Система vs дитина? Що не так з реформою інтернатів

Система vs дитина? Що не так з реформою інтернатів

Тридцять років тому Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини. Цим держава визнала, що сім’я є найкращим середовищем для виховання дитини. Але механізми, як цього досягти та забезпечити права неповнолітніх, зокрема право на сім’ю, за цей час не були відпрацьовані.

Про те, з якими проблемами доводиться жити сиротам та тим, хто хоче їм допомогти, розповіли журналісти «Накипело».

Наразі в українських інтернатах виховуються 77 тисяч дітей. Із них майже половина (понад 34 тисячі) живуть там цілодобово, без контакту з родиною та соціалізації. Такі дані наводить Міністерство соціальної політики.

Понад 92% дітей, що живуть та навчаються в інтернатах, мають батьків. І це теж офіційні дані Мінсоцполітики.

Система vs дитина? Що не так з реформою інтернатів
Інформація Мінсоцполітики станом на 1 січня 2021 року.

Громадські діячі відзначають: часто вихованці закладів виростають непідготовленими до самостійного дорослого життя. Вони не мають елементарних побутових навичок. У дітей не форується відчуття приватності, їм складно будувати відносини.

«Ще кілька років тому в інтернатних закладах навіть індивідуальної білизни могло не бути. Усі шафи, шухляди можуть переглянути в будь-який момент, діти часто не мають власних речей і не розуміють, що це таке. Відповідно, у них не формуються особистісні межі, які важливо тримати при спілкуванні, — описує умови виховання президентка Харківської обласної фундації «Громадська Альтернатива» Марія Ясеновська. — Крім того, інтернати — це потенційний розсадник жорстокого поводження і насильства. Усі закриті установи з масовим проживанням такими є».

Багато дітей після інтернату виростають безініціативними та несамостійними, бо звикають, що за них піклується держава.

«У закладі ти живеш на всьому готовому. І у випускників залишається очікування, що їм усі винні. Тому багато випускників стають безхатченками, спиваються. Вони втрачають себе, а світ — їх», — розповідає Кирило Невдоха.

Як система впливає на долю неповнолітніх, молодий чоловік знає не з чуток. Батьки покинули Кирила ще в пологовому будинку. Далі був будинок малютки, дитячий будинок, загальноосвітня школа-інтернат і перехід у спеціальний заклад.

«Я був дуже балуваний, вередливий, уроки, бувало, зривав. Мені дали довідку психологічно-медичної комісії  та перенаправили в спеціальну школу-інтернат. Але такий заклад не вирішує проблеми. У звичайній школі можна було б виправити затримку розвитку чи розумову відсталість. Справа не в послугах і навіть не в вихователях — у самій системі, бо заклад закритий і там обмежене коло спілкування, у звичайній школі є навіть конкуренція серед дітей», — пояснює Кирило.

Після закладу випускник не міг вільно обрати не тільки виш, а й спеціальності в профтехзакладі. Були доступні лише три — озеленювач, штукатур, маляр. Серед них не було тієї, що Кирило мріяв опанувати. І такий обмежений вибір у всіх вихованців спеціальних закладів, розповідає наш герой.

«Нам діагнози змінювали легко, приїхала комісія — і готово: поставили «розумова відсталість». Найтрагічніше, що псується життя дітям. Більшість тих, хто знаходиться в спеціальних закладах, може навчатися спокійно у звичайних школах», — зазначає молодий чоловік.

Кирилу довелося докладати багато зусиль, аби мати право на вищу освіту. Хлопець вступив до профтеху на спеціальність, яка йому не подобалася. Паралельно він навчався в дев’ятому класі у вечірній школі, щоб отримати атестат про базову середню освіту.

«Педагоги профтехзакладу помітили, що спроможний здобувати знання на рівні з дітьми зі звичайних шкіл і затримки в розвитку немає. І тут почалися випробування: засідання педрад, медичні комісії, переатестації тощо. Я пройшов «кола пекла», щоб мати право аж у 20 років здобувати повну загальну середню освіту в звичайній групі», — згадує наш герой. — За два роки навчання дізнався більше, ніж за 10 років в інтернаті».

Нині Кирило навчається в Харківському національному економічному університеті імені Семена Кузнеця. Чоловік додає: «Випускники досягають чогось після інтернату не завдяки, а всупереч усім проблемам, які виникають після переступання порога закладу».

Система vs дитина? Що не так з реформою інтернатів
Звіт Державної служби статистики, 2020 рік.
Система vs дитина? Що не так з реформою інтернатів
Дані Міністерства юстиції України, 2020 рік.

