Максим Віхров
Перевертень, тобто людина, здатна набувати тваринну подобу – один з найдревніших і найбільш знаних міфологічних персонажів. Його «вовчий» різновид, поширений серед народів заходу, перекочував з легенд у масову культуру майже одночасно з її появою. Особливо добре вовкулаки прижилися у кіно: Генрі МакРей зняв свого «Верфольфа» ще у 1913-му – майже на десятиліття раніше, ніж Фрідріх Мурнау випустив на екрани легендарного «Носферату». Проте шаблони сучасного маскульту часто досить далекі від народних уявлень про вовкулаків. Щоб упевнитись в цьому, достатньо зазирнути у етнографічні нотатки, зібрані наприкінці ХІХ століття у Старобільському повіті Харківської губернії, тобто у північних районах сучасної Луганщини.
«Кумедний цей звір вовкулака!» – казав оповідач зі слободи Білокуракине – і це зовсім не те, чого очікуєш у розмові про перевертнів. Кумедного в житті наших слобожанських вовкулаків й справді було небагато. «Були вони колись людьми, та не по закону жили. За те їх Бог і покарав, сказавши: “Будьте вовками”. Поробились вони вовками і пішли в ліси. А як стали ліси переводить, то й вовкулаки повтікали», – розповідали у Попівці (нині село на Сватівщині). Втім, згідно більш поширеної версії, вовкулаків «створювали» відьмаки, чаклуни і «родимі» відьми, накладаючи закляття на тих, хто їм не догодив. На жаль, народні перекази, зафіксовані у Старобільському повіті, дають досить розмите уявлення про зовнішність цих істот. У одних розповідях вони постають дуже подібними до звичайних вовків, у інших – навпаки, цілком антропоморфними. «”Зовні він зовсім як чоловік – і ноги, і руки, і морда, і все таке, та тільки весь у шерсті, і вона дибки на ньому стоїть”», – розповідав мешканець слободи Білокуракине, якому одного разу довелося зіткнутися з вовкулакою.
У популярній літературі і в кіно лікантропія зазвичай постає особливим магічним вмінням або довічним прокляттям, проте мешканці Старобільського повіту вважали це радше прикрою пригодою. Ось, наприклад, яку історію розповідали у Новоастрахані (нині село у Сєвєродонецькому районі). «Слухайте, братці, що я чув від одного чоловіка, як був на Донщині на заробітках. – розповідав місцевий мешканець. – Поїхали ми за снопами, а один дядько почав дорогою розповідати про нашого господаря: гарний він каже, чоловік, та погана трапилася з ним пригода. На весіллі, як він женився, обійшли одного лихого чоловіка чаркою, а він і зробив так, що молодий побіг з весілля вовком – і так три роки бігав межи вовками. Оце підійде до своєї хати і хоче заговорити, щоб його пустили, та лише виє. Батько його вийде з хати, нацькує собак, то він і тікає геть». Це міг би бути гарний пролог для класичного оповідання в жанрі фентезі, проте народна міфологія збудована за дещо іншими канонами. Якось пішов той вовкулака зі своїми товаришами-вовками в село, аби поцупити вівцю. Виліз він на хлів, продер покрівлю, скочив униз, аж тут на собачий гавкіт вибіг господар і кинувся до хліву. Побачив вовкулаку, схопив палицю – і давай його періщити! Після третього удару по спині вовча шкура на вовкулаці тріснула і зіскочила – і став перед господарем голий чоловік… А скінчилося все так, як у людей заведено: «Дала йому баба сорочку і штани, і подався він до своїх. А тепер бач, як хазяйнує – і слава Богу!».
Отож, для повернення вовкулаці людської подоби часом вистачало міцного дрючка. Поряд з цим побутувало вірування, що вовча шкура тримається на зачарованому не сама собою, а на особливому паску, який «насилає» на жертву відьмак – і допіру він не порветься, бігатиме людина вовкулакою. Щодо міцності тих пасків, бувало по-різному. Розповідали, що у 1860-х один відьмак перетворив на вовкулаків цілий весільний поїзд зі слободи Микільської (нині село у Старобільському районі). «Одні, – казали у слободі, – скоро поставали людьми, інші – за рік чи два, а треті згинули десь безвісти». А наречений пробігав у подобі аж п’ять років, аж поки не стався щасливий випадок. Якось він заліз в кошару до овець, але, тікаючи від розлюченого господаря, перечепився через пліт – от пасок і розірвався. Побачивши перед собою замість кудлатої тварюки молодика у весільному вбранні, навіть «з квіткою на шапці», селянин второпав, в чому справа, запросив колишнього вовкулаку до хати і став розпитувати, що ж з ним таке сталося. Наречений виклав все, як духу: мовляв, зачаклував їх відьмак, і що поробиш – треба тікати, щоб люди не перебили. П’ять років він жив у лісі з вовками, хоч і не зовсім по-вовчому: «Їжа їхня мені огидною була, тож харчувався я зіллям і корінням, а як забігали до обійстя, харчувався тим, що люди свиням виносили, або намагався вкрасти щось із людської їжі. Все я знав і розумів, тільки говорити не міг. За п’ять годів таке життя мені так набридло, що пішов я у слободу залізти до кошари – тільки не по вівцю, а щоб мене вбив хтось абощо… Але як ти, добрий чоловіче, вийшов з палицею, так я злякався, що став тікати».
