано. Потім отримав дзвінок, що ми не терористи, і відпустив.
Коли ми приїхали у Владикавказ — це прикордонне майже місто з переходом в Грузію — там знайшли приватного перевізника, які возять на легкових автомобілях. Це була грузинка. І також з нами ще була вчителька початкових класів з Росії, яка їхала на відпочинок.
Як ми зрозуміли, які у водія пасажири, такі у них і погляди на політику. Тому що їхати шість годин, і якщо всі шість годин сперечатися, це не дуже. Тому вчителька постійно погоджувалася. Казала, що вона проти війни. Але хто може бути за війну? Але потім друг її підловив на питанні “чий Крим?”. І тут вона вже чітко нічого не казала.
При виїзді з Росії сталася найбільша проблема. Це буде на згадку, що в Росію не варто їхати. У мене не було українського закордонного паспорта. Бо їхав-то я спочатку на два тижні, тому не брав. МІй друг пройшов нормально, а мене затримали на паспортному контролі.
Я потім зрозумів, за який момент вони зачепилась, чому затримали. Відвели в кімнату очікування тюремного типу. Там були ще люди. Там я чекав десь годину. За цей час туди додавались люди. Ми спілкувалися між собою. Здебільшого причина, чому тих людей затримали, була одна й та сама. Вони українці. Наприклад, дівчину з Херсону не пускали в Росію на її ж власне весілля з росіянином.
Далі десь впродовж півгодини тривав мій допит. Мене запитали приблизно за п’ятнадцять років мого життя. Коли виїхав? Коли приїхав? Що? Як? Де? В принципі, все розказував, як є. Тому що нічого приховувати не треба було. І потім вони вийшли на запитання основне, яке їх цікавило.
Коли вони питали, чим займаюся, я сказав, що у мене свій сайт для навчання. Вони уточнили: “Тобто ти “айтівець”? Я кажу: “В якомусь сенсі”. Саме за цей момент вони зачепилися і запитали, чи допомагаю я якимось чином ЗСУ. Я питаю: “яким чином я можу допомагати?”. Вони кажуть: “Як айтішник”. Мені довелося уточнювати поняття “айтішник”. Що я не той айтішник, який вміє робити кібератаки. Вони кажуть, що я неправдоподібно розповідаю. Потім стали перевіряти телефон.
І я, і мій друг, і люди в камері про всяк випадок перед пригодами в Росії чистили телефон. Я теж чистив чати та видаляв репости щодо ЗСУ.Багато чого очистив дуже ретельно. А не треба було. Тому що вони спитали: “Ви чистили телефон?” Я не зовсім був готовий відповідати на питання, тому почав розповідати, що поки в Луганську не було світла, почистив старі контакти, видалив СМС, бо взагалі чистоту люблю.
Потім в камері я думав над цим питанням. Якби вони мене запитали, яким способом ви спілкуєтеся, наприклад, з мамою і дружиною? Історії дзвінків немає,і в месенджерах нічого немає. Я так і не придумав, що відповідати. Але вони не запитали.
В цей час у моїх друзів в машині була своя драма. Вони ловили всіх підряд, хто виходив з паспортного контролю, та питали про мене. Людина, що допитувала мене, сказала, що моїм друзям передали, де я. Коли потім я вийшов, виявилося, що ніхто нічого не пояснював. Абсолютно. Мої друзі дізнавались якусь інформацію від тих, хто був зі мною в тій кімнаті. Якось мене ідентифікували по кольорах одягу і потім вже їм казали, що мають відпустити.Ну коротше нечемно це все у них там відбувається. Таке враження, що просто знущаються без якоїсь причини.
Що ви далі думаєте робити. Скільки вже Грузія?
Трошки більше тижня. Я знову буду робити те, що робив у 2014 році: шукати житло в статусі переселенця.
Ви не хочете повертатися в Україну зараз? Тому що теж є ризик мобілізації?
Я поки що думаю. Хочу місяць побути в Грузії і подумати, що робити. Стосовно мобілізації є момент певної небезпеки. Ну і загалом… Якщо припустити, що ситуація в Україні якось погіршиться, то свобода, про яку мріють мої друзі, у мене є, і я не хочу її втрачати.
Ви думаєте, що не є ризик того, що через цю війну В Україні з цим буде погано?
Перша причина, чому я просто зараз не буду повертатися в Україну — це мобілізація. Оскільки я не відчуваю себе морально спроможним допомогти саме таким чином. По-друге, якщо допустити, що погіршується ситуація в Україні, то вже не буде змоги виїхати. І по-третє, моральний тиск чинить те, що друзі з України мріють виїхати. Хочуть отримати певну свободу. А я її маю і втрачати її поки що не готовий. Хоча припускаю, що все-таки, можливо через місяць повернуся.
Давайте у підсумках скажемо. Ви вважаєте, вам пощастило з цією історією, чи вам навпаки, не пощастило?
Якщо порівнювати з військовими діями в інших містах, то мені в Луганську пощастило. Бо це місце, де навіть не літали ракети. Навіть якби то були ракети ЗСУ, то малоймовірно, що вони зачепили б мене, бо я живу далеко від будь-яких військових об’єктів. Фронтовий спокій певний був, напевно більше, ніж у людей, які в Україні знаходяться. Тому в цьому плані пощастило.
Щодо того, що було вкрадено півроку життя, коли я працював, а більше нічого не відбувалося, то, звісно, не пощастило. Ось і зараз. Ми вибралися, тому пощастило. А тим, хто побоявся або взагалі не намагався, то вони зараз нам заздрять. Невідомо, що буде далі. Наше майбутнє тепер уже в наших руках, а їхнє — ні.