Дар’ї Барановській також довелося самостійно вчитися готувати та розпоряджатися фінансами. Дівчина потрапила до школи-інтернату в 12 років, коли її матір позбавили батьківських прав. Після випуску дівчина вступила до професійно-технічного коледжу й стала маляркою, працювала за професією. Наразі 26-річна дівчина виховує двох дітей, вона зараз у декреті.

Якщо дитина знаходиться в закладі багато років, у неї руйнуються зв’язки з батьками. Інколи це навіть страшніше за осиротіння, оскільки зрада батьків ніколи дитиною не забувається і це руйнує її життя, підкреслює Тетяна Печерських.

За словами Дар’ї Касьянової, найбільш пагубно інтернати позначаються на розвитку малечі до трьох років.

«Дуже важливо для дитини мати поруч дорослу людину, з якою у неї буде формуватися прихильність. Через цей контакт дитина пізнає світ, розвивається, вона інформує цю людину про свої потреби. Дитина розвивається від отримання різних сигналів, через торкання, мову. Тобто мозок дитини розвивається тільки зі взаємодією із зовнішнім світом. Таким провідником у зовнішній світ якраз є ця головна доросла людина», — наголошує директор Харківського обласного спеціалізованого будинку дитини «Гіпократ» Роман Марабян.

У цьому плані Кирилу Невдосі трохи пощастило: хлопець періодично гостив у родині одного з працівників спецшколи. Тож він мав приклад, як складаються відносини в сім’ї. Але в багатьох вихованців інтернатів немає уявлення про сім’ю.

«Я усвідомив будову родини, побачив цю взаємодію. А не просто так, що вихователь мені прочитала, що таке родина, — згадує Кирило. — А в більшості випускників таке уявлення: сподобалися один одному, зборобили діло, а далі діти залишаються сиротами і потрапляють в інтернати».

У чому суть проблеми з реформою?

Переглядати систему інтернатів у країні почали ще в 2007 році. Тоді уряд затвердив державну програму та взявся за заклади для сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. І в цьому Україна досягла успіху. Протягом десяти років були реформовані практично всі заклади системи сирітства, зазначає менеджерка Харківського обласного благодійного фонду «Соціальна служба допомоги» Тетяна Печерських. Паралельно розвивалися сімейні форми виховання.

«Зараз діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, виховуються переважно в прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу, перебувають під опікою родичів. У різних областях цей показник коливається в межах 80–85%, у Харківській становить 95%. З’явилася така форма, як патронат», — наводить дані Тетяна Печерських.

Система vs дитина? Що не так з реформою інтернатів
Звіт Держстату, 2020 рік.

Однак на зміну одній проблемі прийшла інша: інтернати заповнюються дітьми, які мають біологічних батьків. Новим поштовхом змін мала стати так звана реформа деінституалізації. Процес запустився з прийняттям майже чотири роки тому «Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017–2026 роки». Уряд ставив амбітні завдання — створити умови для виховання всіх дітей у сім’ї або в середовищі, максимально наближеному до сімейного.

Система vs дитина? Що не так з реформою інтернатів

За планом, малеча не мала б опинятися в будинках дитини вже з 2020 року. А кількість спеціалізованих та спеціальних шкіл-інтернатів та ліцеїв з цілодобовим перебуванням мала б поступово зменшуватися з 2019 року. Аби неповнолітні не потрапляли в такі інституції, повинна бути соціальна підтримка родин (зокрема, до народження малюка), патронатні сім’ї (як тимчасова альтернатива інтернатам), створюватися центри реабілітації та паліативної допомоги для дітей із порушеннями здоров’я тощо. Однак наразі ці послуги ще недостатньо розвинені, підкреслюють громадські діячі.

На початку 2021 року уряд підготував проєкт розпорядження, який фактично уповільнює реформу. Якщо зміни затвердять, будинки дитини прийматимуть малюків до 2026 року. Не скорочуватимуться також спеціальні та спеціалізовані заклади, ліцеї з цілодобовим перебуванням. А це 70% інтернатів системи освіти, зазначає Микола Кулеба, уповноважений Президента України з прав дитини.

«Фактично реформа звужується лише до будинків дитини, дитячих будинків-інтернатів системи соціального захисту (для дітей з важкими формами інвалідності) та дитячих будинків системи освіти (у яких станом на перше січня 2020 року залишилося 1057 дітей, що є менш ніж 1% від загальної чисельності дітей в інтернатах). Ці зміни також стануть сигналом для новостворених територіальних громад, що послуги вже можна не розвивати, а, як і раніше, просто направляти дітей в інтернати», — занепокоєний Кулеба.

