ГЕНЕРАЛ АНДРІЙ КОВАЛЬЧУК: «НАС НЕ ВИБИЛИ З ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ. МИ ЙОГО ЗАЛИШИЛИ»


Цими днями ми відзначаємо сумну і водночас героїчну дату – четверту річницю початку спротиву російській агресії. За цей тривалий час події антитерористичної операції перетворилися на сторінки новітньої історії. Власне, АТО створила те, чого так не вистачало нашій державі – українську ідею. Та попри все, чимало героїчних сторінок залишилось за межами уваги української і світової громади. У рамках проекту «Оборона Луганського аеропорту» публікуємо інтерв’ю з Героєм України генерал-майором Андрієм Ковальчуком, який навесні-влітку 2014 року був начальником штабу 80-ї окремої аеромобільної бригади та у різні періоди керував обороною Луганського аеропорту, — розповідає ЛУГАНЩИНА.UA

– Розкажіть, будь ласка, про початок операції на Сході.

– Ми отримали розпорядження на формування батальйонної тактичної групи, і я відбув у район призначення. Батальйонно-тактична група в цей час формувалася, вантажилася, отримувала боєприпаси, приводилася у повну бойову готовність. За декілька діб я уже зустрічав БТГр 80-ї бригади, організовував злагодження. Адже всі люди цієї групи мусили діяти за єдиними сигналом та командою, для чого їх потрібно було тренувати.

– На той момент ви відчували, що це вже початок війни?

– Скажу, що десь, напевно, відчував. Тому що завдання отримала не тільки 80-та бригада, а й частини ВДВ, які на той час були найбільш боєздатні. Крім того, думаю, перед війною до нас недаремно приїжджав із «дружнім» візитом такий собі полковник Преус із Російської Федерації з групою офіцерів. Тоді ми думали, що це дійсно дружній візит, але сьогодні розумієш, що це був розвідник, який приїхав подивитись, чим дихає бригада, чи спроможна вона виконати бойове завдання. Пригадую, як сиділи, пили каву, розмовляли. Він розповідав, що брав участь у бойових діях у Грузії. Тепер зрозумію, що цю людину спеціально відрядили для певної роботи. Сьогодні він керує «першим армійським корпусом» у Донецьку, отримав звання «генерал-майора».

– Яким чином планувалась операція з деблокади Луганського аеропорту?

– За період 2014 року було два моменти деблокади. Перший – на самому початку, в квітні, коли одне з приміщень Луганського аеропорту було захоплене російськими найманцями. Це було 8 квітня. Я отримав бойове розпорядження очолити ротну тактичну групу, висунутись до аеропорту і взяти його під охорону. Ми вирушили о першій ночі. Ротна тактична група у складі 10 БТР та автомобілів бездоганно здійснила 400-кілометровий марш, і рівно о 13.00 ми взяли Луганський аеропорт під охорону.

– Опору ще ніякого не було?

– Там було лише одне приміщення, захоплене сепаратистами, – запасний диспетчерський пункт. Наш прихід був для них неочікуваним, і вони втекли. Тому ми безперешкодно виконали перше бойове завдання і взяли аеропорт під свою охорону. Десь за півтора тижні я отримав завдання з рештою БТГр висунутись в район Слов’янська для виконання бойових завдань на тому напрямку. Та я знав, що повернусь, оскільки знав місцевість, та і моя ротна тактична група там залишилася.

– Склад сил з часом мінявся?

– Звичайно! За цей час додатково було перекинуто літаком ще дві роти (розвідувальну та 3-тю аеромобільну роту 80-ї бригади). Далі доставили в аеропорт інші підрозділи, зокрема, інженерно-саперну роту і частину розвідників 1-ї окремої танкової бригади, а також зведену роту 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Тобто малося таке невеличке угрупування. На той час аеропорт вже був повністю заблокований і оточений. Вода, продукти, боєприпаси постачались тільки літаками – часто парашутним способом. На порядку денному стояло одне питання – розблокувати аеропорт і розширити кільце з подальшим оточенням самого Луганська.

08 - ЛАП 1

– Мається на увазі деблокада аеропорту 13 липня?

– Так. Коли я прибув із батальйоном у сектор «А», мені визначили завдання щодо підготовки двох рейдових загонів і розблокування аеропорту. Тобто належало розробити маршрут, яким будуть проходити комунікації після проходження рейдових загонів, і забезпечити його охорону та утримання. Перший рейдовий загін, який я мав очолити, складався з підрозділів 80-ї бригади, механізованої роти 128- ї окремої гірсько-піхотної бригади і танкової роти 1-ї танкової бригади. Другий рейдовий загін, який мав йти за мною, – це 3-тя батальйонна тактична група 80-ї бригади. Отже, з 13 липня ми розпочали висування цих рейдових загонів по визначених маршрутах, маючи завдання розблокувати Луганський аеропорт.

– Наскільки нам відомо, прорив був надто складним.

– Уся територія за Сіверським Дінцем, окрім Луганського аеропорту, була вже під контролем російсько-терористичних військ. Ми розуміли, що легко не буде, бо всі основні шляхи вже перекриті. Тому 13 липня обирався маршрут по польових дорогах з обминанням населених пунктів. Ми мусили пройти цей шлях із найменшими втратами і розблокувати аеропорт.

Але щойно підійшли до населеного пункту Сабівка, – вперлися в дерев’яний міст. Апріорі по ньому не можна було пройти важкій техніці, не говорячи вже про танки. Я поставив завдання: максимум за 40 хвилин навести мостову переправу, але, на жаль, дві мостові фірми не справились з ним через банальну причину – інженери не мали достатньої підготовки. Перший рейдовий загін простояв у очікуванні приблизно 1 годину 20 хвилин.