Ці історії прикметні ще й тим, що господарі не дуже-то й лякалися, зіткнувшись віч-на-віч з перевертнем – принаймні не настільки, щоб дозволити йому отак запросто поцупити свійську худобину. Та й взагалі, якщо вірити етнографічному матеріалу, скоріше це вовкулаки боялись людей, аніж навпаки. Про напади вовкулаків на людей у жодній з оповідок, записаних у Старобільському повіті, навіть не згадується. Один білокуракинець із задоволенням переповідав історію, яку розповів йому чоловік із Калмиківки (нині село у Старобільському районі), якого ми для зручності назвемо Петром. Їхав він якось з поля до себе хутір, аж бачить – щось воно таке шалається у пшениці. Аж раптом вибігло звідти якесь чудисько – завбільшки як ведміть, кудлате, і чалапає до Петрового воза. Той, звісно, перелякався: що ж то воно за злидень і чого йому від мене треба? А потім здогадався – ото ж мабуть той вовкулака, який, люди казали, в тих краях об’явився. «Як би то від нього відкараскатись?» – подумав Петро. Аж тут вовкулака скочив до нього на воза і сів поряд: «Витріщився і дивиться мені у вічі, а балакати нічого не балака – белькоче щось по-своєму, нічого не зрозуміти. – згадував Петро. – Сів ото й сидить собі чинненько, ніякої шкоди не робить, тільки все намагається щось промовити». Їхали вони так собі, їхали, і вже біля самого хутора вовкулака спохопився з возу та й побіг у поле. «Мабуть, чогось він у мене питав або просив – біс його зна!» – міркував собі Петро. Але на тому його пригода із вовкулакою не закінчилась, бо вночі той понадив до Петра на хутір. «Як зовсім смеркне і люди поснуть, не він буде, щоб не заліз де в хату! – бідкався Петро – Витягав скільки є хліба, сало, сметану, масло, молоко, а як що є нез’їдене в печі, то й те все забере!». Намагалися хуторяни того вовкулаку спіймати, чатували, засідки робили, та зловити перевертня-крадуна так і не змогли…
Вважалося, що розчаклувати вовкулаку здатний і відьмак, проте, зважаючи на дурнуватий і малопередбачуваний норов цієї братії, зв’язуватися з ними не надто хотілося, та й «відробити» власне або чуже закляття міг далеко не кожний. Втім, деякі метикуваті слобожани знаходили власні способи позбавити свого ближнього закляття. Зробив якось один чаклун вовкулакою одного чоловіка зі слободи Білокуракине, ну а той і забіг собі у степ – що ж йому іще робити? Журилася жінка, плакали за татком малі діти, а чутки про вовкулаку розповзались по окрузі. Зачув про те один товариш (для зручності назвемо його Іваном), та й вирішив відволодати бідолаху. Зібрався Іван і пішов того вовкулаку шукати. Три дні блукав у полях, аж поки знайшов. «Чого ти, – каже, – тут шалаєшся? Ходімо додому!». А вовкулака «тільки очі висолопив та й не мекне». Похитав головою Іван, подумав, та й щось таке ушкварив, що обернувся той знову чоловіком. Але, видко, позбутися відьмацького закляття на завжди було не так просто, тож Іван загадав товаришеві таке: «Іди у своє село і вранці біля криниці сховайся. Прийде туди одна баба, та ти схопи її ззаду за плечі, злякай її і скажи: “На тобі мою шкуру і носи її стільки, скільки я носив”». Обернувся той вовкулакою і побіг, а зробивши все, як було сказане, знов став чоловіком – тепер вже на завжди. А от скільки тій бабі довелося у вовчій шкурі побігати, про те ми не знаємо.
Отож, окрім вовчої подоби, тутешні вовкулаки мали надзвичайно небагато спільного із грізними і лютими вервольфами з кіно і фантастичної літератури. У народних переказах ми зустрічаємо не так монстрів, що несуть загрозу всьому живому, як недоладних істот, котрі застрягли десь напівдороги між людським і тваринним світами. А точніше, людей, котрі тимчасово (якщо, звісно, поталанить) замкнених у звірячій подобі – страшнуватих з виду, проте все ж таки людей.
