«Дома на чужині»


Репатріація українців з Новосільців (Сяноцький повіт) в СРСР. Березень 1946. Фото - Muzeum Historyczne w Sanoku Archiwum Fotograficzne

Історичні паралелі часто надають сили. Сьогодні мільйони українців зі Сходу змушені кинути свої домівки й облаштовуватись на новому місці. Це трапилось з вини Росії, яка підбурювала, а зрештою підтримала зброєю і військом сепаратистів.

Так само Росія і за її надихання польський комуністичній режим змусили українців облишити рідні місця у 1944-1947 роках на теренах Польщі. Спочатку кількома хвилями виселяли до Радянської України, а потім у ході акції «Вісла» – на Північ і Захід Польщі.

«РГ» довелося зустрітись з одним тодішніх переселенців. Виявляється, вони теж місяцями не розпаковували речей, «бо скоро ж додому»…

Олексій Добров

«Ми є найстарші тепер, а був наймолодшим, коли виїжджав», – каже Володимир Сава. Йому було 9 років, коли село Угринів – українське село у Польщі – оточило військо, і рештки українців повезли у невідоме. Ще довго вони сподівались, що невдовзі все кінчиться і їм дозволять повернутись. Але виявилось – це на все життя.

З паном Володимиром ми спілкуємось у місті Ольштині, на Півночі Польщі. Від цього міста, столиці Вармінсько-Мазурського воєводства (області по-нашому) 100 кілометрів до Балтійського моря, 170 кілометрів до Гданська і 80 – до кордону з Калінінградською областю Російської Федерації.

До цих країв родину малого Володимира Сави занесло «Віслою», та не рікою.

Володимир Сава– Мене звуть Володимир Сава, роджений в Угриніві – тепер він на кордоні Польщі. Мені було 9 років, коли була акція «Вісла», я все пам’ятаю, як розпочиналось. Спершу була так звана добровільна (але насправді – примусова) вивізка до Радянського Союзу, в Україну, в 1945-46 році. Ходили політруки, звали добровільно, але люди не хотіли їхати, бо знали, що там голод (у 1946-47 роках в Україні був голод, як і в 1932-33. – РГ). І ми ховались – батьки, сусіди – по лісах, по польських родинах: десь процентів 80 було українського походження, а 20 – поляків.

До кінця червня 46-го треба було переїхати на Україну, така була агітація. Частина людей поїхала – хто боявся, хто був бідніший, хто мав родину десь у партизанах. Я маю на увазі УПА – там у нас була дуже сильна партизанка. І хто мав когось в УПА, той хотів тікати – бо поляки заарештують.

Мої батьки і майже половина села переховалась в лісі, це було над Бугом, район Сокальський, село Угринів. Пересиділи ціле літо з коровами, з кіньми в лісі, ми, діти пересиділи у поляків. Я приходив додому, підливав там, де батько саджав капусту, тютюн. Вулиці були порожні.

– Страшне видовище, мабуть, – своє село, ідеш – і порожні вулиці.

– Пам’ятаю, що ходив – тільки коти бігали, а велике село було понад 1000 хат. Я бачу вечором страшну таку пустку. Люди або повтікали, або вивезли. Протягом двох місяців лапали людей. Поїхали перші люди на Україну, зобачили, що там нема ані хати, ані що їсти. Декотрі тікали назад, але на кордоні стояли застави.

Розкинули жителів Угринова майже по всій Львівській області Більше всього переселили під Кам’янку-Бузьку і ще на Волинь в колишню чеську колонію. Після Другої світової радянська влада виселила чехів з УРСР до Чехословаччини. Репатрійованих чехів розселяли у Судетах, звідки виселили геть усіх німців. Як ми пам’ятаємо, судетські німці після аншлюсу Третім рейхом Австрії вимагали спочатку автономії, а потім приєднання Судетської області до Германії. Знайома історія, правда? Навіть назва пропагандистського фільму «Крым. Путь на Родину» майже повторює ім’я іншої стрічки 1939 року – «Судетська Німеччина повертається додому». Після війни близько 13 мільйонів німців з Чехословаччини та Польщі виселили на історичну батьківщину. Їм довелося «повертатися додому» голими й босими. У 1945 році Потсдамська конференція підтримала рішення про це переселення. І ось німців – до Німемччини. А чехів з УРСР – до Чехословаччини, українців з Польщі – до Радянської України.
Розкинули жителів Угринова майже по всій Львівській області Більше всього переселили під Кам’янку-Бузьку і ще на Волинь в колишню чеську колонію. Після Другої світової радянська влада виселила чехів з УРСР до Чехословаччини. Репатрійованих чехів розселяли у Судетах, звідки виселили геть усіх німців.
Як ми пам’ятаємо, судетські німці після аншлюсу Третім рейхом Австрії вимагали спочатку автономії, а потім приєднання Судетської області до Германії. Знайома історія, правда? Навіть назва пропагандистського фільму «Крым. Путь на Родину» майже повторює ім’я іншої стрічки 1939 року – «Судетська Німеччина повертається додому».
Після війни близько 13 мільйонів німців з Чехословаччини та Польщі виселили на історичну батьківщину. Їм довелося «повертатися додому» голими й босими. У 1945 році Потсдамська конференція підтримала рішення про це переселення.
І ось німців – до Німемччини. А чехів з УРСР – до Чехословаччини, українців з Польщі – до Радянської України.

