Школярі в Європі: Як навчаються українські діти за кордоном?

Школярі в Європі: Як навчаються українські діти за кордоном?

Вже рік десятки тисяч українських школярів навчаються у Європі. Їм доводиться відвідувати місцеві школи і водночас учитися дистанційно за українською програмою. Про те, як діти витримують навантаження, та про відмінності, з якими зіткнулися школярі та їхні мами, «РГ» поговорила з переселенцями у Нідерландах, Німеччині та Польщі.

Олександр Бєлокобильський, «РГ»

Майже всюди, куди війна закинула українських біженців, місцеві установи уважно ставиться до переселенців. Увага полягає не лише в піклуванні, а і в контролі. Уряди й органи місцевого самоврядування звикли до біженців із Африки та Азії, які не збираються повертатися додому і пов’язують своє майбутнє із Європою.

Багато хто з українських переселенців своє теперішнє становище вважає тимчасовим, і думає про повернення (принаймні із не надто постраждалих регіонів – не з міст, повністю знищених росіянами). Та їм доводиться виконувати правила, встановлені країнами, що приймають. Зокрема, й ті, що спрямовані на інтеграцію біженців у їхні спільноти.

«Пропускати школу неможна»

До нідерландського міста Неймеген харків’янка Тетяна із сином, третьокласником Ростиславом прибули рік тому, в березні 2022. Їх разом із багатьма іншими українцями поселили «на кораблі» (там таких два). Відтоді вони живуть у каютах, харчуються централізовано (готувати у себе заборонено), діти спілкуються «на барі» – перетвореному в невеликий громадський простір.

До школи Ростик пішов за два-три тижні після приїзду до Нідерландів. Школа – із нідерландською мовою викладання, і головний предмет там, звичайно, саме мова. Українські діти зібрані в маленькі класи, згруповані за віком (приблизно) для якнайшвидшого прогресу. Коли вони достатньо оволодіють мовою, їх планують переводити до спільних із місцевими школярами класів, уже більших.

Школярі в Європі: Як навчаються українські діти за кордоном?
Тетяна та Ростик на одному з заходів української спільноти

З першого дня – викладання виключно нідерландською. Крім мови, щодня математика. Мама хлопчика каже, програма тут інша. Теперішній четвертокласник Ростислав вирішує приклади з підручника за 5 та 6 класи, тобто українська програма швидша. Та й самі способи вирішення інші, ніж навчають в українській школі.

– Насправді зараз із 11 дітей з обох кораблів в українській школі дистанційно навчаються лише двоє – це ми і ще один хлопчик. Батьки вирішили, що це складно. Ми тричі на тиждень виконуємо домашні завдання з математики та української мови, здаємо також контрольні, діагностичні роботи, – розповідає Тетяна.

Напередодні навчального року 2022-23 батьки отримали листа від директора школи стосовно майбутнього навчання. У ньому підкреслювалося, що діти відвідувати нідерландську школу зобов’язані. Пропускати заняття можна лише з поважних причин – якщо дитина хвора, мусить іти до лікаря або з особистих обставин (наприклад, похорон або весілля).

Також зазначалося, що заборонено перебувати в школі менше часу, ніж передбачено, заради відвідування онлайн-занять в українській школі. Директор радить добре подумати, чи варто дітей навантажувати додатково домашніми завданнями онлайн-навчання (у нідерландських школах домашки немає), – адже потім у школі діти виглядають стомленими.

У місцевій школі діти займаються з 8.45 до 14.30. Школа розташована у 3,5 кілометрах. Проїзд на автобусі школярам сплачує місцева міськрада. Тетяна працює, тож сина відправляє автобусом разом із кількома іншими хлопчиками – і ніби все гаразд (хоча взагалі-то в Нідерландах діти до 12 років мусять бути під постійним наглядом дорослих). Але як бути під час страйків?

– У березні водії страйкували майже місяць. Тиждень я не посилала Ростика пішки до школи. За це мені винесли серйозну догану і попередили, що за такі «прогули» дитини можуть призначити штраф 1200 євро, – говорить Тетяна.

Зараз придбали вживані велосипеди, і хлопець часто їздить до школи на веліку. В Нідерландах велокультура розвинена, всюди велодоріжки та велопарковки, тож це доволі безпечний і практичний варіант.

