Режим Лукашенка за допомогою репресій та тотального контролю спонукає дедалі більше білорусів тікати з країни. Лише так люди можуть уберегтися від переслідувань за участь у протестах, за опозиційні погляди, за просту незгоду з політикою влади та навіть за вживання білоруської мови. Справжня вільна Білорусь опинилася в екзилі. Як і чому це відбувається, і де знаходять новий тимчасовий прихисток білоруси, читайте далі.
Колючий дріт. Паркан заввишки 5 метрів. Він розділяє Польщу і Білорусь. Довжина – 186 кілометрів. Це ще й символ, адже з одного боку – відкрита та європейська Польща. А з іншого – закрита та залежна від Росії Білорусь. І ці кілометри кордону, по суті, відмежовують демократію від диктатури. І справжня Білорусь – це вже давно не Мінськ з його широкими проспектами та ідеальними бруківками. Справжня Білорусь – в еміграції: на кухнях, де можна говорити на повний голос, на вулицях, де не треба озиратися. На мітингах, де звучить «Жыве Беларусь».
На автовокзал «Варшава Заходня» щодня прибувають рейси з Білорусі. Залізничне та авіасполучення зупинені, от люди й добираються, за старим звичаєм, автобусами. У кожного, звісно, своя доля. Але цих людей об’єднує те, що вони покинули Білорусь, аби нарешті перестати боятися!
Чому виїжджають білоруси
«Можна говорити те, що думаєш і не боятися наслідків», – розповідає нам Марина, дівчина, яка приїхала до Польщі вперше. Саме так спочатку почувався й Олександр Азаров. Не міг звикнути до відчуття, що можна не озиратися, не шепотіти, якщо раптом зустрів на вулиці знайомого і хочеться щиро побалакати.
«Білоруське суспільство перетворилося на тоталітарне, де з дитячого садка виховують раба, який виконує беззаперечно накази і навіть не думає про зміну демократії чи щось інше, окрім як підкорятися волі Лукашенка», – розповідає нам Олександр Азаров, колишній співробітник білоруського УБОЗу.
Він підполковник, у Білорусі служив слідчим Головного управління боротьби з організованою злочинністю, у нього була кар’єра, гідна зарплата, нерухомість. Але після подій у серпні 2020-го, коли ОМОН жорстоко побив протестувальників, Азаров не зміг далі залишатись у білоруській міліції. «Там каральна система. Диктатура повна. Як за Сталіна», – ділиться Олександр.
Навіть після переїзду до Польщі він непокоїться за своє життя. Ніколи не планує зустрічі заздалегідь, щоб розмову не перехопили і не чекали ті, проти кого він виступив. Азаров пішов проти каральної системи Лукашенка і відкрито розповідає, як вона влаштована. «Тортури найстрашніші були на Охрестина. Це ізолятор тимчасового тримання. В спекотні дні людей ставили у клітки просто неба. По 30 осіб у маленькій кімнатці ходили під себе в туалет. Ставили людей у позу ластівки до парканів. І якщо людина ворушилася, її били кийками. Затриманих пропускали через коридори: коли випускають із автозаків з руками, зчепленими за спиною в наручниках, кидають через натовп співробітників, а коли людина біжить, вони її б’ють. За свідченнями очевидців, у білоруських РВВС вся підлога була залита кров’ю» – згадує Олександр.
Нині Азаров разом з іншими колишніми білоруськими силовиками, які перебувають у Польщі, розслідує ці злочини. Вони створили організацію «Байпол», щоби хоча б згодом, але всі, хто катував, убивав і ґвалтував, постали перед судом. Багато тих, хто відкинув страх і вийшов на мітинги, мирно, з квітами, зараз переховуються у Польщі. Після того, як Лукашенко зміг все-таки втримати владу, залишатися вдома їм стало просто небезпечно.
«Повернемося додому з БЧБ-прапорами»
Анастасія усе свідоме життя провела за одного режиму. Лукашенко 28 років при владі, іншого президента Білорусь не знала. «На виборах у нас завжди були фальсифікації. Лукашенка ніби обрали раз і довіку, і нічого не вдієш… люди вже наступного року схаменулися, кого вони обрали! Але говорити про політику взагалі стало неможливо, не можна й висловлювати свої думки. Так і жили!» – розповідає нам жінка. Нині Анастасія, її син Льоня та подруга Саша живуть у Вроцлаві.