Людей вивозили на станцію в Сокалі, а звідти – далі залізницею. На новому місці будували землянки – не було квартир. Моя тітка переїхала, якусь буду збудувала. З собою вона взяла свою корову. Але потім коні, корови позабирали до колгоспу. Люди побачили, яке добро їх чекає.

– Отже, літо ви переховувались…

– Літо ми переховувались, і половина майже села зостала. Все було засіяне, зиму перезимували. Партизанка (партизанський рух УПА. – РГ) була потужна, безперервно були облави польських і радянських солдатів. Бої були на Холмщині, там взагалі попалили села, палили церкви поляки. Звідти тікали до України люди, бо там тиск був. А нас партизани боронили від загарбу. Моє село було останнє село галицьке.

Минув час, прийшов квітень, і дізналися батьки, що начинається акція «Вісла». І начали від полудня – з бойків, з лемків. Від границі з Словаччиною войсько обступало села і по черзі виселяли. Мали вже списки, хто українець за метрикою. Дехто переписувались у поляків, йшли до костела і виправляли метрику польську.

До мого села прийшли 24 червня 1947 року. Обступили село, сказали спакуватися. А ми були спаковані, бо уже знали, що прийде до нас – сусідні села від Белза, від Сваляви вже вивезли…

– Вам повідомляли якось заздалегідь – за тиждень, за місяць?..

– Нє, нє, но люди знали, що йде по черзі – село за селом. І всі були приготовані. Не знали, котрого дня, у котру годину, але поробили пакунки, одяг, трохи їжі, трохи корову приготовляли.

Взяли те, що влізло на одну фіру. Фіру мали: рідний був з мішаної польської родини – фірою поміг. Вивезли нас спочатку у Долобичов – тепер воно на кордоні, а тоді там був такий збірний пункт. Потім ми сиділи там, з кількох сіл нас зібрали там і під конвоєм військовим на станцію Вербковичі за 10 від Грубешіва, і там ми чекали іще тиждень.

– Там табір якийсь для вас приготували?

– Ніц! Пусте поле і станція залізнична. Хоч не в місті – аби люди мали де корову попасти. Бо з коровами, кіньми. І люди чекали на той поїзд. Запакували товарник. Частина худоби в особливих вагонах, а нас 4 родини всадили до одного вагона, і через тиждень доїхали до Ольштина. Стояли в Люблині, в Ольштині. Привезли нас до сел за 80 кілометрів від Ольштина. Розселили по дві сімї до кожного села – не разом, таке було розпорошення.

Північ, куди перевезли українців, має історичну назву Східна Пруссія. Теперішній Ольштин, де ми розмовляємо з паном Володимиром Савою, ще у першій третині ХХ століття називався Алленштайн. Так само, як північніший Гданськ був Данцигом. За Гданськ поляки з німцями сперечалися між Першою та Другою світовими війнами. А після останньої не тільки отримали вихід до моря з верфями та портом, а й депортували німецьке населення. Мільйони людей мали виїхати з Польщі до незнайомої Батьківщини – Німеччини. Везли кого примусово, хто залишався, а потім не витримував і їхав вдогін за депортованими… Тож «понімемцьке господарство» – домівки, облишені німцями. Хоча на літо 1947 їх, німців, ще було багато…
Північ, куди перевезли українців, має історичну назву Східна Пруссія. Теперішній Ольштин, де ми розмовляємо з паном Володимиром Савою, ще у першій третині ХХ століття називався Алленштайн. Так само, як північніший Гданськ був Данцигом.
За Гданськ поляки з німцями сперечалися між Першою та Другою світовими війнами. А після останньої не тільки отримали вихід до моря з верфями та портом, а й депортували німецьке населення. Мільйони людей мали виїхати з Польщі до незнайомої Батьківщини – Німеччини. Везли кого примусово, хто залишався, а потім не витримував і їхав вдогін за депортованими…
Тож «понімемцьке господарство» – домівки, облишені німцями. Хоча на літо 1947 їх, німців, ще було багато…

– І куди вас привезли? Що ви побачили на новому місці? Ви теж землянки рили?

