Цього літа на тимчасово окупованій Луганщині створюють образ всеосяжної опіки РФ до «нових територій». Одним із головних напрямків став літній відпочинок. Щасливі батьки відправляють сотні дітей до моря із міст і селищ і кажуть «спасібо партії («Єдиная Россия») за ето». Хоча насправді їхніх дітей везуть за 800 кілометрів від дому переважно непристосованим транспортом.
Олександр Білокобильський, «РГ»
Потік «новин» у Луганську складається переважно з повідомлень, «як похорошелі новиє терріторіі» після входження до складу РФ. Бригади будівельників з «регіонів-шефів» відновлюють будинки, стелють нові дороги, реконструюють сквери. Почесне місце займають чи не щоденні відправлення дітей на відпочинок до Росії та до тимчасово окупованого Криму.
Імітація нормального життя, зокрема, і літнього відпочинку, насправді велася там останні вісім років. Від 2015-го посадовці окупаційної адміністрації «ЛНР» відправляли дітей у літні табори. Спочатку у «віджаті» у місцевих підприємств табори на Луганщині, згодом невеликими групами (але з гучним висвітленням) – до Криму. Та такої голосної літньої кампанії ще не було.
8 годин спеки у шкільному ПАЗику
Ось 11 серпня з шахтарського міста Антрацит відправляється група дітей до «духовно-патріотичного» табору «Радуга», що розташований у Георгієвському районі Ставропольського краю. Анонімний багатодітний батько у повідомленні каже, що його діти вже були там минулого року, умови типу чудові і дозвілля організоване добре.
В око на фото кидається транспорт, яким дітей везтимуть до табору. Це автобуси ПАЗ-3205. Модель випускають від 1989 року із невеликою модернізацією. За призначенням це – міський, максимум приміський автобус, а ці конкретні машини зазвичай використовуються в якості шкільних автобусів. (Передані на Луганщину, звичайно, «регіонами-шефами»).
Як відомо, міжміські автобуси відрізняються більшою відстанню між сидіннями, наявністю підлокітників, можливістю відкинути спинку та ще багатьма зручностями. Для довших поїздок тривалістю в багато годин зазвичай використовують іще більш комфортні автобуси далекого прямування.
І тепер – ще раз: дітей з ТОТ везуть шкільними автобусами, призначеними для коротких відстаней, з Антрациту до Георгієвського району на Ставропіллі. Це майже 700 кілометрів і, за оцінками Гуглу, близько 8,5 годин в дорозі. Насправді – довше, бо автобус іде повільніше за легкову машину і мусить час від часу зупинятися, аби пасажири могли сходити до туалету тощо.
І це не винятковий випадок. Саме таким транспортом переважно і возять дітей на відпочинок.
«ГАЗелью» до Євпаторії
Так, скажімо, днями повернулися з Криму діти тимчасово окупованого Сорокино (до декомунізації – Краснодон). «ГТРК ЛНР» повідомляє, що діти провели під Євпаторією в таборі «Парус» 21 день. Ми бачили, як їх відправляли 17 липня ПАЗиками та «ГАЗелями», а тоді побачили й повернення тим самим транспортом.
Якщо подорож відбувалася «сухопутним коридором» від «ЛНР» до Криму, відстань, яку їм довелося проїхати, склала близько 850 кілометрів, у дорозі – майже 13 годин. В реальності дорога займає знов-таки добрих годин 18.
Задля справедливості треба сказати, що існують і повідомлення з фото автобусів далекого прямування, але їх значно менше, ніж отаких от.
Чи так було при Україні?
На сонці у спеку ПАЗик, не обладнаний кондиціонером, перетворюється на душогубку. Та навіть у таку пекельну 10-13- годинну поїздку жителі тимчасово окупованих територій готові відіслати дітей. Адже – море! Адже – гори! Ані того, ані іншого, більшість дітей «ЛНР» у житті не бачили. Заробити на поїздку до моря у «молодій республіці» міг мало хто з батьків.
Нинішні діти, звичайно, не пам’ятають, як воно було до проголошеної окупантами 9 років тому «народної республіки». І звідки їм знати, що в Луганської області був власний вихід до Чорного моря. А от батьки могли б і згадати про дитячий оздоровчий табір «Южний» (така назва у документах), який Луганська обласна рада придбала у комунальну власність.
Цей комплекс був придбаний коштом громади області, там протягом 12 років щоліта відпочивали тисячі дітей регіону, зокрема, – діти з соціально незахищених категорій бюджетним коштом. Та навесні буремного 2014-го табір був «націоналізований» окупаційною владою Криму разом із об’єктами державної власності України на півострові.
Читайте також:
Спочатку депутати Луганської облради зверталися до окупантів – мовляв, це ж не власність держави! Це комунальне! Їхнє звернення проігнорували. Пізніше окупаційна адміністрація «ЛНР» намагалася отримати під свій контроль табір, але з таким самим успіхом. Аби заплутати сліди, окупанти об’єднали цей табір із іншим, «Дельфіном», і тепер це не самостійна установа, а «територія №1 «Южний» у складі «оздоровчо-спортивного комплексу «Дельфін». Який, у свою чергу, входить як філія до «государственного унитарного предприятия «Солнечная Таврика».
Ці спогади лишаються фантомними болями для тих, хто ще пам’ятає, як дітей возили до цього табору. Спочатку – великими автобусами далекого прямування, а згодом обласна влада навіть домовлялася з Укрзалізницею про спеціальні потяги під час заїзду кожної зміни.
Чому батьки не бояться?
Та безпека дітей під час поїздки до місця відпочинку (особливо «сухопутним коридором» повз зону активних бойових дій) – лише одна з причин для тривоги, яку мусили б відчувати батьки. Варто згадати, що лише за офіційними даними РФ викрала понад 19 тисяч українських дітей. Значна їх частина так само виїжджала на літній відпочинок з тимчасово окупованих територій.
Читайте також:
Крім того, є великі питання до безпеки дітей у таборах РФ. Усі пам’ятають нещодавній випадок із проникненням педофіла до табору «Счастливое детство» в Анапі Краснодарського краю. Жертвами насилля стали п’ятеро дівчаток 10-12 років, з яких четверо прибули до моря з тимчасово окупованих територій Донецької області.
Але, здається, це все не лякає батьків на тимчасово окупованій території. Чому? – Відповідь, імовірно, варто шукати в зубожінні населення ТОТ, з одного боку, і з іншого, – у пропаганді окупантів. Бо коли людям, що балансують на межі виживання зі своїми жебрацькими зарплатами, кажуть про опіку з боку «великої Росії» та її готовність попіклуватися про дітей, – мимоволі хочеться вірити.
Таким чином самі батьки та їхні діти, що їх ощасливили літнім відпочинком, стають елементом російської пропаганди, яка розповідає про покращення життя. Вони стають спікерами в телесюжетах та в інших медіа. Водночас діти, що і без того ростуть під постійним пресом російської пропаганди, отримують підтвердження тез про гуманізм Росії та готовність прийти на допомогу.