Користуючись нашою затримкою, терористи запалили поле, і вітер погнав пожежу до колони. В цей час нас почали обстрілювати з «Градів», а з боку західної околиці Луганська запрацювали міномети. Було прийнято рішення залишити наведення переправи і відвести колони від обстрілів.

08 - ЛАП 2

Андрій Ковальчук влітку 2014-го

Перший рейдовий загін успішно вийшов з-під вогню і продовжив подальше виконання завдання, рухаючись через Сабівку. Однак другий загін вороги заблокували. За допомогою місцевих мешканців ми перейшли через залізницю і далі вже рухалися маршрутом, який завчасно планувався, а другий загін, відповідно, повернувся назад. Таким чином, наші сили і засоби поділились на дві частини, але незважаючи на це, ми рухались вперед.

Що нами керувало? Перш за все, те, що завдання будь-якою ціною має бути виконане.

– Багато солдат розповідали, що ваш прихід і деблокада дуже підняли їхній бойовий дух…

–…Бо вони відчули, що прийшла підтримка, прийшли свої – і піднеслися духом, готові були йти далі. Ті, що йшли зі мною, теж пожвавішали, бо виконали свою задачу. Однак ми все одно залишалися в оточенні, бо не зайняли населений пункт Георгіївка. За великим рахунком, ми і не могли виконати цю задачу, бо об’єкт був достатньо укріплений. Операція була відкладена на певний проміжок часу.

– А що заважало зробити це наступного дня чи через день? Чому тільки 21 липня операцію з деблокади було остаточно завершено?

– Ми спокійно оцінили ситуацію. Георгіївку потім брали з двох сторін: рейдовий загін, який повернувся, і ми з аеропорту пішли один одному назустріч.

Під час цього наступу на Георгіївку був поранений командир ротної тактичної групи 128-ї бригади (зараз Герой України) Василь Зубанич. Він сміливо прийняв удар на себе. Бо дорогою до Георгіївки танк зі сторони Луганська зайшов у тил колони і відкрив вогонь по нашій мінометній батареї, Зубанич на БМП вийшов проти танку…і той ганебно втік з поля бою. По всіх тактичних канонах Зубанич був смертником, але смерть його обійшла, зазнав лише поранення.

В цей день ми звільнили Георгіївку і розблокували аеропорт, відкривши до нього дорогу. Але вона прострілювалась, оскільки була в зоні досяжності танків та артилерії противника.

– Згадайте день штурму Луганського аеропорту 31 серпня. Як все починалося?

– Це був другий день російського штурму. Приблизно з 6-ї години ранку розпочалась потужна артилерійська підготовка. Нас обстрілювали години дві, і весь аеропорт практично горів. 30 серпня ми ще могли відбиватися, успішно відповідати ворогу, бо мали техніку і свою артилерію.

На 17-ту годину ворог відійшов. Але я розумів, що завтра буде ще важче, тому сформував ударний підрозділ – з восьми чоловік – і відправив його із завданням знайти зосередження ворога й обстрілом зірвали його наступ хоча б на день. У ніч хлопці, обвішані гранатометами, пішли на пошук районів зосередження ворога, але він втік аж за Новоганнівку.

08 - ЛАП 3

Українські військові у ЛАП. Аеропорт ще цілий

А приблизно о 6-й ранку знову почалась артилерійська атака. Крили дуже серйозно. Росіяни пішли в наступ одразу з трьох сторін. До речі, напередодні ми «познімали» ворожі безпілотники – то були «Орлани» регулярних збройних сил РФ.

– Ви викликали вогонь на себе. Про цей вчинок і сьогодні багато хто згадує. Як це відбувалося?

– Це вимушена дія, бо не було іншого виходу. У нас залишилось близько 130 людей лише з автоматами та з гранатометами. Все. Протитанкових засобів, артилерії, іншої військової техніки вже не мали, бо все було спалене, знищене… Майже о 9-й годині мене викликав на зв’язок генерал Колесник. Питає: «Андрюха, яке приймаєш рішення?». Я відповідаю: протриматися до темряви, до ночі, щоб можна було відійти. Вдень цього робити не можна, бо навкруги поля і у цьому випадку кожен з нас отримає снаряд у спину. Другий варіант – полон, але краще самому застрелитись.

Тому кажу генералу: «Якщо не кинете, якщо будете підтримувати артилерією, – буду триматися. До темряви».

Коли росіяни зайшли до аеропорту, то відразу зайняли головний корпус. В полон взяли приблизно 10 наших військовослужбовців. Російські танки зайшли в адміністративну зону, і я зрозумів: якщо піхота далі піде з танками, нас повибивають однозначно. Як відсікти піхоту, змусити, щоб вона не виходила з танками? Тільки шляхом вогневого враження артилерією.

Перше, що я зробив, це викликав вогонь на головний корпус, по самому аеропорту. Далі приблизно о 17.00 чи 18.00 замовив авіацію й артилерію по собі, по всьому аеропорту. І це зіграло нам на руку, бо у росіян почалася паніка. Вони прослуховували наш ефір і страшенно злякались.

Почали кричати, що «срочно снимаемся», бо зараз буде авіація й артилерія по аеропорту. Почали панічно тікати. Цим скористалися наші хлопці, яких взяли в полон. Коли їх вантажили в КАМАЗи, вони пішли в рукопашний бій.

Щоб ви знали, нас не вибили з аеропорту – ми його просто залишили. Бо необхідності його тримати далі не було. Коли ми виходили, то аеропорт повністю горів… Росіяни ще два дні бомбили та штурмували вже порожній об’єкт. Думали, що ми й досі там.

Над матеріалом працювали: Сергій Глотов, Тетяна Попітіч, Тарас Грень, Анастасія Воронова, Анастасія Горова

,

Добавить комментарий