– Тут було понімецьке господарство. Тут мешкали німці. І було багато пустих господарств. Але вони були зруйновані, решта були зайняті поляками. Був вже 1947 рік. Не всі, але багато з нас дістали господарку (господарство. – РГ) – без вікон, без дверей, але з цегли збудовані. Все було покинуте, зарощене. Найважніше – що ми мали коні. Бо там ніхто не мав коні в селі. Там багато було німецьких сімей, котрі не мали нічого, і просто запрягалися самі. А ми мали коні, і то нас врятувало. Батько їздив обробляти, і через то ми пережили.

Нас безперервно контролювала поліція. Приїжджали, – чи не втекли? Скільки нас? Якщо хтось приїхав у гості – треба зараз було йти до солтиса (сільський староста. – РГ), звітувати. Так було зо 2 роки. Нас називали «бандитами» – «то українці, бандити приїхали». І місцеві не знали, ким ми є. Але потім зобачили, що то нормальні люди, ще й задарма їм помагають – корови були, молоко було. А німці ж не мали нічого…

– А з німцями як у вас склалися відносини?

– З німцями найліпше. Бо вони були бідні. Там у тому селі польських було лише три родини, а решта німці. Вони були такі самі, як ми. Село було бідне, не було навіть школи.

– А де ж ви вчились?

– Я ходив до школи 6 кілометрів. До кожного класу до іншого села. Наука тривала спеціальна, бо я ходив до різних шкіл. Так я, українець, сам вчив тих німців говорити, бо вони взагалі нічого не розуміли польською. А потім пойшов уже в інтернат в повітове місто, там закінчив матуру (отримав атестат зрілості. – РГ)…

– Родини одразу стали обживатись? Відчували, що приїхали сюди назавжди?

– Вважали, що це переселення – ненадовго. Так було, що батьки навіть мішки не хотіли розв’язувати, розпаковувати – «за півроку, за рік повернемось, тимчасово пережити ту акцію»… То, думали, польській владі партизанів там знищити. Бо без людей партизани там не пережили – і так сталося. Але минув рік, два – не було надії. Некотрі верталися, але їх одразу там заарештували.

У 50-х роках частина людей вернулася, багато лемків вернулося, але – з Білої Підляски: у Любліні був першим секретарем українець, і він позволив вертатись. І пару тисяч підлящуків, як ми їх називаємо, вернулося. Дехто з людей і по двадцяти роках верталися. Хоча ті землі, їх господарки були зайняті поляками, треба було купувати. Але люди платили. Вернулися небагато: роки минали, люди прижилися тут, діти пішли до шкіл, загосподарювалися на новому місці.

Люди працювали, й переважно добре. Українські господарі були одними з найкращих. Дома мали у себе 12 гектарів, тут дали моїм батькам стільки ж. Там був чорнозем, тут отримали марну землю – піски. Однак можна було працювати. Наші люди працьовиті, мої батьки розвернули годовлю (тваринництво. – РГ). Потім батьки працювали на господарстві, мали ферму, курей, корів. Але то з літами прийшло.

– Ви сказали, що односельців розпорошили по різних селах. Якісь стосунки ваша громада підтримувала поміж собою?

– Важливу роль відігравала церква. Групували священики при церквах людей. Але спочатку церков не було – була тільки одна церква на цілу Польщу греко-католицька. Влада хотіла, щоби ми перейшли у православну віру: якщо українці – то православні, поляки – католики. Греко-католицька була скасована, і я знаю, на Україні то само було.

Була єдина церква, священик приїхав з наших сторін, і він не піддався. І цілий час відправляв греко-католицьку службу. Ціла Польща до нього з’їжджалась. Тисячі приїжджали – переважно на Різдво, на Великдень, на Петра і Павла. І донині приїжджають.