На своїй кухні вони готують білоруські драники. Жартують, мовляв, Саша знає спеціальний білоруський партизанський рецепт – такі смачні вони виходять. Говорять між собою білоруською. «Ми тут, у Польщі, відчуваємо себе більше білорусами, аніж у себе на Батьківщині», – каже Настя. Усі троє пишаються забороненим вдома біло-червоним прапором, замість якого Лукашенко повернув радянський, червоно-зелений. «Повернемось колись додому з нашими стягами. Зі справжніми, БЧБ», – коментує Настя.
Вони покинули Білорусь після протестів 2020-го. Саші досі доводиться ховати обличчя, якщо поряд камера, вона розмовляє з журналістами у балаклаві. «Проти мене відкрито кілька кримінальних і кілька адміністративних справ. Тому одягнена так з огляду безпеки. У мене в Білорусі залишились батьки, братики і сестрички, родина»,– ділиться дівчина.
На вроцлавській кухні Анастасія, Льоня і Саша часто згадують про те, минуле, своє життя. «Розмовляти білоруською було неможливо. Така політика: робити все для русифікації, щоб люди закинули свою мову, літературу… Говорити білоруською було немодно, казали “колгоспна мова“», – з гіркотою розповідає Настя.
«Якщо ви хочете піти великою компанією, людей з 15 (день народження, весілля), то повинні повідомити, куди йдете цього дня, що це не акція, бо інакше загребуть на 15 діб. Смішно і страшно, – пояснює 14-річний Льоня. – Тут не думаєш, що раптом хтось сидить під вікном і слухає, а завтра в ізолятор тимчасового тримання заберуть – і це буде жахливо».
Свій режим Лукашенко будував майже три десятиліття. Спочатку вдавав із себе простого хлопця, а потім цеглина за цеглиною перетворював вільну країну на диктатуру. У 90-ті роки Білоруссю прокотилася хвиля політичних убивств. Викрадали і, ймовірно, вбивали усіх, хто забагато знав і заважав Лукашенку узурпувати владу, підкоряючи собі і силовиків, і суддів, і виборчу систему.
Як фальсифікують вибори, Мартин Сидорович уперше побачив, коли був курсантом. «На першому курсі заступник начальника ходив і питав у курсантів, хто за кого голосуватиме. Я назвав прізвище, але не Лукашенка. Наступного дня на лекції 150 людей сидять. “Ти що, сказав, що голосуватимеш не за Лукашенка?!!” – Кажу “так”. – “Все, за мною до начальника факультету. Ти живеш у Гродно, польський кордон, певно твої батьки їздять, торгують цигарками, ми зараз перевіримо нелегально. Ти що, не розумієш, куди потрапив? Пиши заяву на звільнення!”»
За словами Мартина, Лукашенко лише у 1994-му переміг чесно. Потім заготовлені цифри просто з’являлися в протоколах. Тому звичайний білорус для лукашенківської системи нічого не значить. «Він не може нічого, окрім як жити тихо, їсти тихо. Ну й головне – щоб усе було тихо. Він не може найважливішого – обирати своє майбутнє, висловлюватись, змінювати політику», – журиться Мартин.
Бути гвинтиком у системі Мартин не захотів. І йому довелося покинути країну. Змінити професію, стати блогером. Сидорович іронічно розповідає про те, що відбувається зараз у Білорусі, висміює режим – і вважає це найкращою зброєю. Цей стиль сподобався. У Варшаві Мартина вже навіть випадкові водії впізнають, коли підвозять. Адже на польських вулицях таксує так багато білорусів.
Жыве Беларусь! – Жыве вечно!
«Жыве Беларусь! – Жыве вечно!» Так Мартин вітається з водієм таксі. В самій Білорусі навіть ці слова заборонені, їх вважають екстремістськими. Режим настільки закрутив гайки, що проблеми гарантовані не тільки якщо побачать прапор, як в автівці варшавського таксиста Дениса, а навіть за поєднання відповідних кольорів в одязі. «Тим, хто збирається їхати в Білорусь, радять не брати навіть біло-червоні шкарпетки. Лише білі. Щоб у дівчини не було червоної спідниці та білої майки. Це недопустимо. Одразу можливий термін», – каже Денис. У перерві між рейсами він дістає смартфон і ловить новини про рідну Білорусь, звично відкриваючи “Nexta”.
Події 2020-го року світ бачив очима журналістів саме цієї редакції. “Nexta” в перекладі з білоруської означає «хтось». Сюди білоруси надсилали відео з епіцентру протестів. Степан Путило – один із засновників “Nexta”. Його режим Лукашенко звинувачує за десятьма статтями. Одна з них – тероризм – передбачає розстріл. Білорусь – єдина країна в Європі, де ще існує страта.