Школярі в Європі: Як навчаються українські діти за кордоном?
Нідерланди – хороша країна, але додому хочеться

Країна хороша і зручна, але додому хочеться, говорить харків’янка. До міста насправді повернулося багато тих, хто виїжджав на початку повномасштабного вторгнення. Але говорити про відновлення повноцінного життя в місті ще зарано. Установа, де працювала Тетяна, зараз не діє, у чоловіка зараз теж робота не з такою зарплатою, як до евакуації рік тому. Тож великі шанси, що наступний навчальний рік Тетяна з Ростиславом зустрінуть у Нідерландах.

– Наступного року, якщо ми будемо ще тут лишатися, українську школу брати, мабуть не будемо. Бо дійсно велике навантаження – і Ростику, і мені також, – каже Тетяна.

Навчання 9 годин плюс українська домашка

Наталя родом із Луганська, до Люботина під Харковом переїхала, «коли це ще не було трендом» – тобто до 2014. У березні 2022 вона з сином опинилася у Німеччині. Десь за два-три тижні виявилося, що її син Тимофій мусить здобувати німецьку освіту.

Тимофію пощастило, його взяли не до просто школи, а до гімназії. В німецькій системі освіти є велика різниця: школа готує до подальшої професійної освіти, а гімназія – до класичної, тобто до університету. Спочатку він відвідував одну гімназію, згодом перейшов до іншої. У першій акцент робився на точні науки, а Тимофій має схильність до гуманітарних предметів.

Іти до гімназії було трохи лячно, каже хлопець. Крім того, що він навіть на базовому рівні не знав німецької, для Тимофія було незвичним опинитися у великому колективі. Річ у тім, що він (знов-таки, «коли це ще не було трендом») навчався дистанційно у одній із харківських приватних шкіл. Почав так учитися ще до ковідного карантину, на момент переїзду до Німеччини навчався дистанційно вже чотири роки.

– Тим не менш я доволі швидко звик, у мене з’явилися приятелі – один із них словак, двоє німці. Спілкувалися від початку англійською, німецьку освоював поступово. На уроках учителі викладають німецькою, але наприкінці нам (зі мною вчилася дівчина з Києва) давали цей матеріал у друкованому вигляді англійською, – розповідає Тимофій.

Школярі в Європі: Як навчаються українські діти за кордоном?
Тимофій підійшов до директора гімназії запитати, чи є можливість їм з друзями десь пограти музику. Той особисто відвів хлопця до кімнати, облаштованої для репетицій – із підсилювачами та барабанною установкою і сказав, що двері для їхнього колективу завжди відкриті

Уважне ставлення до українських учнів підкреслює Наталя, мама хлопця. Тимофію, зокрема, допомогли потрапити на курси німецької, яких дехто з біженців чекає роками. У школі учнів спочатку зараховують до інтеграційного класу, а потім поступово переводять до звичайних німецьких класів. Учителі слідкують, чи не занадто важко дається цей перехід. Якщо учневі надто важко, пропонують перейти назад до інтеграційного класу. Тимофій справляється, але йому то все не легко.

Навчання і обов’язкові зайняття беруть дуже багато часу. Фактично це повноцінний робочий день. Наразі розпорядок дня Тимофія виглядає приблизно так:

– Я встаю о шостій, снідаю, іду до німецької школи на восьму. До неї хвилин 20-30 пішки. Навчаюся до 13.00 і йду на курси німецької. Вони тривають до 17.15. Щоправда, останнім часом я став трохи нехтувати німецьким. Більшість моїх сил іде саме на українське навчання, бо мені треба скласти іспити – НМТ (національний мультипредметний тест. – РГ) для вступу у виш.

В українській школі Тимофій закінчує 11-й клас, в німецькій же відвідує 10-й. Бо, каже, щоб іти до німецького 11-го (там це передостанній, всього навчання триває 12 років), треба досконально знати німецьку. Тож для нього найважливіше зараз отримати атестат національного зразку. Що далі?

– Для мене ідеальним було б вступити до якогось із українських вишів, наприклад, до Каразінського університету, і навчатися далі дистанційно. Але, боюся, що так не вийде. Я не встиг отримати приписного свідоцтва, а без нього вступити неможливо. Тож доведеться, скоріш за все, вступати саме до німецького університету. Але – як вийде. Все залежить від того, як я складу НМТ, – каже Тимофій.

«Інклюзії в Україні фактично не було»

Вірогідність, що Сєвєродонецьк може стати полем бою і згодом бути тимчасово окупованим, пані Наталя передбачала. Вона – мама особливої дитини, у її сина Антона – розлад аутичного спектру, у свої 21 він – як мала дитина. Опинитися в окупації з ним, без елементарних засобів та умов для життя, без доступу до необхідних ліків було б катастрофою. Тож пані Наталя подбала про оформлення закордонного паспорту та інших документів для сина, склала тривожну валізку.