Церков була єдиним осередком, де говорили по-українськи, де гуртувалися люди… І пізнавались. Шукали дружин, чоловіків

Священик був пов’язаний з моїм селом – він з мого села мав жінку, дочку нашого священика. Знав мого батька, який був диригентом хору. Я був маленький, коли поїхали перший раз. Побачив полно людей – зі всієї Польщи, з Щецина їдуть, не було церков.

Люди або в польських костелах громадились (позволяли священики), приїжджали до лемківських церков залишених, або євангеліки віддавали свої церкви – бо німців виселили, не було нікого.

– Але ж зараз існують і греко-католицькі церкви, і школи українські, і газета  «Наше слово» виходить. Коли це стало можна?

– Церкви позволили у 56-му році. – настала відлига. Не стало Сталіна, сказав Хрущов свою промову. І така стала активність велика. Постало українське товариство, яке стало випускати газету «Наше слово», стали школи українські відкривати.

05 - Бойки
На початку 50-х років СРСР зробив обмін територіями з Польщею – у неї відрізали вугільне родовище. Кордон пересунули кілометрів на 20: Белз забрали, Червоноград, майже два райони, у Червонограді постало 10 шахт. Натомість Польщі віддали гірські території – Бойківщину. І вже бойків виселили з нової польської території до тепер вже Радянської України, звідки за кілька років до того українців депортували до Східної Пруссії. Зокрема, бойків селили й до Угринова на Сокальщині.

А до того церков була єдиним осередком, де говорили по-українськи, де гуртувалися люди, приїжджали на шлюби, хрестились… І пізнавались. Шукали дружин, чоловіків. Наше покоління одружувалось ще зі своїми. Старе покоління до голови не могло приложити – як це – женитися з чужою, з полькою? Така була думка между людьми… Їздили, знайомились, листувалися. Були українські вечорниці, Маланки. Іншої нагоди зустрітися не було – як ти у одному селі, а інший за 20 кілометрів в другому – де пізнати дівчину?

– Коли ви вперше повернулися на свою Батьківшину?

– Я був три рази у своїй хаті. Моя хата ще стоїть, мешкає там одна самітна вдова, яка переїхала з Бойківщини. Там була іще одна справа – була заміна границь у 1951 році, не знаю, чи це ви знаєте. У Сокалі знайшли вугіль, Сокальщина відійшла Радянському Союзу, і туди переселили бойків з обміняних полякам гір…

Я перший раз поїхав у 1974 році – я був уже дорослою людиною, я був лікарем. Перед тим батько поїхав – пам’ятник поставив на цвинтарі моєму дідові. Можна було їздити. Потім брат поїхав, потім я. Ми майже щороку на Україні були… Хата стоїть, як бачимо – дуже… переживаємо, плачемо.

Зі школою я кореспондувався. Я написав книжку про Угринів – спомин такий «Дома на чужині». Видав книжку, і школі передав. Зібрав понад 300 фотографій – по цілому світі їздив, був усюди. Були з сестрою, директор нас прийняв – передали фотографії, зробили кімнату пам’яті.

Частина людей вернулася до Угринова. Я казав, що частину людей виселили на Україну радянську – вони потім 6-8 родин вернулося з Волині, з Кам’янки-Бузької. Некотрі на свої дома, некотрі на чужі – бо було багато порожніх мешкань. І донині 2-3 особи мешкають – а так повмирали старші люди.

05 - У церкві Угринова більшовики зробили магазин мінеральних добрив...
«Збирали гроші до церкви нашої, відремонтували – бо в церкві був магазин добрива мінерального. Все було знищене. Там люди не мали коштів, за що ремонтувати – зібрали 17 тисяч. Збирали на таких зустрічах: всі, хто з Угриніва, давали гроші. Там донині живуть добрі люди, які ходять до церкви, і ми їм допомагаємо», – розповідає Володимир Сава

 

Ми є найстарші тепер, а був наймолодшим, коли виїжджав. Може, ми не дуже гарно говоримо українською, але ми не забули, навіть наші внуки… Ми не забуваємо про Україну, хоч скільки років пройшло. Вони інакше думають, але мову знають, це головніше.

 

Плашка грант

Матеріал публікується в рамках Програми підтримки журналістів із Донецької та Луганської областей, що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у співпраці з Об’єднанням українців у Польщі та за сприяння Польсько-канадської програми підтримки демократії, яка співфінансується з програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку Канади (DFATD).