«Пару днів після протестів – і вже одразу “скоїв злочин”. Стало зрозуміло, що найближчим часом до Білорусі приїхати не вийде», – розповідає Степан. Він переконаний: Лукашенко не зміг би втримати владу, якби в Білорусі існувала свобода слова. Цензура – головне, на чому тримається будь-який автократичний режим. «Є речниця Лукашенка Наталія Ейсмонт. Вона спускає вказівки, тези, які мають показати усі канали, у тому числі телеграм-канали, ютуб-канали, підвладні Лукашенку. Після 2020-го року, коли перетнули межу, всі, хто залишився в тій системі, вже змирилися з нею», – розповідає Степан.
Провладна преса мовчить про рахунки Лукашенка, його розкішне життя. Степан робив про це журналістське розслідування. Воно та низка інших матеріалів відкрили очі білорусам на справжнє життя Олександра Григоровича. Серед таких людей був Євген, адже до цього він теж уявляв Лукашенка зовсім іншим. Таким, яким показувало держтелебачення. Тепер Євген Мазура в Польщі. Починає нове життя. Директор хокейного клубу став власником перукарні. «Це наш салон, ми відкрили його 8 місяців тому. Була ідея створити куточок для білорусів. Тому ми зробили інтер’єр у біло-червоних кольорах, а це наш національний герб», – розказує Євген. На батьківщині, у місті Орша, його затаврували як “неблагонадійного”. Так і сказали: «Політична позиція розходиться з можливістю працювати в білоруському спорті».
І хоча Євген уже освоївся в новій країні, все одно, каже, мріє повернутися в Білорусь, але уже в іншу: «У нормальну, вільну Білорусь без Лукашенка і того репресивного апарату, який він створив. І я готовий для цього робити щодня все. Так, ми ходимо на мітинги. Ми хочемо показати, що проблема диктаторського режиму нікуди не ділась. Ми тут зі своєю символікою нагадуємо полякам, що приїхали геть не з доброї волі».
Виїхати з країни довелося і тим, хто очолив протести 2020-го. Світлані Тихановській, яка заявляє, що виграла у Лукашенка вибори, чи Павлові Латушку, який став її прибічником. У минулому дипломат і міністр культури, на момент протестів він зрозумів, що хоче служити країні, а не режиму. Каже, бачив авторитарну систему зсередини. В ній усе тримається на страхові: «Це страх, це чиновники, які сидять на нарадах та дивляться у стіл. Вони не піднімають очей. Зустрітися поглядом з ним досить страшно кожному. Я міг дивитися у вічі… Мабуть, він щось прочитав, бо колись мені сказав: “Я задушу тебе власними руками, якщо ти мене зрадиш”. Я розумів, що це не порожні слова». А потім був дзвінок: «Ви знаходитесь під державною опікою. Цілодобово, 7 днів на тиждень». Людською мовою це означає, що встановлено стеження. Для опозиційних політиків кожен день міг стати останнім. Білоруси, серед них і опозиціонери, живуть тепер у різних країнах по всій Європі та світу, і багато хто чекає шансу повернутись. «Я повернуся в Білорусь, яка почне рух до змін. Білорусь, яка вийде на вулиці! І я вийду разом із білорусами. Поїду у той момент, коли ще не все буде вирішено, але я поїду», – запевняє Латушко.
Білоруси у Польщі знову і знову виходять на мітинги, бо прагнуть, щоб про ситуацію в Білорусі не забували. І тому що для них важливо показати світові: будь-який авторитарний режим не вічний, яким би міцним він не здавався. Вони продовжують відвойовувати свою свободу, хоча й за тисячі кілометрів від Батьківщини.
Як показує повномасштабне вторгнення Росії до України, авторитарні режими зближуються, кооперуються і навіть діють спільно. Тому важливо бачити обличчя цих режимів, розуміти особливості, а також шанси демократичних ініціатив там. У першому сезоні “Облич Свободи” автори звертають свою увагу на Білорусь, Угорщину, Іран, щоб познайомитися ближче з режимами, які часто досить відкрито беруть участь у російському вторгненні або таємно підтримують Росію у цій неспровокованій війні.
Фільм розкриває особливості боротьби білорусів в екзилі з режимом Лукашенка. Ми розповідаємо історії людей, які були змушені втекти до Польщі, Литви, Латвії та інших країн, щоб продовжувати свою боротьбу на політичному, культурному, мовному та інших фронтах.
Автори розповідають про особливості режиму через людей, які його не підтримують або навіть відкрито з ним борються та готові бути почутими. Тому в основі всіх фільмів та сюжетів – історії реальних людей та їхньої боротьби, а також доступне пояснення для іноземної аудиторії місцевого контексту та особливостей.