Школярі в Європі: Як навчаються українські діти за кордоном?
Пані Наталя та Антон

Коли було оголошено про евакуацію американського посольства, хрещена мама Антона надіслала грошей і категорично порадила виїхати кудись на захід України, доки ситуація проясниться. І тижні за два до початку повномасштабного вторгнення пані Наталя з Антоном виїхала до Трускавця. 24 лютого хазяйка знятої квартири сказала, що продовжувати оренду не буде – до неї приїжджають родичі. Знайти інше житло після початку навали було вже нереально ані в самому Трускавці, ані поблизу.

– Да, да, – поки мама розмовляє, Антон показує їй іграшкову рись.

– Да, Тошенька, це Рися, – відказує йому мама і продовжує розповідь.

Вранці 26 лютого в таксі закинули ті самі дві сумки (з документами, ліками для Антона на півроку та мінімумом речей) і поїхали на кордон. У велетенському натовпі стояли в черзі сім годин. Волонтери допомогли знайти житло під Краковом, надали іншу необхідну допомогу.

Школярі в Європі: Як навчаються українські діти за кордоном?

– У Польщі навчатися мусять усі діти. Незалежно від того, в якому вони стані: будь-якої важкості нозологія інвалідності у дитини – буде своя школа. Діти з інвалідністю можуть учитися до 24 років, а в певних випадках і до 25. Для дітей старших 18 років існують класи, де їх учать працювати, майстерні. Дехто учиться готувати їжу, дехто – столярним роботам. Антон з іншими дітками учора прибирав територію, наприклад, – розповідає пані Наталя.

Спочатку був, звичайно, довгий і непростий період оформлення документів, проходження комісій, а потім – етап пошуку школи. В одній з порогу відмовили, але потім знайшлася школа, де Антона зустріли з усмішкою і сказали: «Ну, в нас немає місць. Але ми вас візьмемо».

– Це школа для дуже важких дітей. У нас в Україні до жодної школи їх би близько не допустили. На те, що в Антона епілепсія, вони сказали: «То й що. Ви просто напишіть нам, що робити у випадку нападу». Я згадую, як нас в нашому місті виставляли з різних місць зі словами «дитина з епілепсією не може знаходитися серед інших дітей!» Як я просила, щоб нас хоча б на свята якісь запрошували, а мені казали: «Ну ви що! Вашому синові не місце серед звичайних дітей!» Як мені відмовляли у госпіталізації сина до відділення терапії – «Тільки до психіатрії!» І там його покладуть, прив’яжуть до ліжка і лежатиме. Тут ставлення педагогів до діточок – для мене просто культурний шок, – каже пані Наталя.

Класи у школі по четверо дітей, ними опікується педагог і помічник педагога. Якщо дитина втомилася і їй треба полежати – в класах лежать мати, можна лягти полежати, ніхто не заважає йому. Свята для цих дітей проводять, і їхні обличчя сяють. Антону там подобається, у нього з’явилися друзі, у святах він бере участь…

Школярі в Європі: Як навчаються українські діти за кордоном?
До Великодня діти в їхній школі робили сувеніри. Антон також

Всі потрібні ліки Антон отримує у Польщі безкоштовно. В Україні за безкоштовні ліки треба було боротись, але навіть після цього, каже пані Наталя, вони не отримували і третини ліків, які їм видають у Польщі.

– Я не просто купувала ці препарати. Я щопівроку оголошувала збір, і на пожертви купувала ці ліки. Якби робила це своїм коштом, мені просто не було би чим сина годувати. Більше того, один із препаратів не пройшов реєстрацію в Україні, і доводилося купувати за скажені гроші привезений сірими схемами з Німеччини.

До останніх років в Україні фактично не існувало інклюзії. Особливими дітьми займалися переважно приватні реабілітаційні центри. Один із них сама пані Наталя створила з подругами 2010 року в Сєвєродонецьку. Таких центрів було мало, вони переважно були в великих містах і коштувало це дорого.

– Я щаслива зараз: те, що зараз отримує мій син, – мегаважливо. Мені важливо, щоб Антону просто було добре. Тут прекрасна система роботи з такими дітьми, і тому ми не поїхали до Канади. Коли ми перетинали кордон, я думала про Канаду, але потім я побачила цю систему і нікуди не хочу уїжджати. Але що буде далі – невідомо. Повертатися після перемоги мені нікуди: місто зруйноване. Чи дозволить Польща подальше перебування таким людям, як ми – питання відкрите.

Залишити відповідь