Громадська спілка «Українська мережа за права дитини» звернулася до Президента, Прем’єр-міністра та голови Верховної Ради з тим, щоби проєкт розпорядження не набув чинності. Лист підписали загалом 70 громадських організацій, які працюють у сфері захисту дітей та сімей.

Скорегувати Національну стратегію міністерству рекомендував комітет Верховної Ради, пояснює Руслан Колбаса, очільник Директорату розвитку соціальних послуг та захисту прав дітей Мінсоцполітики. Тож відомство підготувало проєкт змін для громадського обговорення.

«Ми розуміємо ситуацію, яка зараз відбувається в країні при децентралізації. Зокрема, щодо соціальних послуг, які ще не створені в громадах, але вже реорганізуються в ліквідованих районах. Тому це підштовхує нас до того, що ми дійсно повинні переглянути стратегію. Але наша думка, що це не повинне бути виключення тих чи інших типів закладів. Ми бачимо, що треба продовжувати реформу і переглядати питання щодо підтримки, збільшення повноважень, надання допомоги і формування такої системи послуг на місцях, яка б не дозволила, щоб діти перебували в закладах», — пояснює Руслан Колбаса.

За результатами обговорення проєкту на сайті Мінсоцполітики, зміни були підтримані. Однак пізніше відомство скасувало результати через недобросовісне голосування.

«Після усунення причин впливу на систему та підключення більш суворої авторизації, Мінсоцполітики повернеться до розгляду розпорядження», — додав Руслан Колбаса.

Ще в грудні минулого року відомство ратувало за деінституалізацію, наголошуючи на її важливості. Щоби дізнатися, чому позиція міністерства змінилася, ми надіслали інформаційний запит, але відповіді не отримали.

Є інтернати — будуть там і діти: як система чинить опір

Процес деінституалізації є радше формальним, бо на практиці нічого не змінюється ні для дітей, ані для системи загалом. Через реформу заклади перейменовують з одного типу на інший, але формати роботи не міняють.

«Наприклад, був інтернат для дітей із сімей, що опинилися у складних життєвих обставинах. Змінили вивіску на заклад з художнім напрямком — залишилися ті ж самі діти, персонал. Найняли, наприклад, баяніста. І ось з’явився вже спеціалізований інтернат», — описує проблему Дар’я Касьянова, голова правління «Української мережі за права дитини» та програмна директорка «СОС Дитячі Містечка Україна».

Інколи інтернати спеціально набирають дітей, аби не позбавитися фінансування, а соціальні служби у справах дітей сприяють інституалізації. До таких висновків прийшли представники Мінсоцполітики, ЮНІСЕФ та «Українська мережа за права дитини». Улітку 2020-го вони відвідали чотири тисячі родин у п’ятьох областях (Волинській, Дніпропетровській, Миколаївській, Полтавській та Харківській). Моніторинг був пов’язаний із тим, що навесні 2020-го на час карантину зі шкіл-інтернатів у сім’ї повернули 42 тисячі дітей.

Так, 21% батьків вказали, що віддати дитину в інтернат їм рекомендували у школі або дитсадку, 41% батьків радили це зробити представники Інклюзивно-ресурсних центрів.

При цьому під соціальним наглядом перебували лише 7% сімей, жодної підтримки від соцслужб не отримували приблизно 70% родин. Часто це пов’язано також з тим, що громади не знають своїх повноважень щодо надання соціальних послуг та не знають, як їх потрібно надавати, каже Дар’я Касьянова.

За результатами моніторингу, найчастіше батьки віддають дітей в інтернати через проблеми з ментальним та фізичним здоров’ям, відсутністю інклюзивної освіти та бідність сімей.

Результати опитування батьків дітей, які виховуються в інтернатах, 2020. рік.

Система vs дитина? Що не так з реформою інтернатів
Система vs дитина? Що не так з реформою інтернатів

Сьогодні 1,4% дитячого населення України знаходиться в інтернатних закладах. Понад половина, маючи батьків, змушені роками жити в інституціях, зазначає Микола Кулеба.

«Це неприпустимо. Якщо б говорити, що ці заклади дають якийсь тимчасовий поштовх, реабілітацію, корекцію й далі, забезпечуючи дитину, сім’ю всім необхідним, дають змогу жити в родині та навчатися поруч у звичайній школі, можна було б погодитися на існування такої системи. На жаль, ця система стає зручною для держави і для батьків, які досить часто змирюються з тим, що дитина житиме в інтернаті та про неї піклуватиметься держава», — вважає Кулеба.

Проблему з трансформацією закладів також ускладнює відомча розрізненість. Інтернати в Україні підпорядковуються трьом відомствам: Міністерству охорони здоров’я, Міністерству освіти і науки та Мінсоцполітики. У системі МОЗ виховується малеча, у закладах Мінсоцполітики – діти з інвалідністю. Найбільша кількість інтернатів — у системі МОН. За даними Уповноваженого з прав дитини, станом на січень 2020 року майже 21 тисяча неповнолітніх перебувала в спеціальних школах для дітей з особливими освітніми потребами і ще більш ніж 13 тисяч у спеціалізованих закладах мистецького, спортивного або військового профілю.

Як змінити ситуацію?

Дітей з інтернатів повернути можна за короткий час, впевнені громадські діячі. За результатами моніторингу міністерства та громадських організацій, близько 10% дітей вдалося залишити в сім’ї після повернення з інтернатів: вони житимуть вдома та навчатимуться у звичайній школі.

«Так, це не реінтеграція, не підготовленний процес сім’ї до повернення дитини і для цього потрібно багато зусиль. Але це точно можливо. У вересні 437 дітей не повернулися назад до інтернатних закладів (з тих, що брали участь у моніторингу — ред.)», — зазначає Дар’я Касьянова.

Громадські діячі кажуть: реформу не потрібно зупиняти, проте це не означає, що потрібно водночас закрити всі заклади.

«Ми хотіли б, щоб реформа деінституалізації не спотворювалася. Жодна установа не може бути закрита просто так, за один день. Потрібно вивчати, з якої причини дитина опинилася в установі, чи є в неї брати і сестри, чому батьки вирішили віддати дитину в інтернат, чи можна допомогти в цей момент сім’ї або, на жаль, найкраще залишити дитину в спецзакладі (якщо, наприклад, є порушення зору або слуху, а в населеному пункті немає потрібних умов). Має бути рішення для кожної окремої дитини. Не можна, щоб ми закрили якісь інтернати або поміняли в них вивіски, і на цьому реформа закінчилася», — каже Дар’я Касьянова.

Аби деінституалізація була ефективною, необхідно розвивати послуги в громадах. Проте це ускладнюється з реформою децентралізації: укрупненням районів, створенням нових громад та передачею повноважень на місця.

«При децентралізації всі послуги, функції повинні максимально бути сконцентровані саме на рівні територіальної громади. Це викликає певне занепокоєння, бо не всі громади вважають, що їм потрібен фахівець з соціальної роботи і що саме захист прав дітей повинен бути на рівні територіальної громади. Ми зараз працюємо над законом, який буде розмежовувати повноваження, зокрема щодо прав дітей», — пояснює Руслан Колбаса.

Спеціальну освіту потрібно посилювати, але разом з тим — розвивати інклюзивне навчання, медичні, освітні, соціальні і реабілітаційні послуги для дітей та їхніх сімей.

«Іноді, коли говоримо про соціальні послуги, всі уявляють дуже доровартісні заходи. Можемо сказати, що такі послуги, як шкільне харчування, групи продовженого догляду, денний центр, який може допомогти сім’ям, не потребують значних державних витрат, але показують свою ефективність. Тому дуже важливо розвивати послуги в цьому напрямку», — вважає Лора Білл, заступниця голови представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні.

В Україні запроваджувати соціальні послуги допомагають некомерційні організації.

Зокрема, за підтримки громадського сектору пілотувалися центри матері та дитини, які попереджають відмови від новонароджених, інклюзивно-ресурсні центри для сімей, в яких є діти з наявними або можливими порушеннями розвитку.

Як приклад, для запровадження та розвитку послуг на місцях, держава може стати їхнім замовником, а громадські діячі — виконавцями.

«Держава говорить, наприклад, що має певний план на найближчі три роки, і громадські організації беруть участь у прозорому тендері. Потім переможець фактично стає провайдером послуг у певній громаді. І тут є різні підходи взаємодії: беруться середні ціни за послуги і просять щось дофінансувати громадську організацію. Наприклад, громада виділяє кошти на соціального працівника, а громадська організація дофінансовує психолога (бо громада не може поки собі це дозволити). Або місцева влада супроводжує сім’ї у СЖО, а ГО надає ще послуги для прийомних сімей або опікунів. Тоді ця модель працює. У нас поки про соціальне замовлення багато говорять, але реально цього ще немає», — пояснює Дар’я Касьянова.

Проект «Donbas Media Forum та міжрегіональне співробітництво для виробництва якісного контенту для Сходу України» впроваджується за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.

Добавить комментарий